"Якби не переміг Майдан, я б виїхала", - директорка BookForum та "Протасового Яру" Софія Челяк

Люди із Західної України, як і ми тут в Одесі, зростали та змінювалися під історичними подіями, але сам процес форматування - інший. Як хотіти стати журналістом в Україні до 2014 року, не знаючи російської? Що таке Майдан, коли ти школяр? Яким є колоніальний вплив на покоління незалежної України? Про ці питання, а також культуру, втрати, деколонізацію-декомунізацію, юний снобізм і небуржуазне життя дивіться та читайте в ексклюзивному інтерв’ю Інтента з програмною директоркою Львівського міжнародного BookForum, виконавчою директоркою другого фестивалю "Протасів Яр" та журналісткою Frontliner Софією Челяк.

<span class="ratio ratio-16x9"></span>

Жити в українському контексті та обрати журналістику: як це було до 2014 року?

Зараз часто лунає фраза про те, що українська позиція – це вибір. Це правда. Але з іншого боку, потрібно розуміти драму цього вибору для Західної України. До 2014 року, коли, фактично, вже почалася гібридна війна, інформаційне поле було абсолютно заповнене російським контентом. Власне, от той контент, Потапа і Насті - можна назвати постколоніальністю, як і Оля Полякова - коли вони вдягають кокошник та купальник, щоб добре продаватися. Вони просто працюють на імперію. Навіть якщо називаються українськими виконавцями.

Коли ми говоримо про часи Януковича - насправді такого депресивного періоду свого життя я не пам'ятаю. Я була амбітною людиною, мені важливою була освіта. Я змогла вступити в одну з найкращих українських гімназій в Івано-Франківську. Ми там вивчали англійську, німецьку, французьку, латинську. Ми плекали думку, діалог, дискусію, але паралельно за стінами цього всього існував, наприклад, Табачник. Пам'ятаю дуже добре, як на уроці англійської мови ми вчилися за оксфордськими підручниками, але в нас було розпорядження від вчительки, що на столі має бути підручник Плахотника. Щоб, якщо раптово прийде перевірка, ми ховали оксфордські підручники, вдаючи ніби вчимося за Плахотником.

Наші друзі з гімназії, трохи старші, голодували в Києві в підтримку української мови. Тобто просто в реальному часі, у 2012 році, слідкувала, як твоїх друзів забирає швидка після виснаження. Якби не Революція Гідності, я б з ймовірністю 90% поїхала за кордон. У мене був план, до 25 років закінчити Сорбонну. Я не бачила своїм вибором бути українкою, я не бачила себе частиною цього суспільства. Коли стався Майдан все змінилося.

Я вступала одразу після Майдану у 2014 році. Мріяла про журналістику. Але я була дуже практичною дівчиною, тому прогуглила вакансії. І більшість медіа, в яких би я хотіла працювати - зараз дуже відомі, вимагали, щоб журналісти вміли однаково писати російською та українською. Російської в мене, в принципі, не було. Написати речення без помилок я жодним чином не могла. Тому що я в житті не вивчала її. Щось сказати я можу. У нас улюблена розвага інколи на пиятиках з письменниками - вони відкривають телеграм-канали із поезією і я читаю з моїм шаленим акцентом російською. Всі просто лежать від сміху. Читати я вмію російською, але писати - ні. І тому я пішла на чеську. Для мене це теж було дуже практичне рішення, тому що на заході України дуже поширена польська. Я розуміла її з дитинства. Ще й тоді чехи дуже включилися в підтримку України. Чеські автори почали приїжджати. Бізнесові штуки почалися. Я тоді обрала піти на чеську мову, бо точно розуміла, що матиму роботу.

Ви тоді були одинадцятикласницею. Майдан змінив дорослих людей, але як це було зі школярами?

Тоді насправді мені було складно, бо ментально я розуміла, куди бігти і як робити, але юридично не мала цих можливостей. Тому що була неповнолітня, на утриманні батьків. Вони дуже врізали мої фінансування на Майдані, щоб я не поїхала до Києва. Була активною учасницею подій в Івано-Франківську, але їх як таких, не було.

Фото: Інтент/Наталя Довбиш

Я стала програмною директоркою Book Forum, коли мені було 18 років. До того я вже рік працювала в видавництві, а ще раніше перекладала на фестивалі. Власне тому у мене були знайомства та контакти й запропонували цю посаду. Але взагалі для нормального світу ця історія не нормальна. Люди на такі посади приходять мінімум в 30 років. Тому що це дуже fashionable, ти повинен мати досвід, знання, престиж і так далі. А тут я, 18-річна дівчинка, очолюю фестиваль - це цікавий процес. До чого я це згадую. Тому що для людей мого покоління і для нашої держави це відкрило шалений ліфт можливостей. Ми ніколи не були в структурах - ні бізнесових, ні провладних чи партійних. У нас не було цього постколоніального фльору також у плані ведення бізнесу. Ми просто вивчили, як працюють, умовно, менеджерські процеси й ці всі мутки...

