"Безсилля і приниження прорізали наші серця": розповіді українців з "Азовсталі"

На "Азовсталі" вісімдесят шість днів українці тримали оборону в оточенні ворога. Весь світ стежив за тим, як тримався останній бастіон Маріуполя. У бомбосховищах металургійного комбінату перебувало багато військових та цивільних.

Журналісти Joanie de Rijke та Артур Чупригін розмовляли з українцями, які пережили події на "Азовсталі" для DeMorgen. Переклад для Інтента Артура Чупригіна.

До кінця квітня 2022 року вдалося забрати лише 20 людей з території заводу. Операція по евакуації, яка розпочалася 29 квітня, координувалася Червоним Хрестом та ООН, що брали безпосередню участь у виході цивільних. Перемовини щодо створення "гуманітарного коридору" тривали досить довго. 7 травня відбувся перший з великих етапів: евакуювали 300 людей, в тому числі дітей та людей похилого віку.

16 травня 2022 року сталася ще одна операція, цього разу евакуювали поранених та медиків, а наступного дня було оприлюднено офіційний наказ щодо повного припинення бойових дій задля збереження життя військових та подальшого виходу з території заводу.

24 лютого 2022 року – 01:00. На сході Маріуполя було гучно від вибухів. Ще до того, як путін офіційно проголосив про свою "спецоперацію", російські військові атакували стратегічне портове місто на Азовському морі. "Мене розбудив масований ракетний обстріл", — розповідає 58-річний Олег Чередніченко, солдат 36-ї бригади морської піхоти України. "Ми були за містом, на сході від Маріуполя, і нас накрили вогнем. Був такий потужний обстріл з артилерії, що нам довелося покинути місцевість. Якраз вчасно, бо менше ніж за годину росіяни випустили балістичну ракету прямо по нашому місцю базування. Це був потужний вибух, нічого не залишилося".

Неймовірно швидкими темпами росіяни наступали на Маріуполь попри потужний опір української армії. Близько третьої ночі на околицях міста гриміло, наче кінець світу. Місцеві побігли ховатись до підвалів і зі страхом чекати того, що буде далі.

Вікторія Юрченко. Фото: Олексій Лосинець

26 лютого. Зникла електрика, припинили давати воду. Керівництво "Азовсталі" зібралося на екстреній нараді та прийняло рішення про зупинку печей вперше після Другої світової війни.

"Мої брат і теща працювали на "Азовсталі", обидва обіймали посади технічних керівників, — розповідає Вікторія Юрченко (34 роки), жителька Маріуполя, - Спочатку багато хто не хотів вірити, що росіяни протримаються довго, навіть керівництво "Азовсталі". Але того ж 26 лютого вони більше не могли цього заперечувати: Маріуполь потрапив у пастку, і задля збереження заводу, печі треба було зупинити. Кілька днів до цього керівництво вивезло готівку з офісу, як запобіжний захід".

Щоб скорити місто, путін використовував всі засоби. Жахливі світлини повністю стертих з лиця землі будівель і розбомбленого пологового будинку побачив весь світ. Тисячам маріупольцям вдалося втекти. Ті, хто залишився, жили у підвалах, намагалися виходити на вулицю лише в пошуках їжі та води.

Люди почали стікатися на комбінат "Азовсталь", який стояв наче бастіон, оточений водою з трьох боків й високою забудовою цехів. Завдяки своїм 36 бомбосховищам, побудованим під час Холодної війни, гігант із понад 11 тисяч співробітників мав достатньо місця для розміщення тисячі людей протягом тижнів.

"Азовсталь". Зображення AFP

5 березня. Вікторія Юрченко вирішала разом із родиною дістатися до металургійного комбінату. "Того дня мій брат стояв у дверях дома у паніці. Він сказав, що протягом трьох годин наш район буде зрівняно з землею. Треба вибиратися звідси. Теща закликала нас піти на "Азовсталь" - там у них були обладнані сховища. У паніці я схопила деякі речі, їжу для моїх двох собак, і тоді пішла зі своїми 13-річною донькою, мамою, 83-річною бабусею та свекрухою. Я не знала, де мій чоловік, він військовослужбовець".

"З нашвидкуруч спакованою валізою ми вийшли на вулицю, коли перші винищувачі пролетіли над містом. Ми йшли якнайшвидше, а тим часом ширились чутки, що буде відкрито гуманітарний коридор. Треба було зібратися на центральній площі нашого мікрорайону, який знаходився на шляху до "Азовсталі".

Надворі я побачила, як почалося божевілля. Люди виносили все з магазинів: одяг, електроніку, харчові продукти, горілку. Забрали все. Повсюди на вулицях лежали мертві люди, дехто без ознак життя залишився у своїх автівках за кермом. Ми переступали через уламки: я постійно чула, як розбите скло тріщить під черевиками, машини та будинки навколо палали".

