Вивезти коня з окупації: неймовірна спецоперація родини з Криму

"Мама, а де Боня?", - це питання від своєї тоді ще дворічної доньки Олександри Аліна Дідик чула протягом десяти місяців. Під час виїзду на підконтрольну територію України родина розлучилася зі своїм улюбленцем – конем вороної масті з блакитними очима. Бандит по документах, Боня для своїх. За 12 років він був двічі евакуйований з російської окупації: перший раз з АР Крим, другий із села Кринки на лівобережжі Херсонщини, пережив обстріли та "велику воду" через катастрофу на Каховській ГЕС.

Народжений в українському Криму

Аліни Дідик було рік і сім місяців, коли вона вперше сіла на коня в одному з парків Сімферополя. Після цього між дівчиною та конями зав’язалося щось більше ніж захоплення. За словами Аліни, для неї коні – не іграшки й не спортивний інвентар, а друзі та повноправні члени родини. 

Любов та повагу до коней успадкувала і донечка Аліни - Олександра. У свої три роки Саша тримається у сідлі настільки впевнено, що люди помилково вважають, що вона професійно займається кінним спортом. А у дитячому садку, розповідаючи про домашніх тварин, поряд із котами та собаками Саша обов’язково називає коня на ім’я Боня.

Бандит, ласкаво Боня – вороний блакитноокий кінь. Свою унікальну зовнішність успадкував від батька – жеребця Фантазера. А ось вольовий характер взяв від матері – кобили Сонати. 

<picture></picture>
Боні два тижні. Фото надала співрозмовниця

"Сонату подарував мені батько на шість років потайки від мами, Фантазер з’явився у моєму житті трохи пізніше. Боня – потомок обох моїх коней, яких я була вимушена залишити на півострові. Саме тому він особливо цінний для мене. До того ж Бандит народився у 2013 році, ще у вільному від російської окупації Криму", - розповідає Аліна Дідик. 

Коли відбулася анексія Криму Аліна навчалася у 8 класі. Батько брав участь в Кримському Майдані, а вона перевелася в іншу школу, єдину у місті, де продовжували вчити українською мовою. Після закінчення 9 класів переїхала до Херсонщини вчитися на ветеринара. 

Протягом наступних чотирьох років Аліна з батьками тричі намагалися вивезти коней з півострова на підконтрольну територію України. Це вдалося тільки у 2018 році. На той момент у сім’ї залишився лише Бандит, інших коней прийшлося продати.  

"Вдруге без тварин не поїду"

Родина оселилася у селі Кринки в Херсонській області. Жили на березі Дніпра, мали свій вихід до річки, неподалік розташовувався Олешківський ліс, на ділянці поруч з будинком вистачило місця побудувати стайню для Боні. 

"Ці краєвиди дуже нагадували Крим, єдине - не вистачало гір. Батьки планували розвивати місцевий туризм: звести модульні гостеві будинки, надавати в оренду човни та розвести коней. Займатися кіньми професійно – найзаповітніша мрія мого життя. Свого часу ми навіть придивилися місце для цього у Криму. А ще, я купила собаку, яку давно хотіла - вівчарку Мартіна", - згадує Аліна Дідик. 

У 2018 році Аліна залишила навчання на третьому курсі коледжу та долучилася до лав ЗСУ. Рішення пояснює так: "Я розуміла, що хочу повернутися додому в Крим. І мій єдиний шлях – йти воювати за свою країну та землю". З  однієї ротації на Донеччину дівчина привезла вівчарку Валькірію, яку врятувала із зони бойових дій. Так домашніх улюбленців стало ще більше: три собаки, двоє котів, кінь. 24 лютого 2022 року евакуюватися в такому складі для сім’ї було фактично неможливо. 

"Довкола говорили, що треба виїжджати. Але я сказала, що нікуди не поїду. Бо не кину і не зраджу своїх тварин. Просто не можу. Один раз я вже поїхала без коней з Криму, а потім не знала, що мені робити. Тому вирішила бути тут до останнього. Хоча це було на грані можливостей: фізичних та психологічних", - пояснює Аліна Дідик. 

До того ж повномасштабне вторгнення Аліна зустріла у новому статусі. Напередодні, 23 лютого, вона стала мамою. З пологового будинку у місті Олешки дівчина буквально втікала, без офіційної виписки та документів. Адже розуміла, російські військові не випустять її з лікарні. Разом з батьком їхали дорогою, по якій в бік Антонівського мосту рухалися колони техніки окупантів. Опинившись вдома, Аліна затаїлася, не виходила нікуди за межі двору. Не приховує, передбачала що до неї, як до військової, можуть прийти з перевіркою. 

