"Я собі чітко визначила, що повертаю тіла хлопців додому", - Настя Андрикова

З 24 лютого 2022 року Настя Андрикова доєдналася до лав військовослужбовців на рідній Київщині. Відтоді дівчина займалась облаштуванням простору для військових та повертала загиблих побратимів. Найважчою подією за період війни для Насті стала втрата близького друга військового. Він залишився в Устинівці на тимчасово окупованій Луганщині. Щоб повернути його тіло дівчина довго шукала способи потрапити в пошукову групу гуманітарного проєкту ЗСУ "На щиті". Через рік після смерті друга вона знайшла контакти ГО "Військово-історичний центр "Памʼять і слава", познайомилася та долучилася до експедиції у складі зведеної пошукової групи.

Кореспондентки "Центру публічних розслідувань" побували на виїзді з пошуковцями "На щиті". Також ЦПР зняв фільм "Настя", який потрапив у п’ятірку найкращих документальних стрічок. 

<span class="ratio ratio-16x9"></span>

"Моє уявлення про війну було романтизоване"

Коли я раніше жалілась на сірі будні, я не думала, що їх можна розфарбувати от настільки. Тепер я не проти повернути собі ці сірі будні — кожен день робота, робота, друзі. 

Я працювала до повномасштабного вторгнення в департаменті маркетингу мережі супермаркетів і дуже любила свою роботу, я її люблю і досі. У нас була крута команда. Також щовихідних збиралася з друзями пограти в настільні ігри, оскільки ми великі фанати настолок. І через те, що мої друзі – альпіністи, то ми залюбки з ними їздили кудись на походи вихідного дня в експедиції країною. 

Десь за кілька днів до повномасштабного вторгнення я схопила паніку. Я ніби й не вірила, що можливо почати війну у 21 столітті, але все ж думала, що хай краще буде якась заготівля. Я замовила 80 літрів води додому, закупила всякі сублімати, всяку таку фігню, яку можна приготувати десь в полі, знесла в машину спальник і намет, газовий пальник, бо я собі уявляла, що початок війни — це життя десь в лісі в наметі з багаттям. Моє уявлення про війну було якесь дуже романтизоване. Як у фільмах. 

24 лютого я прокинулась, як і всі, від вибухів. Почалась війна і першим ділом я виїхала за місто заправити машину, бо в місті було вже нереально стати в чергу на будь-яку заправку. Поки заправлялась над нами кілька разів бахнуло ППО, яке збивало ракети.

Ми домовились з сусідками, сестрами Танею та Ірою, що ми скооперуємось – вони підуть в аптеку, а я піду закуповувати продукти. І перше, що я після того зробила – приготувала борщ. В мене ще є фото, ми з мамою сидимо на кухні, мама боїться, читає кожну новину, а я стою варю борщ. 

Потім я взяла пляшечку вина і зайшла до Тані з Ірою обговорити наші наступні дії. Ми прочитали новину про те, що в супермаркеті в Броварах великий ажіотаж, працівники не встигають виставляти продукти на полички. Ми пішли туди допомагати, сортували яблука по пакетиках, викладали в ящики, розкладали хліб. Мені тоді здавалось, що це важливо. 

Потім я пішла передивитися всі бомбосховища навколо дому, які в нас є. Сховища — це просто підвали. Оцінила ситуацію, куди я зможу спустити маму, бо вона не ходить і пересувається на електросамокаті. Єдине, що ми там знайшли, де менше всього сходинок, це — садочок під домом. Всі мої сусіди пішли ночувати в церкву біля дому, бо там великий гарний підвал, але з величезними сходинками, а ми пішли з мамою в садочок. 

В садочку було дуже спекотно, було багато дітей, які не сиділи на місці, і через те, що підлога була повністю в пилюці, то цей пил підіймався і дихати було неможливо. Якщо я могла виходити на вулицю, то мама цього не могла зробити. Тому ми залучити всіх і перебазувались до церкви. 