Сотні людей їздили навколо, шукаючи відправну точку "зеленого" коридору. Але обіцяного коридору, як виявилося, не існувало. "Зрештою, ми пішли далі, поки не побачили, що підходимо ближче до "Азовсталі". — продовжує Вікторія. - Ми побігли до входу, де нас зустріли працівники заводу та показали бункер, куди ми могли сховатися. Ліва частина будівлі була попередньо замінована нашими військовими".

20 березня. Тисячі воїнів на "Азовсталі" чинили запеклий опір росіянам, але при цьому діяли з оглядкою, тому що разом з ними були цивільні та діти. Усі вони розташовувалися на території підприємства. Облога виснажувала запаси харчів. Кількість жертв, як серед цивільних, так і військових, зростала.

50-річна Тетяна Васильченко, парамедик з медичного добровольчого батальйону "Госпітальєри", вдень і вночі доглядала поранених. "Мій підрозділ працював із військовими медиками батальйону "Азов" і 36-ї бригади. На "Азовсталі" було приміщення у чотири поверхи під землею. Це дало змогу створити невеликі шпиталі.

Тетяна Васильченко. Фото: Олексій Лосинець

"Коли в місті повністю розбомбили лікарні, їхній медичний персонал, лікарі та медсестри, разом із пацієнтами теж перебралися до "Азовсталі". Ми розділили медичні ресурси, які у нас були. Я надавала допомогу по 20 годин на добу, бо привозили одного за одним непритомних солдатів".

25 березня. Запаси їжі помітно скорочувалися. "Ми всі схудли, — каже Олег Чередніченко. - Я не міг затягнути ремінь. Ми їли собачий корм, який присмачували спеціями, і запікали картопляні шкірки, які ледве нагадували картопляні чіпси".

Вікторія Юрченко в основному працювала на кухні разом з Наталією Бабеуш, яку в невдовзі прозвали "тітонькою Суп", бо вона вміла приготувати супи з усіх можливих інгредієнтів. "Ми постійно шукали їжу, — розповідає Вікторія. - Ми знайшли цілі коробки з локшиною в шафах співробітників, а також пробиралися до кабінетів, щоб перевірити, чи залишилось там щось їстівне. У кімнаті директора стояли три пляшки коньяку. Ми їх забрали з собою. Одну випили чоловіки в бункері, ще одну пляшку віддали, третя в мене зберігається вдома. Я бережу її як нагадування про той божевільний час".

Розбитий пам'ятник перед заводом "Азовсталь". Зображення AP

"Зрештою ми харчувалися раз на день, - продовжує Вікторія. - Коли ми готували їжу на вулиці, нам постійно доводилося тікати від бомбардувань. Настільки часто, що іноді проходив цілий день, щоб щось приготувати. Тьотя Суп починала з 8 ранку і закінчувала лише о 5 годині дня. Ми робили млинці, бігали під навісом, щоб укритися, та бігали назад до нашого вогнища і так раз у раз".

"Я спала в середньому чотири години на добу і постійно хвилювалася про сім’ю, про те, як ми з цього виберемося. Я втратила зв’язок зі своїм чоловіком. Від його побратимів чула лише те, що він не постраждав і не загинув. Дуже сильно хвилювалася, але не хотіла сидіти склавши руки та впадати в апатію, особливо на очах доньки. Необхідно було тримати себе в руках задля дітей, задля родини, та водночас не було сил. Постійне бомбардування, безперервний гул, голод, невизначеність. Коли я плакала в ліжку, то так, щоб ніхто не почув і не бачив".

26 березня. За словами військових на "Азовсталі", для цивільних – або зараз або ніколи. Ситуація буде тільки погіршуватися. Якщо вони хочуть піти, тоді це - той самий час. "Ми виходили з "Азовсталі" трьома родинами", — згадує Вікторія. "Спочатку йшли пішки, потім виїжджали з міста три дні, пройшли 25 блокпостів. Бабуся, мама і донька сіли в машину. Я йшла пішки разом із двома собаками, бо ніхто не хотів їх брати. Пройшла 50 кілометрів мов на автопілоті. Це була виснажлива дорога. В один момент я просто зупинилася посеред поля і почала плакати у відчаю, але зібралась і продовжувала йти, поки нарешті не прибула на підконтрольну українцями територію".

31 березня. Два українські гелікоптери Мі-8 рано вранці пролетіли над контрольованою окупантами територією, прямуючи на "Азовсталь", щоб забрати поранених і віддати їжу та ліки. Цей виліт назвали операція-камікадзе, шанси бути збитими величезні. Вони летіли десь шість метрів над землею, щоб не потрапити в поле зору ворожих радарів.

