"Втратити надію та дім, але залишитись сильними", - лекція Євгенії Генової про досвід окупації кримських татар

Одеська журналістка, редакторка видання Інтент Євгенія Генова взяла участь у події "Життя разом: Одещина на перехресті культур", де розповіла про геноцид та виселення кримських татар. Про спільність історій наших народів, недостатню залученість України і насадження не нашої історії - читайте далі прямою мовою авторки.

<span class="ratio ratio-16x9"></span>

Степ був заселений українцями та ногайцями

Почну про знищення пам'яті і про те, що було до того, як сюди прийшли німці, болгари та представники інших народів. Тут насправді був дикий степ, населений українцями та ногайським народом. Саме вони брали активну участь у етногенезі кримськотатарського народу. Від Одеси і до Запоріжжя - все Приазов'я і до Буджаку - територія, яка була заселена сотнями тисяч людей. Чому ніхто не знає скільки? Бо вони практично всі були знищені, а їхні нащадки в незначній кількості залишилися жити частково на території сучасної росії, Туреччини і зовсім трішки на території Румунії. Фактично ми живемо на землі, де впродовж кількох століть жив корінний народ, який тут склався з половців, кипчаків, частково з людей, які сюди перекочували з Поволжя та інших народів. І якраз на злеті, максимальному розквіті в XVII - на початку XVIII століття все це закінчилось дуже сумно - на нашій землі було влаштовано геноцид цього народу.

Кримське ханство у 1600 році. Зображення: Вікіпедія

Котляревський частково навіть згадує про ці події, як він бував тут і намагався переконати ногайців не чинити спротив російській армії. А потім писав, що вже за деякий час від цих аулів, яких вони переконали не чинити спротив, нічого не залишилося.

Ланжерон теж пише спогади про те, як вони вигнали тисячі, а може сотні тисяч (ніхто не знає і не рахував скільки їх було) людей з їхніх домівок. Вони вже жили в будинках на той час - це початок XIX століття. Спочатку оточували, озброєних чоловіків вбивали, а неозброєних - як піде. Про це знову ж таки ніхто особливо не згадував. Бо коли Ланжерон і всі подібні до нього пишуть якісь спогади, вони не враховують неозброєних цивільних людей. Він згадує, наприклад, що вони втікали до Румунії та намагалися втекти на територію Османської імперії. Їх наздоганяли озброєні російські військові, забирали все, що можна. І він пише про кількість того, що забрали, але про те, що сталося з людьми - нічого. Ми можемо лише здогадуватися - це жахливі речі. Ми втратили дуже цікавий, унікальний народ та кочову культуру. Нам завжди насаджували думку, що кочовики ніби трошки відсталі, а ми землероби - молодці, можемо розказати як треба робити. Власне Шевченко теж про це гарно писав. Отже ми втратили цей народ фактично, але частково ногайці брали участь в етногенезі кримсько-татарського народу, зокрема в частині Степового Криму. 

Насадження ідеї про погані стосунки українців та кримських татар

Нам дійсно насаджували постійно ось цей міф про російськість і те що тут нічого і ніколи не було. А потім з'являється нарешті «нормальна цивілізована» імперія, яка нас навчає того, як жити і що потрібно робити. Кримські татари з цим зіштовхнулися безпосередньо з XVIII століття, власне тоді коли було окуповано Крим. І вже тоді, до речі, почалося знищення народу. Частина кримських татар ще тоді була змушена емігрувати - залишити назавжди свою землю і виїхати до Туреччини. Власне як і звідси, з Одещини, були змушені виїхати так само як ногайці. Тобто це люди, які назавжди залишили свої домівки. Історія постійно робить якісь гримаси і робиться одне й те саме.

Купа назв в Одеській області, зокрема в Бессарабії, Буджаку були тюркського походження. Вони або ногайські або турецькі - там можуть бути варіанти. Татарбунари - це те, що зовсім на поверхні, але ж є купа інших назв. Насаджувалась постійно ідея про те що українці були не в дуже хороших стосунках з татарами. І це ніби так обережно, але якось завжди було в підручниках. То вони Богдана Хмельницького десь там зрадили, чи він їх. А потім вони ніби і не були винні в співпраці з нацистами - ну а може все-таки були винні. А потім чогось вони приїхали в Крим і щось почали там будувати - нащо вони це роблять і все таке інше. Це насправді жахливо, бо неправда. І дуже добре, що зараз ми можемо про це дізнаватись.