"Вперше окупанти прийшли навесні. Вони не очікували побачити немовля на руках, тому не стали чіпати мене. Перевернули вдома все, забрали колекцію ножів та травматичний пістолет, і перед тим як піти кинули пару погроз. Потім вони приходили ще кілька разів: то шукали своїх дезертирів, то мисливську зброю. Я розуміла, що моя вдача може колись закінчитися. Але як вивезти Боню?", - ділиться Аліна Дідик. 

Пережив обстріли та поранення 

Аліна розповідає, після звільнення правобережжя Херсонщини, обстріли села значно посилилися. В лютому 2023 року одна з ракет прилетіла в їх двір біля стайні. 

Вибуховою хвилею знесло балку, одна зі стін завалилася. Бандит отримав поранення. 

"Він стояв увесь у крові та трусився. Чесно, думала, що Боня помре. На мій крик збіглися всі сусіди. На щастя, при огляді виявилося, що він отримав легкі травми. Один з уламків снаряда зрізав частину лівого вуха та лівого повіка, а другий – залетів у вухо та застряг там. Також були посічені грудина та ноги, але несильно", - розповідає Аліна.

Виходжувала коня самостійно, ветеринар відмовився їхати. В пригоді стали знання із коледжу. Допомагали батьки та сусіди, які привозили медикаменти та засоби. Після цього випадку Бандит став лякатися гучних звуків та різких рухів. 

Попереду було ще одне випробування – катастрофа на Каховській ГЕС. О 6 ранку вже був затоплений причал біля будинку, Аліна з батьками зібрала документи, найнеобхідніші речі для дитини, собак з котами та виїхала до знайомих у Каховку. Тоді сталася перша довга розлука з Бандитом за час повномасштабної війни. 

"Я розуміла, що не можу забрати коня. Його треба просто випустити з території, за межі якої він ніколи не виходив. Для прогулянок йому вистачало нашої та сусідньої ділянок. Він був у паніці й не розумів що відбувається. Але бачив воду, тому почав бігти в протилежну від неї сторону. На це і розраховувала. Іншого варіанту врятувати його тоді не було", - зазначає пані Аліна. 

<picture></picture>
Аліна та Боня. Фото надала співрозмовниця

Внаслідок підтоплення в будинку вцілили лише зовнішні стіни, всі внутрішні рухнули, а речі опинилися під завалами з глини та мулу. Жити тут більше не було можливо, тому сім’я переїхала до знайомих у сусіднє село Козачі Лагері. 

На місці одразу переробили гараж у стайню. Як тільки велика вода зійшла Аліна приїхала шукати Бандита. Увесь цей час дівчина тримала зв’язок із сусідами, які залишилися. Вони казали, що бачили коня живим, спочатку він бігав біля лісу, а зі зниженням рівня води почав заходити до села. Люди давали йому чистої води, хліба та яблук. 

"Кожен наш приїзд був невдалим, з початком обстрілів ми припиняли пошуки. Того ж дня я їхала з чітким наміром, що не повернуся без Боні. Я маю його знайти. Приїжджаємо о 6 ранку, а він стоїть під воротами нашого будинку, немов чекає мене. Вділа вуздечку зі словами: "Ми йдемо в новий будинок", - і він спокійно пішов. Батько на машині спереду їхав, а я з конем йшла пішки за ним. Так здолали шість кілометрів розбитої дороги з понівеченою технікою на узбіччі та російським блок-постом", - розповідає Аліна Дідик. 

10 тисяч євро, - ціна свободи для коня 

Восени 2023 року ситуація в населеному пункті стала небезпечнішою, родина практично не виходила з підвалу через постійні атаки дронів та артилерійські удари. Аліна зрозуміла, в таких умовах шансів вижити у них немає. Тож наприкінці листопада почала шукати способи вивезення коня: писала дописи у соціальних мережах, дзвонила всім перевізникам і волонтерам, пропонувала за допомогу будь-які кошти. 
 
Аліна пояснює, перевезти коня на велику відстань не так легко. Для цього необхідно мати спеціальний транспорт чи принаймні машину з причепом, аби коня можна було завести по трапу та зафіксувати всередині. Оскільки коні дуже погано тримають рівновагу. Люди відмовлялися їхати так званою дорогою смерті до Козачих Лагерів, адже в кількох кілометрах була зона бойових дій. Від сусідніх Кринок, колись квітучого та зеленого села, залишилися випалена земля, обгоріли чорні стовбури дерев та цегла розбитих будинків. 

