"Я чітко усвідомила, що всіх не вб'ють", - Вікторія Салміна, яка пережила окупацію та полон

"Сталеві квіти. Сталеві люди". Саме так у своїй авторській листівці позначила херсонців Вікторія Салміна. Свою роботу майстриня присвятила всім жителям міста, які продовжують тут залишатися та працювати. Проте історія Вікторії є не менш "сталевою". Супротив російським військовим в окупованому Херсоні, 24 дні в полоні та деокупація, якої вона дочекалися вдома. Сьогодні жінка продовжує жити у своєму будинку на березі Дніпра та всіляко допомагати ЗСУ.

"Я не могла мовчати та не діяти"

До повномасштабного вторгнення Вікторія Салміна працювала фотографом та виготовляла весільні запрошення ручної роботи. 24 лютого "звільнило" жінку від обох улюблених занять. Не приховує, прийняти цей факт було складно, з діяльністю було пов’язано багато планів і мрій.

"Аби не зійти з глузду я буквально вигадувала собі заняття з нічого. Наприклад, з подругою ходили до місцевого ТРЦ, щоб вирвати бур’ян на клумбах. Потім почала спрямовувати свою енергію більш корисно, допомагала знайомим волонтерам збирати та розвозити продукти, засоби гігієни, медикаменти. Робила це не тільки на території Херсона, були інші населені пункти, навіть їздила на лівий беріг", – згадує Вікторія.

Крім того, в перші дні війни жінка роздавала серед знайомих власноруч зроблені патріотичні листівки та жовто-блакитні брошки, не пропустила жодного мирного мітингу проти окупації рф. Наголошує, інакше поступити не могла – це був її особистий внутрішній спротив російській агресії.

"В мій дім прийшли зі зброєю в руках, чужі. Я їх не кликала та не просила "звільняти", тож не могла мовчати та не діяти. Знаєте, коли була вдома і чула десь вибухи чи стрільбу – мені було дуже страшно. Коли 13 березня, на найбільшій акції протесту, окупанти вперше застосували зброю й сльозогінний газ – не відчула страху. Нас було дуже багато, ми були об’єднанні спільною метою і я чітко усвідомила, що всіх не вб’ють", – ділиться херсонка.

Фото: Тетяна Чехутська

Коли ж збиратися масово стало вкрай небезпечно, Вікторія продовжила чинити опір індивідуально. За можливості розвішувала жовто-блакитні стрічки, знімала відео про окуповане місто для соціальних мереж та робила фото переправи ворога біля Антонівського мосту. А ще під час окупації жінка не сховала вдома жодну українську річ. Тому коли представники ФСБ прийшли до неї з обшуком – були шоковані кількістю та різноманітністю національної символіки.

24 дні "на підвалі"

В полон російських військових Вікторія та її матір потрапили випадково. Це сталося в будинку волонтерів, яким вони допомагали. Все відбувалося досить швидко: в одну мить окупанти оточили будинок та увірвавшись всередину наділи всім присутнім на голови мішки. Потім їх вивели на вулицю та посадили в машини. Людей забрали в чому вони були вдягнуті, а це легкий одяг та домашні капці. Маму після перевірки відпустили в той самий день, а ось Вікторію, після обшуку вдома, тримали ще 24 дні.

"Особливо росіян розлютила вишивана картина з логотипом "ЗСУ" (картина, що в кімнаті зараз - це копія, - ред.). Її разом з іншими патріотичними речами згребли та висипали на допиті з відповідними питаннями. Справа була не лише в моїй громадянській позиції – вони знайшли фото їх переправи. Не питайте, але так сталося. З комп’ютера я видалила все, а на фотоапараті ні. До речі, вони його забрали, радше сказати викрали, разом з грошима, телефоном та машиною", – розповідає Вікторія.

Наразі херсонка вже знає місце, де її тримали "на підвалі" майже місяць. На той же момент, розуміла тільки що це в центрі міста та цокольне нежитлове приміщення. Повністю бетонна кімната не мала вікон і вентиляції, а світло забезпечувала лампочка, яка горіла постійно. Замість туалету – порожні 5-літрові баклажки та сміттєві пакети. Годували полонених раз на добу, іноді через день, теплою гречкою чи макаронами з тушкованкою.

Тортурна. Фото з особистого архіву героїні 
 

В таких умовах Вікторія перебувала разом з однією дівчиною та трьома хлопцями. На всіх в кімнаті був шматок картону, два стільці, один з яких в розібраному стані та мішок з під цукру, в якому жінку привели до "камери".

"Вкривалися цим мішком, хоча й він не зігрівав. Від холоду спати неможливо було. Тому на п’ятий день я ризикнула звернутися до старшого з проханням дати хоча б ще картон. Спеціально сказала: "Разрешите обратиться", - бо для них це було проявом "прогину". Це спрацювало, він "розтанув" і кинув у камеру два каремати та дві старі ковдри. Фактично завдяки цьому ми й не околіли там", – не приховує жінка.

Крім того, чи не щодня Вікторію допитували в окремій кімнаті "тортурній". Застосовували як психологічний, так і фізичний пресинг. Про це говорить так: "Їм байдуже вік та стать… Б'ють однаково, руками та ногами по всьому тілу. А ще був електричний струм… Чесно, в такі моменти боялася не смерті, а що мама з бабусею залишаться самі".

Херсонка переконана, її перебування "на підвалі" затягнулося на місяці як би не "евакуація" російських військових на лівий берег. Декого з полонених окупанти забрали з собою, а більшість вивезли за місто та залишили посеред поля. Всупереч погрозам не з’являтися в Херсоні – Вікторія окільними шляхами дісталася рідного будинку. А вже за два тижні вона зустрічала українських військових на центральній площі міста.