Моя мама досі має величезний страх, щоб піти у ЦНАП, друкує усі папірці, бо вважає, що її будуть катати по бюрократичним колам пекла. А я просто приходжу і роблю, що мені треба за годину.

Ті всі люди, які зробили кар'єри між Революцією Гідності та початком повномасштабного вторгнення - фактично неймовірні історії для будь-якої країни заходу. Коли люди стають міністрами, депутатами у 25-27 років, а людина у 18 років очолює якусь інституцію. Це ненормальний процес, бо добре, коли є стабільні ієрархічні системи - це свідчить про стабільність. Але з іншого боку, ми всі тоді почали щось робити, бо інакшого способу не було. У тебе є інтенція, що зараз є шанс щось змінити. Шанс не для себе чи свого життя, а долучитися до якоїсь великої справи, щоби тут було добре усім.

Можливо, зараз я можу вже говорити про якісь помилки. А тоді всі рішення, які приймалися так чи інакше були правильними. Вони були щирі, емоційні, за ідею. Ти фігачиш, вчишся і раптово працюєш з мільйонним кошторисом, але знаєш, заради чого. Бо бачиш, як воно в перспективі на щось вплине. І я не можу сказати, що помилялася чисто через вік. Ми фактично робили по максимуму.

Потрібно розуміти мою соціалізацію. Я із Західної України. Передбачалося, що я закінчу університет, швидше за все піду на роботу або в аспірантуру. Паралельно, якимось чином, знайду чоловіка і почну народжувати дітей, у мене буде квартира, дві машини. Я так не хотіла цього життя. Це абсолютно жахливо для мене. Це також і про те, щоби мати якесь інше, не плановане суспільством для тебе. Зараз я вже старша - все ще не хочу мати чоловіка і двох машин, але про квартиру і якісь буржуазні виїзди на Майорку вже б подумала. Я завжди мала нереалізоване бажання до дії, але все виглядало, ніби ти живеш в кінці історії.

Сучасна журналістика комфортна?

Я спочатку працювала в регіональному медіа у 2019 році. У мене була п'ятихвилинна програма про книжки. Я розуміла, що хотіла б працювати з іншим медіа, і в моєму житті сталося "Суспільне. Культура", які запросили мене працювати на історичну програму разом з Олександром Алфьоровим. Я була класичною ведучою, але це було прикольно, тому що ми робили програми про Романа Шухевича, Олену Телігу, Сергія Параджанова, Василя Стуса, Ірину Калинець. Ми показували дисидентське поле впродовж 50 років, від початку активних дій, Другої світової війни, УПА і закінчуючи Незалежністю. Останнім випуском мав бути Левко Лук'яненко - людина, яка написала текст декларації про незалежність України на папірці. Останні два випуски ми не доробили, бо почалося повномасштабне вторгнення. І тут я раптово потрапила в телемарафон, там мала 10 хвилин про новини культури в межах включень Суспільного.

На початку повномасштабного і навіть у самому Телемарафоні було відчуття того, що ти реально на службі в суспільства. Є ЗСУ, є дипломатичний корпус влади - давайте будемо відверті, це зараз вперше історія, коли офіційна влада на нашому боці, я не пам'ятаю такого, хіба що УНР. Це кльово. Ти відчуваєш себе четвертою колоною влади. Але не в плані сили, а обслуговування суспільства. І це було дуже добре відчуття.

Потім я почала писати. Коли я ще працювала у видавництві, редактор Юрія Андруховича Ярослав Довган мені сказав: "Якщо можеш не писати, не пиши". Тоді я була амбітною на поезію - саме так, це не було віршами. Я була перекладачкою, працювала культурною менеджеркою, щоб бути близько, але могла не писати. З вторгненням зрозуміла, що не можу не писати.

Фото: Інтент/Наталя Довбиш

Роблю репортажі, які публікувались переважно десь за кордоном. І ти бачиш, як впливаєш. Навіть якщо це не був класичний журналістський репортаж, а художній. Якесь колективне бачення історії відбувалося. Ми зловили себе на тому, що іноземцям важко зрозуміти що відбувається. Загалом дуже важко людині, яка не знає, що таке ракетний приліт, пояснити що це. Такі речі просто не налазять. Легше пояснити, коли в тебе заблокована картка, щоб люди зрозуміли межу катастрофи, ніж пояснити, що таке приліт. Багато з нас почали писати про якісь побутові речі, які можна зрозуміти. Як ти прощаєшся зі своєю дружиною і дитиною. Їдеш по Бучі, що ти бачиш, відчуваєш, в який момент закуриш чи коли хтось із СБУшників заплаче. Або як ти купуєш, бляха, собі сережки з перлинами, коли почалася війна, просто тому, що це тримає твою кукуху. Такі речі можуть не надавати факти, але пояснювати. Вони потрапляли в цільову аудиторію.

