Як поліцейський вкрав кулер і чому американські журналісти не бояться втратити аудиторію: огляд регіональної преси США

Минулого року в США традиційно присудили Пулітцерівську премію низці видань – за кращі матеріали у різних сферах: служіння суспільству, термінові новини, розслідування, пояснювальна журналістика місцевий репортаж тощо. У номінаціях виграли чимало місцевих видань, які писали про масові вбивства, збагачення Трампа, расизм та історії мігрантів, - складні, серйозні теми, які лише своїми назвами викликають повагу і трохи заздрощів: у нас такого або нема, або рідко є. Ми запропонуємо нашим читачам короткий огляд того, як працює регіональна друкована преса в штаті Кентаккі. Звісно, це не репрезентативна вибірка, а лише те, що вдалося побачити та почути під час візиту. Що з цього вийшло – судити вам.

… Додому з поїздки до Штатів привезено солодощі і купу місцевих газет. Ці товсті видання незвичного для нас формату для продажів, коли газета складається один раз, - до певної міри досить символічні. Уявіть собі ранок вихідного дня, лапате дерево біля скляних дверей типового американського будиночку, ще позіхаючи і тримаючи в руці склянку помаранчевого соку, типова американка чи американець відчиняє двері, нахиляється, щось підіймає з порогу дому і повертається до оселі. У руках – дбайливо загорнуті у цупкий пакет від вологи газети. Місцеві та федеральні. Хтось читає «Вашингтон Пост», хтось – «Нью Йорк Таймс», хтось починає ранок з місцевої преси, звично нарікаючи, що місцеві журналісти остаточно розледачіли і тільки те й роблять, що передруковують статті з федеральних видань та друкують місцеву рекламу. Кава або чай, тости або сендвіч – і обов’язкова ранкова газета за столом. Преса – це ритуал, який хоч і сварять, але читають, передплачують, чекають і обговорюють. А іноді це ще й питання престижу та символ статусності середньостатистичного менеджера. Для українських журналістів цей ритуал може бути хіба що предметом добрих заздрощів: українську пресу купують рідко, передплачують – взагалі одиниці, а починають з нею ранок і зовсім якісь дивакуваті люди, які намагаються берегти традиції. 

Ось у руках – місцеве видання «Кентаккі стандарт», яка з’явилася на початку 1900-х років (нам би таку історію!). Газета виходить тричі на тиждень – у неділю, середу і п’ятницю та пише про події міста Бардстаун (штаті Кентаккі) та округи і події загальнофедерального масштабу. 22 шпальти, сповнені рекламними повідомленнями, та кілька кольорових вкладень з магазинів – акції, розпродажі, інформація про телезірок тощо. Чимало новин про спорт (власне, мабуть, нема такого американця, який би не вболівав за якусь команду) і трохи криміналу. 

«От просто зараз іду до шефа поліції, матиму з нею розмову про те, що нам набридли їх ігри. Річ у тому, що поліція має відкриті для журналістів канали для своєї роботи, так ми чуємо їх розмови під час патрулювання тощо, і можемо оперативно повідомляти читачам про те, що відбувається у місті та мати інформацію з першоджерел. Але все частіше вони переходять на інші канали, користуються мобільними телефонами і не дають нам доступу до інформації. Це страшенно дратує і заважає роботі», - емоційно пояснює головний редактор.

Зізнається, що наклад постійно зменшується – це загальносвітові тенденції, але поки що до скорочення кадрів чи суттєвого приводу замислитися над пошуком нової роботи для журналістів тут не дійшло: жителі нарікають на нуднувату місцеву пресу, але все одно її купують: на 45 тисяч населення, яке проживає в окрузі, наклад газети складає понад 8 тисяч.

З найбільш гучних тем, які останнім часом висвітлювала газета – крадіжка місцевим поліцейським кулера зі складу речових доказів, але якщо ви вже посміхнулися, то є тут і тема серйозніша. За останні кілька років у цій місцевості вбито кілька людей, які на перший погляд ніяк не пов’язані: вбивць жодного (включно зі співробітником поліції) не знайдено і навіть нема підозрюваних, але журналісти намагаються щось розкопати і навіть записують з цього приводу подкасти. 

Суттєво відрізняється від неї «Кур’єр джорнал». Ця газета пише про події міста Луїсвіль та округи Південної Індіани вже 150 років, має 18 шпальт і багато разів отримувала Пулітцера за свої розслідування. Наприклад, за розслідування аварії зі шкільним автобусом, в якій загинули 24 дитини (причиною стала несправність, яку вчасно не полагодили). «Кур’єр джорнал» пише не лише про спорт і розваги, а й про Трампа, його зв’язки з місцевою бізнесовою і політичною елітою Кентаккі (наприклад, про перебування чинного на той момент губернатора штату у готелі Трампа) тощо. Якщо провести дуже умовну паралель, то газета – до певної міри, звісно, - має охоплення половини середньої української області. І її штат та потужності вражають – десятки співробітників, величезна будівля редакції, журналісти, які й досі спеціалізуються на темах: культура, спорт, наука, розслідування, політика тощо (тоді як в Україні журналісти практично забули про колишній поділ на спеціалізації і стали «спецами» у всіх сферах зразу через економію ресурсів).

