"Війна деформує суспільство", — пастор церкви ЄХБ Ігор Кучер

"Прощення ворогів — це не миттєва дія, а довгий і болючий процес", — говорить пастор одеської церкви "Благодать" Євангельських християн-баптистів Ігор Кучер. У розмові він пояснює, як війна змінює здатність людини прощати, що відбувається з вірою в умовах насильства, що переживають баптистські громади на окупованих територіях і чому мова служіння — це теж вибір ідентичності. Пастор відверто говорить про складні контакти з російськими баптистами, про втрати, які ще не до кінця усвідомлені і як церква намагається залишатися місцем підтримки, не перетворившись на тих, хто нищить.

Дивіться повну версію інтерв'ю та читайте скорочену на Інтенті.

<span class="ratio ratio-16x9"></span>

Як ви прийшли до пастирського служіння? Які ключові моменти сформували ваше покликання? 

Це цікаве питання, тому що покликання до пастирського служіння починається задовго до того, як людина його усвідомлює — по суті, ще з дитинства. Я ріс у церковній громаді, і саме там Бог почав працювати з моїм серцем.

Я пам’ятаю одну подію, мені було приблизно п’ять років. Під час служіння я раптом відчув, що розумію те, про що йдеться, що мені це близьке й цікаве. І відтоді я завжди з увагою ставився до всього, що відбувалося в церкві. Так Бог поступово формував у моєму серці покликання.

Пізніше, приблизно у 15 років, відбулося вже свідоме навернення — усвідомлений акт віри та початок мого християнського життя як підлітка, студента, молодої людини.

Після армії я відчув сильне прагнення вчитися. У 1993 році відкрилася перша Одеська богословська семінарія. Я прочитав їхній альманах і всередині чітко відгукнулося: "Ось воно, моє". Тоді я й залишився в Одесі.

Того ж року розпочалася й історія церкви "Благодать". Згодом вийшло так, що я не лише залишився в семінарії та став одеситом, але й став частиною церкви.

Які виклики сьогодні стоять перед протестантськими громадами в Україні?

Протестантські громади — це не окрема реальність, відірвана від долі українського народу. Тому всі сучасні виклики, з якими стикаємося ми, — це ті самі виклики, перед якими стоїть країна.

Це війна, це страх, це втрата рідних і близьких, це щоденні тривоги й випробування. Ми не можемо й не хочемо відділяти себе від народу, серед якого живемо. Тож наша доля — спільна, і наші переживання — теж спільні.

Як громада реагує на події війни і що зараз найчастіше турбує людей, які приходять до вас сьогодні? 

Я думаю, що найбільше людей турбує майбутнє. Ми, як люди, завжди хочемо бачити перед собою перспективу — повернення миру, відбудову, можливість жити й розвиватися. Кожна сім’я мріє народжувати дітей і бачити для них кращу долю саме тут, на своїй землі.

Тому люди, які приходять до церкви, дуже часто стикаються з однією з найглибших проблем — втратою відчуття, що завтра може бути краще. І, мабуть, саме відновлення цієї надії сьогодні є найбільшою потребою.

Чи змінилася динаміка громади за час повномасштабної війни? Відвідуваність, запити, склад людей?

Звісно, люди змінюються, бо війна деформує суспільство. Вона впливає і на тих, хто приходить до церкви. Війна руйнує не тільки міста — вона руйнує і церкви.

Напередодні вторгнення в нашій громаді було приблизно 500 людей. Коли почалася війна, більше половини виїхали. Сьогодні нас близько 200–250. Якщо врахувати тих, хто відвідує не постійно, виходить приблизно 300.

<picture></picture>
Ігор Кучер. ФОТО: Інтент / Наталя Довбиш

Як церква допомагає людям працювати з травмою, страхом, втратою?

Покликання церкви завжди було в тому, щоб проповідувати Боже слово й звертатися до серця людини. Війна — це грубе зло, яке оголює багато проблем. Але ці проблеми існують і без війни: втрата рідних, втрата роботи, проблеми в сім’ї, хвороби, смерть близьких.

Історичне покликання церкви — у всі часи, навіть під час епідемій чи особистих трагедій, — давати людині надію і підтримку. Допомагати їй вистояти там, де людських сил вже недостатньо.

Чи приходять до вас люди з питанням: "Де був Бог, коли…?" Як ви намагаєтеся відповідати на такі запити?