Вивезти тварину з окупації це також подолати перевірки на блок-постах, передбачити всі особливості по документах, перетнути не один кордон до потрібної країни. І, звичайно, гроші за дорогу та перебування на локаціях зупинок. Тож Аліна наважилася оголосити збір на вивезення коня та знайшла людей, які погоджуються вести його замість неї. 
20 лютого 2024 року за допомогою волонтерів та знайомих, вдалося відправити Бандита до Криму на тимчасову перетримку. Вслід за ним, колоною, сім’я виїхала з лінії фронту до Генічеського району. 

"Дівчина з Маріуполя, яка так само врятувала коня, підказала номер перевізника. Він погодився взятися за мою ситуацію. Ціна "квитка на волю" для Боні становила 7,5 тисяч євро. На той момент ми майже зібрали необхідну суму коштів, тому теж почали готуватися до евакуації. Батьків з трьома котами та собакою я відправила першими, сама ж залишилися чекати виїзду Боні", - говорить Аліна Дідик. 

Аліна разом дитиною та двома собаками виїхала з окупованого лівобережжя, розминувшись з Бандитом у два-три дні. Їх маршрути були різними. За два тижні кінь проїхав з Криму через росію, Білорусь, Литву, Естонію до Польщі. Там його прийняла знайома Аліни, яка вивезла туди з України своїх коней на початку повномасштабного вторгнення. 

<picture></picture>
Шлях до Польщі. Фото надала співрозмовниця

Поїздку Боня переніс спокійно, але схуд та ніяк не міг наїстися по приїзду. 

"Коли Бандит нарешті здолав цей шлях - я видихнула. Питання подальшої дороги до України залежало тільки від грошей. На цей раз необхідно було 3 тисячі євро, і я знову звернулася до людей. Багато хто не розумів навіщо це робити, звідки така принциповість? Мов, чому не можна продати коня там, а тут купити нового? Але були й ті, хто підтримав та сприяв зменшенню ціни. Зокрема, завдяки тому, що з Польщі до України повертався порожній коневоз я заплатила менше, 1800 євро", - зазначає Аліна Дідик.

23 листопада 2024 року Аліна отримала довгоочікуваний дзвінок: "Ваш Боня у нас, не хвилюйтеся. Живий, здоровий, адекватний. Все добре". За дві години потому Аліна з донькою були у нього: обіймалися, плакали, пригощали смаколиками. Говорить, у коней дуже гарна пам’ять, тому Бандит одразу їх впізнав. Загалом, спецоперація по порятунку коня з російської окупації тривала майже рік та обійшлася близько в 10 тисяч євро.  

"Мрію про дім, спільний для Саші та Боні"

Сьогодні Бандит проживає в приватній стайні у Київській області. Аліна з Сашею періодично приїжджають до нього у гості. 

"Якщо раніше донька постійно питала: "Де Боня?", - то зараз: "Коли поїдемо до Боні?". Певний час Сашка переймалася чи не продала я коня, бо звикла бачити його щодня. Заспокоїла її обіцянкою, що Бандит обов’язково буде знову жити з нами, коли вдасться створити для нього відповідні умови", - ділиться Аліна Дідик.

<picture></picture>
Олександра та Боні. Фото надала співрозмовниця

Зробити це наразі родина не може, бо орендує будинок. Дівчина не приховує, знайти помешкання з двома вівчарками було дуже важко, не кажучи вже про коня. Тому Аліна мріє про власний дім, де знову зможе проживати уся родина з домашніми улюбленцями. А біля нього обов’язково місце для стайні Боні, а надалі можливо ще коней. 

"Насправді, моя історія не унікальна. З окупації вивозять різних тварин, однак про це мало говорять. Хотілося б, щоб моя розповідь була прикладом. Все можливо, якщо мати чітку мету та йти до неї. Тому не полишайте тварин, для яких ви є сім’єю та другом. Безперечно те, що Бандит вдома – заслуга багатьох людей. Хтось підтримував фінансово, хтось інформаційно, хтось морально. І це вкрай цінно. Впевнена, попри пережите, Боня завжди відчував, що його люблять та чекають", - зазначає Аліна Дідик. 

Робота над цим матеріалом стала можливою завдяки проєкту Fight for Facts, що реалізується за фінансової підтримки Федерального міністерства економічного співробітництва та розвитку Німеччини.

Ігор Льов, Яніна Надточа