Настя та її мама. Фото з особистого архіву Насті

Найстрашніша ніч

Вночі в церкві хтось плакав, хтось голосив, люди всю ніч виходили на вулицю. Це була найстрашніша ніч, бо ніхто не знав, що буде на ранок. Ми були в інформаційному вакуумі, а довкола ще й усе гуркотіло через розвантаження техніки. Постійно лунали сирени. Я пам’ятаю, що мені було дуже страшно, я перелякано повернулась до мами й сказала: "Давай з самого ранку поїдемо звідси, заберемо сусідів, я вже все спланувала". Мама мені тоді сказала, що ми нікуди не поїдемо, бо це — наш дім: "Якщо з нами завтра заговорять російською мовою, то ми з ними заговоримо українською". От і все. 

Тоді я маму не зрозуміла, чесно. Мій страх мною керував і я вирішила зранку, що якщо мені так страшно, то мене треба зайняти якимось ділом, щоб це було вагомо. Я зателефонувала знайомому Вадиму і спитала: "Вадим, вам допомога потрібна?". Він давно був у ТрО, ще до вторгнення. Він каже: "Та ні, тут жінок вистачає. Дякую, поки нічого не треба. Як буде щось потрібно, я маякну". 

Я така думаю: "Зрозуміла. Я виходжу". І буквально о 6:30 я вже була в них на локації.

Настя поблизу Благодатівки Херсонської області. Фото: ЦПР/ Альбіна Карман 

"Намагались робити умови, як вдома"

Коли я прийшла в тероборону, там було ще двоє жінок, Тома та Іра, вони прийшли з чоловіками. Вони зробили біля ангара міні столову, де постійно були чай, кава і цілий ангар продуктів, які треба було розібрати. Я покликала на допомогу сусідок Таню з Ірою, ми розібрали ангар за пів дня, зробили з нього столову. І дівчата залишились зі мною служити. 

Настя с подругами в день, коли прийняли присягу. Фото з особистого архіву 

Ми працювали там цілодобово, хлопці постійно приходили пити чай, щось з’їсти, поговорити, вони розказували про те, що відбувається на вулиці, куди переміщуються. І я думала про те, що їм страшніше ніж мені, бо я сиджу тут в ангарі, мені відносно тепло. А їм, їм теж страшно. Я вирішила, що наша задача тут зробити таке місце, куди вони будуть приходити, відпочивати, перемикатися трохи від війни й розслаблятися. Де б ми не були з дівчатами, ми намагалися робити умови, як вдома, щоб військові розслаблялися. 

І ось так пішло поїхало, виявилось, що ми займаємось питаннями логістики. Я перша офіційно почала працювати діловодом і ми почали займатися більш активно забезпеченням: знаходити бронежилети й взагалі все, що було потрібно хлопцям. В якийсь момент один із командирів приїхав і сказав: "Мені на бліндажі потрібен кругляк стільки то там метрів". Я кажу: "Взагалі не проблема, що зможу, те знайду, тільки поясни мені єдине —  а) що таке бліндаж; б) що таке кругляк?".

Тоді військові вивезли мене на позиції, пояснили як вони будуються, показали, що таке кругляк, що таке бліндаж. 

Ми сиділи й думали, де взяти той кругляк, я кажу: "Нумо думати логічно, якщо це дерево, то це лісництво. Треба поїхати до лісника і взяти в нього дерево". Побратим сказав: "Напевно, так просто це не працює". Я: "Поїхали дізнаємось". Так і вийшло, ми приїхали, домовились і нам дали дерево. Потім мені за цю домовленість згадував мер, щоб я перестала домовлятися зі всіма просто так, бо, як потім показала практика, на будь-що, що ми брали на початку війни просто так, з’явилися акти прийняття-передання і купа проблем, які в логістиці довелось вирішувати. Короче, паперова армія у всій красі.

