"Від нас залежить, житиме Харків чи ні", - директорка Харківського літературного музею Тетяна Пилипчук

Як багато ми в Одесі насправді знаємо про Харків і його культуру? Попри те, що нас відділяє близько 700 кілометрів, є багато спільного досвіду, який ми можемо переплітати, створюючи нове. Тетяна Пилипчук - директорка Харківського літературного музею, засновниця Харківської мистецької резиденції "Слово" в ексклюзивному інтерв’ю Інтенту розповіла про місто під обстрілами, українську ідентичність, трагедію та радість 20-х років та жагу залишатися у своєму місті.

Харків - 40 кілометрів від росії. І часто згадувалися культурні зв’язки міста з імперією, водночас це і Розстріляне Відродження. Ми мало знаємо про це місто, яке воно?

Ви можете мало знати про Харків, я так само мало знаю про Одесу. І це проблема наших місць - мало знаємо одне про одного, не розуміємо основну формотворчу міфологію сьогодні. Що таке Харків? Останнім часом ми багато про це говоримо і хочемо зрозуміти, як і хто формував міфологію. Як конкурували різні бачення Харкова у самому місті? І все ж таки, чи є ота ДНК, яка і формує нашу структуру мислення. Основні меседжі, які б мали характеризувати Харків: місто промислове і місто студентів; ринок Барабашова; успішне місто. Перераховую все те, що накопичувалось у нас впродовж останніх кількох десятків років.

Харків - перша столиця. Активно пропагувався саме цей концепт міста. Харків Розстріляного Відродження трошки конкурував з цим концептом. З початком повномасштабного вторгнення виник Харків - залізобетон і Харків - фронтир. Хоча про Харків - фронтир почали говорити ще після 2014 року. Сьогодні ми в музеї намагаємось зрозуміти, що ж таке в нашому ДНК.

Останнім часом наші розмови про те, що Харків – це все ж таки не про фронтир, а, скоріш, контактна зона, місце зустрічі, перехрестя. У Харкові зустрічалися багато різних культур. І ми вже говоримо про те, що це не лише слов'янські народи та етноси - ті, хто були й жили на наших теренах. Сама назва Харків про це свідчить. І очевидно, в цій потребі взаємодіяти формувалася ця особливість Харкова з його толерантністю до інших культур. Іноді це нам було в плюс. Харків міг бути торговельним містом. Харків, можливо, не склався, як фортеця, все ж таки. Харків - залізобетон – це дуже красивий символ, але меншою мірою про місто. Харків може вистояти, не любить примусу. Але він все ж про взаємодії, аніж оборону. Якщо потрібно, то Харків обороняється.

Чому люди обирають залишатися під постійними обстрілами?

Так, це місто під постійними обстрілами. І нас запитують, чому ми не їдемо. Не тому, що ми не боїмося, або нам не вистачає адреналіну, гострих відчуттів - у якийсь момент ти приймаєш те, що з тобою може статись. Вже від цієї точки вибудовуєш своє життя.

Так, це може статись в Україні, на жаль, будь-де і будь з ким. Але від цієї точки ти починаєш вибудовувати вже, а що ти сьогодні можеш тут зробити? Якщо ми вже прийняли рішення залишитися, то що ми можемо тут і зараз зробити?

Коли почався знов наступ на Харків, я намагалась пояснити своїм друзям, чому особисто не їду - для мене це означало здати місто. І потім я читала військових аналітиків, які писали про те, що цивільне населення Харкова поламало військові плани путіна, бо не запанікувало, не виїхали. І Харків, попри всі ці абсолютно несприятливі умови, намагається жити своїм звичним життям так, як ми хочемо жити.

Епізод, після того, як прилетіло на тоді ще Пушкінську вулицю, неподалік від нашого музею, то наступного дня вулиця вже стала Григорія Сковороди. Я можу сказати, що це готувалася заздалегідь, але так збіглося все, що Пушкінська одразу перестала бути такою після прильоту. Коли я йшла вулицею, то люди вимітали скло, відкривали свої крамнички, всюди було написано "Ми працюємо", або "Ми будемо працювати за годину-дві". Що зробили харків'яни в той день? Вони всі пішли до кав'ярні Makers, щоб купити чашку кави й в такий спосіб підтримати підприємця. Або до тих самих крамничок, де вони звикли купувати, щоб підтримати цей бізнес, ці крамнички.

Те саме сталося, коли була страшна трагедія в друкарні "Фактор Друк". Що зробили харків'яни? Це були черги. Я думала, що потрібно поїхати купити книгу - неможливо було потрапити в крамницю. Ми приїдемо, будемо купувати та підтримувати тих, хто тут залишається, працює. І коли я запитую, ніхто й не збирається їхати.

Трагедії об'єднують?

Я вчора говорила про це на дискусії, нам всім краще видно, що є для нас важливим.

Це, очевидно, особливості нашої людської природи. Ми можемо відкладати на потім, бо нас затягує щоденна матриця у роботі. Важливі речі здаються пафосними, тому вони йдуть на другий план, але зараз це оприявнилося. Ми можемо зосередитись на важливому. І це нас об'єднує справді, змінює бульбашки, бо у нас є одна велика мета. Ми це визначили, озвучили та артикулювали всьому світу. Це дає нам більше шансів бути разом, поєднуватись іноді в дуже несподіваних комбінаціях.