"Я не волонтер, а соціально активна людина"

Попри все пережите Вікторія жодного разу не мала намір опустити руки. Тому зі звільненням Херсона жінка не просто залишилася вдома, а продовжила допомагати ЗСУ. Спочатку займалася виготовленням окопних свічок, які відправляла військовим на херсонському напрямку. А потім перейшла на плетіння маскувальних сіток, каверів на шоломи та кікімор. Найбільшим виробом, який сплела Вікторія, є маскувальна сітка для комплексу ППО. Її розмір 10 на 12 метрів.

Фото: Інтент/Яна Самко

"Я не роблю це масштабно, бо працюю переважно одна. Але при цьому виконую замовлення індивідуально. Тобто, коли надходить запит щось сплести, обов’язково дізнаюся в яких цілях це буде використовуватися та на якій місцевості. Від цього залежить матеріал і кольори. Наприклад, тканина "спанбонд" є легкою та не намокає під дощем, тому вона є зручною в експлуатації, коли на вагу кожна секунда. А ось на блок-пости можна плести важкі сітки, бо вони там статичні. Ну а стосовно кольору прагну, щоб виріб максимально зливався з навколишнім середовищем і не видавав хлопців на позиціях. Зважати тут треба і на пору року", – пояснює Вікторія.

Наразі херсонка розбирається в багатьох тонкощах плетіння маскувальних засобів, тому настільки виважено і ретельно підходить до роботи. Та починала цей шлях жінка зі звичайної тканини. Здебільше це була стара постільна білизна, яку різала на шматочки та фарбувала в зелені відтінки самостійно. Розповідає, що цей процес є простим та доступним, розбиратися в ньому вчишся походу справи.

Вікторія мріє зібрати велику команду під своїм керівництвом, щоб збільшити та розширити виробництво. Але це стане можливим тільки, коли ЗСУ відкинуть російських військових якомога далі від Херсона та в місті стане безпечніше.

"Я дуже прошу не називати мене волонтером, не вважаю себе ним. Я соціально активна жіночка (сміється). Ну а як інакше?! В моїй країні війна, моє місто було в окупації, а я пройшла через "підвал"… І я не хочу, щоб все це пережили інші люди. Я не роблю щось надзвичайне. Я роблю прості речі, щоб нашим військовим було легше в цій боротьбі, росіяни не повернулися на правий берег Херсонщини і війна закінчилася найскоріше. Взагалі, сьогодні кожен українець повинен щось робити задля Перемоги", – додає Вікторія. 

Листівка про Херсон

Нещодавно Вікторія знову повернулася до творчої діяльності. Ідею авторської листівки про Херсон обмірковувала з жовтня минулого року, адже хотіла зробити її максимально автентичною, локальною та правдивою. Саме тому у виробі поєднанні висушені місцеві рослини та необроблені кулеметні гільзи. Робота отримала назву "Сталеві квіти. Сталеві люди".

"Задум з’явився коли я сфотографувала букет польових квітів на фоні відстріляних снарядів на колишніх позиціях росіян. Тоді я підписала світлину як "Букети сталевих квітів". Це мене надихнуло, бо на спаленій та розбомбленій землі знову вирувало життя. Природа відновлювалася, як і наше місто… Але ті гільзи були артилерійські, великі, тому я почала думати про менший розмір", – розповідає майстриня.

Реалізувати заплановане допомогли друзі серед військових. Перші кулеметні гільзи вони привезли з-під Антонівського мосту. Серія із ними розійшлася дуже швидко. Листівка настільки сподобалася людям, що процес її виготовлення продовжився. Тому постачання такого "матеріалу" для майстрині стали регулярними.

"Я обожнюю мистецтво в будь-якому прояві й мені дуже подобається як художники розписують відстріляні тубуси чи уламки снарядів. Але в моїй голові це не збігалося з тим, що я хотіла висвітити. Патрон є знаряддям смерті, навіть коли куля випущена – гільза продовжує уособлювати цю небезпеку. Я хотіла зберегти цю натуральність і не прикрашати справжню дійсність. Тому лише протираю гільзу від залишків пороху. А ще це відгукується з виглядом Херсона наразі. Якби не прикрашали місто біг-бордами чи малюнками – частина будівель зруйнована та має пошкодження. Все це рани, які болять", – говорить Вікторія.

Через цю причину херсонка також не захотіла купувати сухоцвіт в крамницях. Тому різнобарв’я квітів для своїх робіт збирає по всьому місту та підготовляє самостійно.

Фото: Інтент/Яна Самко 

Вікторія запевняє, це лише перший прояв нового творчого етапу в її житті. На одній листівки зупинятися не збирається і вже планує створення інших. Зокрема, на меті розробити тематичну роботу про Херсон без застосування в ній елементів зброї, аби мати можливість відправляти її закордон. Таким чином майстриня хоче привертати увагу до міста та сприяти стягуванню ресурсів для його розбудови.

"Окупація, затоплення, обстріли. Херсон дуже сильно постраждав внаслідок війни й продовжує потерпати. Я дуже люблю своє місто та вірю, що воно неодмінно дочекається розквіту. І я неодмінно буду тут в перших рядах", – резюмує нашу розмову Вікторія Салміна.

Робота над цим матеріалом стала можливою завдяки проєкту Fight for Facts, що реалізується за фінансової підтримки Федерального міністерства економічного співробітництва та розвитку Німеччини.

Яна Самко