Минулого року загинула моя найкраща подруга. Її звали Вікторія Амеліна, вона була розслідувачкою воєнних злочинів. Я почала йти в класичну журналістику, щоб працювати та писати про фронт, війну. Зараз співпрацюю із Frontliner - медіа, засноване Андрієм Дубчаком, яке пише про війну. Мені дуже комфортно в цьому форматі та з командою. Редакція дуже гнучка - перший мій текст для них був про деколонізацію у Львові. Тому що це теж про війну.

Наприклад, зараз я брала інтерв'ю у ветерана, який пережив ампутації двох рук і відкрив бізнес із в'ялення м'яса. Але історія в тому, що насправді весь процес приготування м’яса забезпечує дружина. І хтось із колег її цитував, але там було щось на кшталт - мій чоловік молодець і Україна переможе. Але ця жінка, яка волонтерка, що почала говорити українською у 2014 році. Вона танцівниця, дуже активна і зараз жертвує своїм життям, своєю кар'єрою заради того, щоб бути підтримкою. Мені дуже цікаво розбиратися в прихованих фігурах. І попри те, що є редакційне завдання і певна оптика, ми обговорюємо і ніхто не каже, що інакше історія не продасться. Є можливість запихати сенси, розповідати, показувати. І за це я зараз люблю сучасну журналістику. Але це через те, що це незалежні медіа, яким важливі не тільки перегляди, а і змінювати хоч трохи щось.

Зумери, міленіали - загалом ось це покоління років тридцяти зазнало менше цього колоніального впливу? Чи довелося у собі щось деколонізувати?

Я, справді, жила в дуже комфортній бульбашці. Замість колискової мама включала диски "Квітки Цісик". Ми з дитинства ходили на концерти "Сестер Тельнюк", "Плач Єремії", "Мертвий півень". Мама перед сном читала мені Антонича, коли мені було 4 роки. Я потім виходила у світ. Ми тусили у моєму дворі на лавках із хлопцями та дівчатами, не пили та не курили, але слухали Потапа і Настю. Я намагалася їм показати "Плач Єремії", а мені казали, що ти за свою фігню українську. Я на три роки пішла, читала вдома книжки вдома.

Були канали з українськими мультиками, але після них ми перемикали на ті самі "Ранетки" чи "Солдати". Я пам’ятаю одну із серій, де вони типу їдуть на навчання, де повинні стріляти, а виявилось, що це антитерористична операція. І там цей молодий призовник вбиває людину. Серія розвивається тим, що їхні командири бухають і розповідають про те, що треба "убивать за родину", типу всі вони це пережили, вбивати погано, але врятує світ. Ми це просто сприймали. Якщо я згадала, то воно десь відклалося.

А потім з'явилися ВКонтакті. Я була юною снобкою, яка підписана на пітерські групи про високе мистецтво. Любила бітників, починала перекладати Гінзберга і це все, звичайно, було з якимись цитатами Цвєтаєвої, Блока та фотками петербурга.

У мене був один епізод. Мене дуже захопив контент  якоїсь пітерської групи, вирішила подякувати за це. Я ж не вмію писати російською, то використовую перекладач. Я реально дуже старалася. І він такий: "Что вы пишете, я вас не понимаю". Зараз мені пишуть інколи люди з допомогою гугл-перекладача українською, дякують за мою роботу. І навіть якщо там є помилки, то ти просто маєш якусь логіку - розумієш, що тобі хотіли сказати. Наскільки це імперська штука. Зневага. І взагалі це розуміння, що будь-хто має розуміти та вільно володіти твоєю мовою. Нам дуже пощастило, що це все закінчилося, причому на державному рівні.

Якби це все продовжувалося, якби не переміг Майдан, я б виїхала. Або і не виїхала. Але в якийсь момент я зрозуміла, що робити свою кар'єру швидше за все потрібно через москву, бо інакше…

Пам'ятаємо історію "Океану Ельзи", "Скрябіна", як вони їхали в москву, ставали там популярними та поверталися. Тільки тоді вони вже потрапили на українське телебачення. І це все з нами всіма могло бути. Те, що стався Майдан - це була дуже поворотна історія для нас і усвідомлення. Заборона ВКонтакті дуже нам всім допомогла, тому це була та мережа, яка напряму тобі постачала всю цю "любов". Зараз ми розуміємо, що з часом потрібно буде заборонити Телеграм, бо це мережа, яка в нас сильно потрапляє теж. Дуже добре, що зараз ми говоримо про інформаційну гігієну, фактчекінг і пропаганду. Бо я пам'ятаю, коли ще не проходила курси фактчекінгу чи чогось такого, то у цих історіях про "мальчиков в трусиках", сама починала сумніватися. Коли його настільки багато і ти шукаєш правди. Добре, що у нас є інструменти фактчекінгу, про які ми зараз вже забуваємо.

Продовження читайте тут. 

Марія Литянська