Так, це дуже давнє й глибоке питання — питання про захист Бога. Основна критика звучить так: якщо Бог всемогутній, чому Він не втручається? Якщо добрий — чому не чинить добра в часи біди? Війна лише загострює ці питання. І вони виникають не лише у тих, хто далекий від віри, але й у людей віруючих.

Наприклад, ми щоденно молимося за долю України, а ситуація вже четвертий рік лишається надзвичайно складною. Тож природно, що подібні сумніви з’являються в кожному серці. Але ми не маємо їх боятися. Ми повинні сміливо шукати відповіді — і вони є.

Чи повинна церква впливати на соціальні процеси? Якщо так, то як саме?

Я вважаю, що повинна — і вже впливає. Це частина ДНК церкви: служити суспільству. Церква не існує заради самої себе — вона має бути зосередженою на людях і їхніх потребах.

Історично багато соціальних ініціатив були започатковані саме церквою, а згодом стали державними: лікарні, притулки, опіка над сиротами. Тож вплив на суспільство — це не щось зовнішнє для церкви, а її природне покликання.

Як громада ставиться до взаємодії з іншими конфесіями? Чи є приклади співпраці?

Війна значною мірою нівелювала міжконфесійну різницю. З перших днів вторгнення питання "з ким працювати?" навіть не виникало. Загальна біда та виклики поставили нас у зовсім інші обставини.

Сьогодні у нас немає конфліктів між конфесіями. Є солідарність, взаємоповага і спільне бажання служити людям.

Які християнські принципи, на вашу думку, сьогодні найбільше потребують переосмислення або нагадування?

Питання жертовності. Біблія говорить про любов як про жертовну любов. Звичайна любов часто зосереджена на собі, а християнська — звернена до іншого.

Війна особливо випробовує саме цей аспект: чи можемо ми забути про себе й пожертвувати заради ближніх?

Яку книгу, крім Біблії, ви найчастіше перечитуєте у складні періоди?

У мене велика бібліотека, але я рідко щось перечитую. Біблія сама по собі — це ціла бібліотека, різноманітні книги, написані в різні епохи, кожна з яких відповідає на свої життєві питання. У цьому її досконалість.

Сьогодні мені особливо цікаві історичні книги про Україну. Я розумію, що знаю нашу історію загалом, але мало знаю її прекрасні, надихаючі сторінки. Відчуваю потребу переосмислювати наше минуле й відкривати його заново.

Ви викладаєте курс духовного формування. Які головні ідеї прагнете передати студентам?

Головна думка полягає в тому, що Бог задумав людину різносторонньою. Християнин розвивається інтелектуально, культурно та внутрішньо — у своїй етичній природі. Цілісність особистості — це Божий задум для людини.

Моє завдання — показати шлях, яким ця особистість формується, і допомогти студентам рухатися ним свідомо.

Якою мовою відбувається служіння у вашій церкві? Це більше про традицію чи про потреби громади?

Одеса довгий час була переважно російськомовним містом. Я сам родом із Житомира, але теж багато років жив і навчався в російськомовному середовищі. Війна змусила переосмислити цей аспект.

Сьогодні ми, як і все суспільство, свідомо робимо кроки до української мови. Я особисто прийняв рішення переходити на українську: вчу її, заново читаю, перекладаю, хоча раніше все моє викладання було російською, і 99% моєї богословської бібліотеки — російськомовні книги.

Ми поступово переходимо на українську в служінні: співаємо українські пісні, перекладаємо ті, що раніше звучали російською. Це непросто, бо для частини людей це нове, незвичне. Але наша позиція — лагідна українізація. Це правильно перед Богом, перед людьми і перед тими, хто боронить країну.

У ваших інтерв’ю часто звучить акцент не на добробуті людини, а на благах для інших. Чому це важливо для вас?

Тому що християнська любов — це жертовна любов. Розвиток людини відбувається не тоді, коли вона думає лише про себе, а коли виходить за межі свого "я". Є навіть термін — самотрансценденція.

Саме такі люди залишають слід у суспільстві: лікарі, які відкривали щось нове, військові, які жертвують життям. Людина розкривається тоді, коли спрямовує свій потенціал заради інших. Це християнська норма.

Чи прощаєте ви тих, хто напав на нас? Як переосмислюєте прощення у контексті війни?

Прощення — непроста тема. Це не автоматичний акт. Ми можемо сказати: "Я прощаю", але внутрішній процес дуже складний. Зараз ми як народ осмислюємо, що таке прощення, особливо коли йдеться не про особисту образу, а про ворогів держави.

Війна зробила цей процес довгим і болісним, і кожен проходить його по-своєму.