"Це була надсекретна місія, — каже Р., один із пілотів. Йому заборонено ідентифікувати себе професійно. - Координати ми отримали лише на самому кінці. Нам довелося пролетіти сотню миль над ворожою територією, майже невиконане завдання. Але наш командир сказав: "Чого варте твоє власне життя, якщо ти можеш врятувати стільки інших?". Тому ми це зробили.

Коли ми приземлилися на "Азовсталі", у нас була ейфорія, ми почувалися королями всесвіту. Але на зворотному шляху, як тільки ми піднялись у повітря, в гелікоптер поцілили з гранатомета. Один із двигунів відмовив, але мені вдалося втримати його. Іншому борту позаду мене пощастило менше: його критично підбили та він розбився, ніхто не вижив. Я бачив на власні очі, як це сталося, і дуже нервував. Адреналін вдарив по тілу, треба було летіти звідти. У нас на борту було двадцять поранених, я не міг просто де-небудь приземлитися, тому летів якомога далі. Нам вдалося вирватися. Це було чисте божевілля, але все вдалося".

За даними ГУР, загалом було відправлено сім гелікоптерних рятувальних операцій. Два гелікоптери розбилися під час зворотного рейсу через влучення у борт, третій гелікоптер, який відправлений для надання допомоги, також не повернувся.

12 квітня. Бійці 36-ї бригади опинилися перед вибором: або спробувати прорвати лінію оборони ворога, або залишитися на "Азовсталі" і разом із батальйоном "Азов" захищати останній український центр спротиву у Маріуполі.

"Я залишився, — каже Олег Чередніченко. - І не шкодую про це. Ситуація на заводі ставала дедалі безнадійною, тому я не міг підвести людей. Наші родини дуже хвилювались, але через батальйон "Азов" в нас була змога передати повідомлення: ми писали, вони пересилали. Іноді хлопці додавали декілька слів від себе, мабуть, щоб підтримувати високий моральний дух. Повідомлення були на кшталт "Я люблю тебе" або "Я сумую за тобою". Коли моя дружина прочитала це, вона щось запідозрила, тому що я зазвичай ніколи їй цього не кажу". (сміється)

26 квітня. Генеральний секретар ООН Антоніу Гутерріш вирушив до москви з пропозицією створити гуманітарний коридор і евакуювати мирних жителів з металургійного комбінату. Путін погоджується "в принципі". Через чотири дні перші цивільні вийшли із бункерів. "Я знову вперше побачила блакитне небо, це було неймовірно. Таке відчуття, ніби я вийшла з пекла", — каже Наталія Бабеуш.

Як тільки цивільні залишили "Азовсталь", росіяни почали ще масованіше атакувати. Українські солдати продовжували чинити опір. Але облога душила.

Поранений український військовий на "Азовсталі". Зображення ANP/EPA

16-21 травня. Металургійний завод повністю оточено. Українським воїнам нічого не залишалося, як прийняти наказ про складання зброї заради збереження життів. Особливо трагічний кінець 86 днів опору.

"Росіяни хотіли, щоб ми здалися зі зброєю на знак тотального приниження", — каже Олег Чередніченко - Але ми не могли цього допустити. Зброю ми виводили з ладу, щоб вона була непридатною. Це була маленька солодка помста. І це було необхідно. Я був розлючений, втратив стільки побратимів, мені пощастило самому вціліти після бомбардування. Коли ми вийшли, я кричав на росіян прямо в обличчя, мені було все одно. Лише коли нас посадили в автобус, я прийшов до тями. Безсилля і приниження прорізали наші серця".

Українські військові в автобусі їдуть в полон. Зображення ANP/EPA

Олег Чередніченко потрапив у російський полон 19 травня. Його звільнили 21 вересня в результаті обміну полоненими, під час якого 215 українських цивільних осіб і військових, у тому числі 10 іноземців, обміняли на Віктора Медведчука, проросійського українського політика та довірену особу путіна. Олег схуд на 35 кілограмів. Через два місяці після звільнення він повернувся до занять спортом. "Я підіймаю вагу у 30 кілограмів, молодь мене не може обігнати".

18 травня Тетяна Васильченко була змушена здатися у полон. Її звільнили 17 жовтня разом із ще 107 жінками, більшість з яких військовослужбовці з "Азовсталі". Незабаром вона повернеться назад до медичного батальйону "Госпітальєри".

Зараз Вікторія Юрченко проживає у Вінниці. Її чоловік потрапив у полон 16 травня. Вона досі не знає, що з ним.

Після остаточного взяття у кільце на заводі "Азовсталь" залишалося приблизно 3 тисячі людей. Сьогодні у російському полоні перебуває понад 700 бійців "Азова". Події річної давнини досі не завершені. Зі слів керівника ГУР Кирило Буданова, перемовини щодо обміну всіх на всіх тривають. 

Joanie de Rijke, Артур Чупригін