"Якби не шелтер, я би не мала, куди піти": як в Одесі працює прихисток для трансґендерних і небінарних людей

До шелтеру - трикімнатної квартири у середмісті Одеси - ми з представником ГО "Прожектор" приходимо якраз тоді, коли там немає світла. Вимкнення електроенергії зараз триває по всій Одесі, тож і тимчасовий прихисток - не виняток. Шелтер для трансґендерних і небінарних персон почав працювати в Одесі з червня, нині тут перебувають люди з різних областей України: хтось очікує на нові документи, хтось "переводить подих" після евакуації з окупованих територій, хтось - допомагає іншим та починає адаптовуватися до життя в місті і шукає роботу. З Інтентом мешканці прихистку поділилися своїми історіями і розповіли, чому підтримка є особливо важливою під час війни.

Саша, комендантка прихистку: "Російські окупанти шукають на тілах не лише тату "Азова", а й тату "ЛГБТІК+"

- Шелтер - це безпечне місце і ще додатково - культурний центр, де ми можемо зібратися, підтримати одне одного. Чому він окремий саме для трансґендерних персон? Для чого це потрібно? Здавалося б, чому не можна жити в прихистку, де живуть інші переселенці, які рятуються від війни? Дуже просто: часом наша зовнішність не відповідає нашим документам. Це може як насторожувати, так і лякати деяких власників квартир або притулків. Наприклад, мій паспорт виданий на чоловіче ім’я, на фото також - чоловік, хоч це і я. І мій життєвий досвід мені каже, що якщо є можливість зайвий раз не демонструвати його, то це - на краще. У такому ж прихистку мені нічого такого не загрожує. Зараз допомагаю тут, виконую обов’язки комендантки, підтримую інших, тому що маю досить суттєвий досвід такої соціальної роботи.

Саша родом з Миколаєва, де досить давно провадить активну соціальну роботу, скеровану саме на підтримку трансґендерних і небінарних людей. 

У Миколаєві після 24 лютого стало дуже важко. Старалися поменше виходити з будинку, щоб не потрапити під обстріл. Багатьом було страшно. Напевно, такі історії розказують усі переселенці, які рятуються від жахіть війни. Моя - одна з них… 

Вікна квартири Саші після обстрілів. Фото з її архіву

Коли запропонували допомогу виїхати до Одеси, я погодилася. Це було дуже на часі. Зараз тут я очікую на нові документи, після цього планую отримати новий фах через центр зайнятості. За освітою я - зубний технік, але зараз такі спеціалісти не дуже потрібні. Тому буду займатися іншою справою. Головне зараз - документи. Багато в чому ті, хто, як і я, отримує нові документи, нагадують 16-річних підлітків, коли життя тільки починається. Але мені сорок років, і трохи важко починати його спочатку: отримувати новий паспорт, фах, диплом. Але буде легше, ніж до того. Знаю, що кажу. Наприклад, телефонуєш роботодавцю, домовляєшся про співбесіду. Приходиш, все нормально. роботодавець все розуміє. Але є умова: будь тим, хто ти в паспорті. Навіть якщо ти продавець чи оператор. Якщо в паспорті стоїть стать "чоловіча" - будь ним.  А як ні - то не працюй. А жити як?

З нами жив чоловік-гей. Він виїхав з окупованої території. Дивом пощастило. Він ретельно приховував це, з будинку майже не виходив, лише за найнеобхіднішим. В окупації всі знають: росіяни "уважні" не тільки до ветеранів АТО, людей з патріотичною позицією тощо, а й постійно шукають представників ЛГБТІК+ спільноти. Це у них така "фішка". Типу за духовність. Що вони роблять з тими людьми, яких запідозрили у "не таких" стосунках, - не будемо про це. Але на блокпостах вони, як відомо, чоловіків примушують роздягатися. При цьому шукають татуювання не тільки з тризубом, чи символікою "Азова" чи чимось подібним, а й "веселковими" прапорами або будь-якими іншими символами, які б могли натякати на сексуальну або іншу ідентичність. Добре, що у мого знайомого не було ніяких тату. Пощастило виїхати. Наскільки я розумію, так щастить далеко не всім. Чи розкажуть колись історії катувань і знущань над такими людьми?

У шелтері ми можемо "видихнути", побути в безпеці, почекати на нові документи, пошукати нову роботу, зорієнтуватися і почати заробляти на життя. Можемо вільно поспілкуватися і отримати розуміння та підтримку. Трансґендерна  спільнота взагалі дуже дружна, ми звикли підтримувати одне одного, допомагати. Тому такі місця справді дуже важливі для нас.

Настя, музикантка: "В лікарні Ужгорода психіатр запропонував мені звернутися до Бога"

Насті 21 рік, переїхала до Одеси з Києва, а сама родом з Сумщини:

- Я займалася музикою, у нас була група. Довчитися у мене не вийшло, отримати остаточно фах, через булінг у коледжі. Але в цьому я не самотня - таких історій у нас повно. Отже, в групі я створювала композиції і займалася інструменталом, але після 24 лютого група розпалася, частина людей виїхала за кордон. Також я втратила роботу фрілансерки. 