Нам власне нічого не заважає дізнаватись цю історію, питати людей. Просто спитати, що розказували діди, бабусі, а як це було? І вони розкажуть насправді. Бо кримські татари мають величезне відчуття самоідентичності. Вона зокрема зберігається в їхній родинній пам'яті. Власне так народилася в мене ідея поговорити з родинами і спитати в них, як це було. Багато хто пригадував якісь речі навіть з XІХ століття - через кілька поколінь. Тобто ця пам'ять зберігається усно і навіть матеріально. У книзі є історія, наприклад, про зберігання кількох унікальних старовинних речей, які було схоплено в останній момент 18 травня 1944 року. Бо це речі з XІХ століття - кавомолка і святковий жіночий пояс. Вони потрапили до Узбекистану і попри той жах - людей дійсно викинули на голу землю, ці речі вони не продали, а зберегли. І в 1991 році їх привезли в Крим, а в 2014 році звідти знову забрали - тепер вони в надійному місці чекають, поки їх привезуть назад. 

Фотоколаж: Інтент

Нас постійно зіштовхували лобами. Завжди це були неприємні моменти. А коли ти починаєш розпитувати або щось читати, дізнаватись - більше розумієш. І що насправді український і кримськотатарський народ мають величезну кількість позитивних спільних історій. Наш степ - це ж унікальна насправді територія не лише географією, але і своїми зв'язками. Є прекрасний історик Олександр Середа, який про це знає багато, бо він один з перших взагалі, хто почав дивитися на цю територію не з російської точки зору, а авторів ще з XIX століття. Він почав досліджувати архіви зокрема Османської імперії і ми зрозуміли, що виявляється ми тут жили разом, були спільні шлюби. А ніхто не парився тим, що в нас різні мови і релігії. Виявилось, що все було дуже окей насправді. І це штучне знищення пам'яті про те, що ми якраз були разом і не з московським царством. Навпаки ми разом воювали проти московського царства, яке ще не було навіть росією. В якийсь момент щось пішло не так. Потім нам сказали, що ми якраз з московським царством нібито разом, бо в нас там спільна релігія і ми маємо бути проти цього світу, який тут був задовго до приходу московитів. Власне ми їх так і називали. 

Той же Ланжерон згадував про те, що тут у татар (татарами вони називали і ногайців, і кримських татар) є буквально все, вони дуже багаті, на півдні, в Буджаку, купа худоби, зерна. До речі, ногайці вирощували зерно і вже на той момент були землеробами, як і українці, які жили там. І вони заздрили цьому постійно і тому те, що відбулося потім має свою логіку - все це було знищено або фізично, або створені такі умови, що люди були змушені залишати назавжди свої домівки. 

"Були певні, що їх ведуть на розстріл"

Потім росіяни приходять в Крим, росіяни починають насаджувати там свої порядки, знищувати і створювати нестерпні умови для місцевих жителів. І звичайно ж заселяти цю територію собою. Тобто приїздять фізично і там живуть, поступово роблячи все по-своєму. З початку 20-30-их років, починаються жахливі репресії з якими зіштовхувалися українці, німці, євреї і представники інших етносів на нашій території. Знищуються люди. Так що по них навіть не залишаються могил, як той же Номан Челебіджихан, якого просто викинули в море, щоб навіть не було місця до якого можна було би прийти.

Коли людям дають 15 хвилин, або і менше на те, щоб вони просто звідти пішли. Як тоді думала радянська влада назавжди. У мене є очевидці події в книзі, але є їхні нащадки. Вони були переконані в тому, що їх ведуть на розстріл і тому з собою взагалі нічого не взяли або щось таке, з чим би хотіли лягти в могилу. І власне, коли вони опинились в цих товарняках, їм не було чого їсти і пити, бо фактично ніхто до цього не готувався. Це була жахлива трагедія. яку зараз ми ще краще можемо зрозуміти. У нас теж були ці трагедії, вони якось забуваються завдяки старанням московитів, а ми знову маємо свіжі спогади про геноцид, знищення, голод, вивезення.