Настя в селі Андріївка Херсонської області. Фото: ЦПР/ Альбіна Карман

"Я завжди мріяла про велику дружню сімʼю"

У березні під Києвом бойові дії завершились і хлопців почали готувати на вихід на бойові. Я весь час жила біля Вадима, біля його роти. Я добре спілкувалась з командиром зведеної роти, що мала вийти на бойові завдання в кінці травня, Сашею. Ми з друзями прогулювались селом, пили чай і розмовляли, обговорювали його бачення на війну, його страхи. Він сказав, неправильно, що хлопці не бояться. З тими, які не бояться в бій йти не можна. Бо це — війна. Вона має наслідки і її треба боятися. 

Потім у Саші були перші втрати з його роти, хлопці почали потрапляти в оточення, а бригада, до якої вони були приряджені, їх кидала і не виводила звідти. На жаль, змогли забрати тільки одного 200-го. Це був Звєрь, ми теж дружили. У нас взагалі там сформувалася дружня компанія. Я завжди мріяла про велику дружню сім’ю, тому всюди намагаюсь будувати сім’ю і це була моя військова сімʼя. 

Так от хлопці змогли витягати тільки Звєря, але на певному моменті евакуації до батальйону вже не дійшла інформація про місцеперебування тіла і його загубили. На нараді комбат наказав їхати шукати полеглого побратима. Ми зібралися: я, наш ЦВСник і водій, — і поїхали в сторону Дніпра. 

"Це — мій друг, я маю його забрати"

Я до цього жодного разу не була в моргах. У мене було всього дві адреси моргів, біля одного нас чекала людина, з якою ми домовились. І маючи всього ці дві адреси, я їх переплутала. В першому морзі того дня не працювали, бо вихідний. Ми поїхали до іншого. Там був черговий і, хоч зазвичай показують фото, він нас пустив у рефрижератор. Він відкрив нам двері, звідти висипалися опариші, бо рефрижератор не працював, і він почав відкривати мішок за мішком: "Цей? Не цей. Цей? Не цей". Він відкрив наступний мішок і сказав: "А ні, цей опізнаний". Я кажу: "Ні, це мій хлопець, тобто я за ним приїхала". 

Це — цілковита випадковість, бо надалі я зрозуміла, що там такого в моргах взагалі не буває, вони настільки гарно відпрацьовують свою роботу, просто так склалися обставини в нашому випадку. Суть в тому, що нам дозволили забрати тіло — це було перше тіло, яке я забирала, це був перший мій похід у морг, перший досвід і я досить добре трималася, я це сприйняла, як роботу, яку треба зробити. Це — мій друг, я маю його забрати, я маю його привезти додому. 

Вселі Андріївка Херсонської області. Фото: ЦПР/Альбіна Карман 

"Я вже розуміла, що він ніяк не вижив"

Того дня зранку ми не забрали тіло, бо було літо і спека, а ми їхали звичайним бусом, не рефрижератором. Тому щоб довезти тіло в гарному стані ми вирішили їхати вночі і чекали, коли спаде спека. 

Коли спаде спека…там далі буде найважчий період зі всієї моєї війни. 

Ми приїхали в морг, хлопці намагалися перенести мішок до машини, підʼїхали машиною ближче, я це все контролювала. В цей момент мені подзвонив оперативний черговий і сказав, що Саша загинув. Те дуже сильно мене в той момент зламало, я більше ні про що не могла думати. 

Був такий автопілот до моменту, поки хлопці не почали писати як дізнались про загибель Саші. Вони розповідали, що він кричав: "Ноги! Ноги!" — але немає далі історії від них, чим це все закінчилось. І це все переповідали люди, які не були там на місці і я всім казала: "Та Саня не міг загинути. Він кричав, значить він живий, він точно живий". Я переконала в цьому оперативного чергового, хлопців, комбата — всіх, я їхала з такою впевненістю, ну, це ж Саня, він зараз закинеться якимось знеболювальним, накине собі 33 своїх турнікети, бо він такий досвідчений, він молодець, він не може загинути. 