<picture></picture>
Ігор Кучер. ФОТО: Інтент / Наталя Довбиш

Чи може християнин пробачити і водночас прагнути справедливості та перемоги?

Так, ці речі поєднуються. Прощення має умови. Існує навіть поняття передчасного прощення — коли воно знецінюється, бо людина не усвідомила свій злочин і не кається.

Найкращий шлях — коли винний визнає провину і намагається змінити обставини, загладити наслідки. Тоді прощення набуває ваги.

Але сьогодні, коли війна триває, прощення ворогів — це цілісний, довгий процес. Ми не можемо його форсувати. Ми можемо прагнути справедливості й перемоги, а право суду віддавати Богові.

Як ви сьогодні спілкуєтеся з російськими баптистами? Чи є розуміння того, що відбувається?

На жаль, наразі спілкування майже немає — передусім через неможливість. А якщо воно й відбувається, то лише з тими, хто розділяє нашу позицію. Такі люди є, і ми їх знаємо.

Водночас ми бачимо, наскільки легко людина стає жертвою пропаганди — навіть віруюча, з моральними орієнтирами. Це для нас серйозний урок: завжди пильнувати, щоб і ми самі не стали жертвами чужого впливу. 

Чи працюють ваші церкви на окупованих територіях? Як там триває життя громад?

Церкви існують, але ситуація тяжка. Багато громад зруйновані або закриті. У деяких випадках будівлі відібрані, громади перестали існувати як такі. Життя церкви там або перерване, або відбувається в дуже обмеженому, небезпечному форматі.

Чи є у Біблії речі, які вам досі важко прийняти або осмислити?

Я не можу сказати, що є щось неприйнятне. Є місця, яких я ще до кінця не осягнув, — але вони прийняті вірою і розумом, вони логічні й раціональні. Я можу не розуміти всього глибоко, але не бачу в цьому внутрішнього протиріччя.

Чи присутній Дух Святий у людині, яка не вважає себе віруючою?

Це глибока біблійна тема. Є різні рівні Божої присутності.

Дух Святий працює з кожною людиною — навіть з тією, яка не називає себе християнином. Те, що пробуджує в нас людяність, совість, добрі почуття, здатність просити пробачення — це дія Духа Божого на людину.

Але коли людина стає християнином, присутність уже інша — внутрішня, не тільки вплив, а й оселення.

Дух Святий працює з усіма, навіть зі злочинцями. Це факт.

Чи може людина духовно зростати поза церквою?

Як культурна особистість — може. Може здобувати освіту, розвиватися, відвідувати театр, співати, читати. Але це лише частковий розвиток.

Людина — це поєднання світського і духовного вимірів. І без громади вона не може формуватися як християнин. Повнота духовного життя можлива лише в спільноті, у зв’язку з Богом і Церквою.

Вам було важко відповідати на питання про прощення?

Тому що без війни відповідь була б простою: "Ми маємо прощати". І так, ми вчимо людей прощати.

У Біблії є важлива думка: не дозволяй злу перемогти тебе. Якщо ти відповідаєш на зло тим самим, ти подвоюєш його й дозволяєш йому спотворити тебе. Тому на особистому рівні ми можемо вчити прощенню: відповідай добром і не ставай інструментом зла.

Але під час війни — це зовсім інша категорія. Коли ти як громадянин України стикаєшся з грубим, масованим злом, прощення не може бути швидким чи автоматичним. Любов до ворогів — це не любов до рідних. Це інша категорія: ставитися до ворога як до людини, але як до злочинця. Не стати таким, як він. Не втратити людяність.

Це не звільняє його від покарання, навіть від смерті, якщо він прийшов зі зброєю. Але означає не дозволити злу зламати тебе зсередини.

Ми проводимо зустрічі з родинами загиблих. Одна жінка, Світлана, яка була на "Азовсталі" і пройшла російський полон, розповіла, що їх врятувала молитва.

Щовечора вони з іншими жінками молилися "Отче наш" і думали про Україну. З ниток зробили маленький прапорець. Вони ніколи не ходили до церкви — але в полоні молитва зберегла їх як особистостей, дала силу вистояти. Я точно знаю: коли людина покладається на Бога, вона має опору. І ця опора — не всередині нас, а поза нами. Людина потребує підтримки, яка більша за неї саму.

Цим матеріалом Інтент продовжує цикл відеорозмов зі священнослужителями півдня України. Мета цього циклу — показати якомога ширшу і повнішу картину релігійного життя.

Ната Чернецька