Перформанс, присвячений 80-річчю депортації кримськотатарського народу. Фото: Інтент, Наталя Довбиш

Люди розповідали речі, які дуже зрозумілі нам зараз. Хтось все-таки вижив, зміг повернутися сюди в 1991 році, багато хто - раніше. Люди приїздили і в Одесу, де було не заборонено жити кримським татарам. Тому хтось оселявся тут ще в 60- 70-х роках, або намагався повернутися ближче до Криму, переїздив на Херсонщину. У моїй книзі є також історії родин, які проживали на Херсонщині і вже зараз виїхали звідти після окупації. Тому що в Херсонській області радянська влада дозволяла жити і люди поселялись просто якомога ближче до своєї батьківщини, рідної землі - Криму.

Повернення додому, булінг, звинувачення у співпраці із нацистами

У 1991 році люди приходять до своїх будинків, з яких їх вигнали майже 50 років тому. Старші добре пам'ятають, де це було, але там живуть інші люди. І дуже часто ці люди - ті самі або діти тих, хто приїхав після 1944 року. Вони насправді прекрасно розуміють, що вони живуть в чужому будинку і їхні батьки не просто так туди приїхали. Здебільшого вони розуміли, що відбувалося і їх просто просили пустити в хату, щоб бабуся, якій 90 років, могла просто доторкнутися до стін, а дідусь міг подивитися на ту шовковицю, яка досі росте. Так він там посадив патичок, а вона досі росте, вже товста, велика, і він просто хоче під нею посидіти. Не пускали майже нікого, немає жодної історії, коли когось би пустили. І ми не допомогли в цій ситуації. Суть в тому, що люди вирішували ці проблеми самотужки в 90-х роках в Криму. Я чесно про це не знала, але поки писала книжку дізналась, що тоді мої однолітки зазнавали жахливого булінгу в кримських школах. Бо їх же менше було - 2-4 дитини в класі, а то й менше. Їх постійно били, я не буду казати як їх називали, але ми здогадуємося. Це підтримували переважно вчителі і директори шкіл. 

Одна з героїнь книжки розповідає, що вона все дитинство ходила до школи з енциклопедією під пахвою. Вона відкривала її на уроці і читала, що кримські татари не є казанськими і не мають їхати в Татарстан, що ми місцеві, які тут утворилися, як корінний народ і мають право тут жити. Далі вона це розповідала навіть вчителям, які могли говорити, що діди допомагали нацистам. Тоді діти вставали і казали: "Мій дід загинув на війні, коли воював з німцями, нацистами".  Але то не дуже допомагало. Українська держава десь можливо не робила все, що мала і підвалини того, що трапилось в 2014 році, закладалися звичайно ще в XVІІІ столітті. Зрозуміло, що московити ніколи не відпустять і ніколи не погодяться відпустити те, що вже схопили і тримають з усіх сил. Але багато хто знову ж таки і в книжці зокрема розповідає про те, як кримські татари не дали поставити пам'ятник Катерині в Сімферополі. Його поставили все ж, коли вже була окупація. 

Те, що залишилось від пам’ятника Катерині в Одесі. Фото: Інтент, Євгенія Генова

Нам варто слухати тих, хто поруч з нами і насправді історії, які розповідають кримські татари нам дуже близькі і знайомі. Там немає нічого екзотичного і незрозумілого. Ми можемо дуже добре зрозуміти, як залишитися без дому, надії, але при цьому бути максимально сильними, добрими - мати змогу захищатися і відстоювати своє. Тому я думаю, що в нас попереду багато цікавого, але важливо розуміти, що ми сильні тільки тоді, коли ми разом. І оці всі речі, які нас колись зіштовхували з різними народами, варто дуже сильно переглянути. Бо все насправді зовсім не так, як нам говорили.
 

Марія Литянська