Видання може дозволити собі близько року надати одному співробітнику можливість працювати лише над однією темою (у 2019 році – це трафік наркотиків за участі мексиканських картелей) та ще й брати собі помічниками інших журналістів. Але побіжний огляд кількох номерів не демонструє якихось захмарних стандартів якості чи надцікавих тем: звичайна «обласна» газета, хіба що з величезною кількістю реклами та розважальних текстів. 

Третя друкована газета у нашому огляді – «Луїсвіль бізнес фьорст» - нішеве видання про місцевий бізнес, компанії, людей, які в них працюють тощо. Але якщо ви теж подумали про серйозну аналітику, моніторинг ринкових тенденцій, прогнози і розповіді про успіхи і поразки бізнесу, то це не так. Маємо знову величезну кількість реклами, кілька невеликих інтерв’ю з представниками корпорацій, невеликих повідомлень про те, хто прийшов на роботу у місцеві фірми (навіть з фотографіями). Редакція запевняє, що не має проблем з фінансуванням, може цілком утримувати себе за рахунок реклами та договорів з компаніями про висвітлення їх діяльності, а популяризують своє видання та шукають нову аудиторію… за рахунок розповідей про нові ресторани – як приклад. 

«Не можна сказати, щоб люди купували нашу газету зарази того, аби дізнатися про якісь зміни у фінансовому законодавстві чи ринкових перипетіях, ні. Скоріше це бажання дізнатися про те, хто прийшов на роботу в яку компанію, хто пішов звідти, побачити, як себе рекламують конкуренти і обов’язково зробити наступного разу свою рекламу ще кращою. Це питання престижу: якщо ти купуєш «Бізнес фьорст» - ти в компанії успішних бізнесменів Луїсвіля. Може, звучить дивно, але якби ви, наприклад, переїхали до нас жити і відкрили, скажімо, невеликий бізнес, вам треба було б розмістити свою рекламу саме у нас: так ви отримаєте своєрідну перепустку у світ бізнесу, про вас дізнаються і вашу рекламу точно почитають», - пояснюють співробітники.

Цікавий приклад в нашому огляді – студентська газета університету Південної Індіани «Горайзн». Її роблять студенти з менторинговим супроводом викладача, і ця газета суттєво відрізняється від звичних стенгазет українських вишів. Звісно, вона пише про події в університеті, але при цьому цілком здатна проводити власні розслідування – навіть проти керівництва. Наприклад, після статті про викиди сміття на території університетського парку коштувала одному з керівників університету посади, хоча спочатку погрози звільнити лунали якраз на адресу викладача, котрий курує газету.

«Втім, я перейшов після цього на контрактну форму роботи, тож тепер мене практично нереально звільнити», - посміхається він. 
Нове розслідування газети – про так звані студентські братства, які, на думку студентів-розслідувачів, можливо, порушують закони під час ініціації своїх новоприбулих членів.

Загалом, якщо у вас склалося уявлення, що американські журналісти, які працюють у місцевій пресі, не зазнають труднощів, то це не зовсім так. Звісно, газети є незалежними комерційними проєктами і на них практично нереально вплинути представникам влади. Однак це не означає відсутності самоцензури, випадків тиску власників та спроб влади обмежити доступ до інформації. Медіаюристи не сидять без роботи, досить часто позиваючись до влади через небажання відкрити якусь інформацію або спроби приховати якісь не зовсім чесні вчинки. При тому, що свобода слова гарантована Першою поправкою до Конституції, журналіст не має права знімати приватну територію (наприклад, з дрону), мусить бути досить обережним, аби не порушити право приватної власності і приватного життя та має купу інших застережень.

Приклад наостанок: нещодавно 16-річний підліток з Кентаккі подав позов на «Вашингтон Пост» на суму 260 млн доларів. Він позивається через те, що газета опублікувала його фото у бейсболці з написом «Зробимо Америку знову величною», на якому він стоїть на мітингу навпроти індіанця, та підписала, що він образив останнього. Позивач стверджує, що нікого не ображав та потерпає тепер від утисків. За справою стежить президент Трамп, який уже побажав підліткові успіху і засудити газету. Побачимо, що з цього вийде, вже, певно, цього року.   

Євгенія Генова