Після початку обстрілів Києва я поїхала на Західну Україну, як багато хто з киян. Пожила певний час в Ужгороді, спробувала продовжити процес щодо заміни документів. Він у нас в країні нешвидкий, хоча після 2016 року ї значно пришвидшився (після прийняття клінічного протоколу щодо ґендерної дисфорії. - Ред.). Цей процес я розпочала в Києві і там і планувала завершити, все йшло нормально, але настало 24 лютого… Так от, в Ужгороді мені треба було отримати від психіатра довідку F64.0 (довідка про "транссексуалізм" відповідно до міжнародного класифікатора хвороб, необхідна для подальшої заміни документів, - Ред.). Я прийшла до психіатра, а він почав казати, що насправді мене звуть "Славік", хоча у мене ніколи не було такого імені. І потім сказав, що мені треба звернутися до Бога, а не по довідку. Я зрозуміла, що лікарі не знають про цю процедуру і нічого не зроблять. У результаті мені видали довідку про розлад особистості - довідку F60 замість F64,  уявіть! Тож мені довелося повернутися до Києва. З нуля почала процедуру заміни документів і стала першою, хто це зробив, з початку повномасштабного вторгнення. Нарешті це сталося. 

Дана, художниця: "У РАЦСі питали, чи я собі "все там відрізала". А я просто хочу документи і жити, як людина"

Дані - 19, вона з Дніпра:

- До 24 лютого я доглядала за хворою мамою, багато малювала і цим заробляла на життя. Повномасштабна війна застала мене, коли я мала отримати ту саму довідку F64.0. Мала отримати її саме в день початку обстрілів. Певний час я ще лишалася вдома, хотіла нарешті отримати довідку і довести до успішного кінця процес зміни документів. Навесні нарешті отримала довідку і поїхала до Ужгорода,  сподіваючись, що там це завершу. Там у РАЦСі мене просили чекати тижнями і зрештою зізналися, що вони не знають, що треба робити. Та ще й спитали, чи я собі "обрізала все зайве". Тобто люди взагалі не розуміють, що не треба нічого "різати" (ґендерна дисфорія, вона же дистрес між статевою ідентичностю та біологічною статтю передбачає різні шляхи лікування). Це чиновники, я була вражена.

Потім я поїхала до Києва і нарешті опинилася тут, в Одесі. Оформлюю документи, вже чекаю на готові, сподіваюся, що все буде ОК, бо мені в Ужгороді наробили помилок навіть у тих довідках, які встигли видати. 

Сподіваюся, що коли отримаю нові документи, зможу планувати своє подальше життя. Загалом під час війни всім нелегко, я це розумію. Але додаткові кола пекла з документами, з оформленням навіть статусу ВПО, отриманням гуманітарки… Ви коли подаєте паспорт в ЦНАП чи на видачі допомоги, ви ж не переживаєте, що вам скажуть, що це - не ваш паспорт. А я переживаю, бо знаю, що так запросто може бути. І кожного разу, для отримання кожної довідки треба стояти в чергах, треба постійно стояти під кабінетами, просити, чути принизливі питання… Це на додаток до обстрілів, до загроз, до того всього, що переживають усі. А тобі чиновник якийсь чи лікар каже раптом: "Ти була б красивим хлопчиком, для чого тобі міняти стать? Давай заведи дітей спочатку, а потім буде видно". А ще недавно в Одесі я пішла до лікаря отримати антидепресанти, і мені теж сказали: "Краще молися". Та що ж це таке?

За словами Олексія Лосинця, проєктного менеджера ГО "Прожектор", шелтер для трансґендерних людей було створено у відповідь на численні звернення самої трансспільноти, що об'єдналась в ініціативну групу "Т-Південь", спільно з якою за фінансовою підтримкою звернулися до американських правозахисників з OutRight Action International. Крім прихистку, за підтримки МБФ "Альянс громадського здоров'я" надається юридична допомога трансґендерним, небінарних та квір-особам, а за складні випадки порушення прав цих людей, де потрібно супровід у суді, беруться адвокати проєкту "Human Rights Clinic". 

Дні у шелтері. Фото: ГО "Прожектор"

Наша мета – забезпечити дотримання прав і свобод найбільш вразливої частини ЛГБТІК+ спільноти в умовах воєнного та повоєнного часу, адже від початку повномасштабного російського вторгнення на нашу адресу значно збільшилась кількість запитів від транслюдей, небінарних осіб та квірів, які потребують висококваліфікованої підтримки юристів. Зокрема їхні питання стосуються проходження військово-лікарської експертизи у військкоматах, перетину державного кордону, реєстрації нового місця перебування, отримання статусу біженця та тимчасового захисту за кордоном, отримання медичної та страхової допомоги тощо, - пояснює він.

Матеріал підготовлено за підтримки ГО "Жінки в медіа" та Rainbow Beyond Borders Fund (Польща).

Євгенія Генова