Але потім ця вся моя теорія просто падала. Люди вірили в те, що він живий, а я вже не вірила, я вже розуміла реальність, що він ніяк не вижив. В якийсь момент ми зупинилися посеред поля, бо я всю дорогу ридала, захлинаючись. Я вийшла, сіла на траві на пагорбі й сиділа в холодному літньому полі під зоряним небом. Я ридала і думала про те, що Сані там зараз холодно, боляче і він один в полі. І після цього все, жодних емоцій на похованнях, жодних емоцій по втратах, я спокійно це все переношу, воно не йде за мною. Я собі чітко визначила, що я повертаю хлопців додому і маю повернути Сашу. 

Того літа я поставила фото Саші на заставку телефона і не змінюю, щоб завжди собі нагадувати, що я маю повернути його додому. (Олександр загинув у селі Устинівка Луганської області, яке наразі окуповане російськими військовими - ред.).

Саша на заставці Настиного телефона. Фото надала співрозмовниця 

"Родини бачили тіло в кращому стані, ніж ми"

Ми хлопців мили, просили нашого патологоанатома, щоб він їх брив, робили їм в дорогу маску формалінову, а потім знімали й робили оцтову маску. Ми зазвичай приїжджали в морг у Броварах серед ночі, родини теж приїжджали, не витримували до ранку. І ми робили так, щоб родини бачили тіло в кращому стані, ніж бачили ми. 

І останні наші поїздки були настільки відточені, що ми доїжджати до десятої ранку в Дніпро, 15 хвилин — ми забираємо тіло і їдемо назад. В нас вже всюди все було готове, домовлено, нас всюди чекали. Так спочатку ми тільки своїх забирали, потім я перевелась в іншу частину і там ми те ж саме почали робити. І в ході цього всього ми бачили гарні машини з рефрижераторами, з холодильниками, людей за формою з написом "На щиті", вони приїжджали в Дніпро, привозили тіла щодня. І я Вадиму казала: "Вадим, пішли й ми служити". 

"Деформувалась під армію"

Я сиділа в офісі нашого штабу, вкотре переробляла мільйон разів якісь документи й думала про те, що не хочу закінчити війну і вкінці сказати, що все, що я зробила — це поставила на облік 33 лопати. Це не те. Треба робити якийсь важливий внесок. Тому я почала шукати Льоню — старшого пошукової групи ГО "Воєнно-історичний центр "Памʼять і слава". Бо група допоможе мені забрати Сашу. 

Мої друзі з частини, моя підтримка — Андроїд, Анапа, Сармат — вони проти цієї роботи з "На щиті", бо хвилюються за мене. Вони вважають, що дівчинка не має таким займатися, контролюють мене і чекають, коли я поїду кукухою через таку роботу. Бувало, що раніше Андроїд навіть їздив зі мною за тілами для того, щоб підтримати мене. Але я пішла в армію і маю виправдати те, що я відмовилась від нормального життя. Зараз в мене другий виїзд з пошуковою групою на Херсонщині. Перший раз ми працювали на Київщині.  

Побратими Насті проводжають її у відрядження. Фото з особистого архіву співрозмовниці 

Бувають моменти, що мене все дістає в армії і я собі думаю: все, я звільнюсь і піду працювати. Одного разу, вже під час служби, я мала можливість приїхати на свою колишню роботу і провести в офісі пів дня. Я думала, що заїду в офіс, ковтну цього офісного життя і захочу звільнитися з армії. Мене врятувало те, що саме в той день також приїхав ще й колега, який також служить, і ми весь час говорили про армію. Виходячи звідти, я зрозуміла, що поки не готова повертатися до цивільного життя. Я не знаю, чи буде це колись "готова" знову, бо вже трохи деформувалася під армію, як би я не заперечувала це. 

Альбіна Карман