Що означає постать Юрія Шевельова для харківської культури та чому він важливий?

Юрій Шевельов - наш відомий харківець, який як всесвітньо відомий лінгвіст стався вже в Гарварді. Він змушений був виїхати з Радянського Союзу, не приймав цю владу і очевидно, що вона теж не приймала його. На щастя Шевельов зміг виїхати. У нього не було трагічної долі, як в інших наших гуманітаріїв. Юрій Шевельов у своїх наукових працях підважив тезу російських науковців про спільне походження трьох мов - української, російської та білоруської. Це, звісно, було неприйнятним для російської науки. Чому він не був популярний в радянському союзі та росії? Тому що це ставило під сумнів багато концептів, які сьогодні експлуатує "руський мір".

Юрій Шевельов. Фото: Вікіпедія

Він був ще прекрасним театрознавцем, літературознавцем і дав нам хороші спогади про Харків. Раджу одеситам читати ці спогади, тому що він добре описує, як обирає власну ідентичність. Людина німецького походження, яка виросла в родині офіцера імперської російської армії, яка вчилась в гімназії, де так само не було цього українського контексту. Але вже у двадцятих роках під час свого студентства, коли в Харкові відбувалось те, що ми називаємо Розстріляним Відродженням чи Червоним Ренесансом, Культурною Революцією або нашими двадцятими - він обирає свою ідентичність. Він свідомо її обрав. Потім він залишався під нацистською окупацією, оскільки він був німецького походження, то йому пропонували стати фольксдойче (етнічний німець, - ред.). Тобто він міг отримувати певні привілеї, як людина німецького походження, але відмовився. Він для себе вирішив, що людина може обрати ідентичність, але тільки один раз. Далі свої спогади він писав українською. Теж з тих самих причин в Гарварді він вже писав свою наукову роботу англійською мовою, але декларував, що він українець - це для нього було дуже важливим.

Обирати українську ідентичність століття тому значно важче, ніж зараз. Ти не отримаєш від цього привілеїв, лише страх переслідувань.

Це дуже яскравий приклад того, що може відбуватись саме на Сході та Півдні України. Коли нас сильніше включали в культуру іншого. Ми вже можемо перехреститись. Отримали це хрещення в достатньо свідомому віці, коли у нас є вибір - усвідомлення того, ким ти є. Бо ця латентна українськість, вона таки може вийти й ми можемо побачити, що ми все ж таки різні у самих підходах і способах мислення з тим, що пропонує культура сусіда.

Це не кон'юнктура, і тому це справжнє. Але я думаю, що сьогодні більше справжнього вибору. Ті, хто прийняли рішення залишатися тут - декларують вибір своєї дотичності. Особисто для мене це, очевидно, те, з якими культурними текстами у мене є емоційний зв'язок. У якій культурі мені комфортно бути. Це не означає, що я не приймаю культури іншого - мені цікаво читати багато всього. І є багато універсальних речей, які ми можемо приміряти на себе. Але тут навіть в специфічних деталях, які ти можеш не зчитувати у творах іншої культури, тобі комфортно, тому що вони зчитуються дуже легко. І це про тебе. Я думаю, що так, що для мене ідентичність йде через культуру.

Юрій Шевельов писав, що Харків страждав на вічний провінціалізм. У чому це проявлялося?

Провінційність Харкова – це про орієнтацію на центр в москві або в петербурзі, як це було для Сходу і Півдня України. Чи Будапешт або Відень, як це було для іншої частини України. І те і те провінційність. Ми для себе намагались визначити, що таке провінція. Це, скоріше, територія, яка не створює сама щось оригінальне, а відтворює. І тут теж 20-ті роки для мене показові. Гасло періоду, яке приписують Миколі Хвильовому, але ми у нього не знайшли. Його: "Геть від москви, дайошш Європу", - загальний меседж, який просто гуляв в інформаційному полі того періоду, але сформульований саме завдяки памфлетам Хвильового.

Скриншот екрану 

І оце "Геть від москви, дайош Європу" було не тільки про те, що ми перестаємо орієнтуватись і бачити в москві центр і вимірювати себе цим центром. Бо що ж там сьогодні відбувається? Нам треба це відтворити, а здебільшого виходило - мавпувати.

Що там сьогодні відбувається? Нам же ж теж таке треба. Як і Лондон, Берлін, Париж. Подивімось і туди, в той бік, але не будемо відтворювати.

Зробімо так, щоби Лондон, Берлін, Париж і москва дивилися, що там в Харкові відбувається. Тут ми можемо створити настільки цікаве поле експерименту, культури - і вони дивитимуться сюди. Це не означає якоїсь егоцентричності, а усвідомлення своєї самодостатності. Свій голос, суб'єктність.

Розстріляне відродження - це не лише трагедія для української культури, що ми маємо знати хорошого про цей період?

Коли в 90-х роках українські науковці активно почали працювати з цією темою, то спочатку потрібно було усвідомити ту трагедію, яка сталась. Бо те, що відбулось в Україні, справді, трагедія. І це в голові не вкладалося. Тому ми оперували більше терміном Розстріляне відродження і більше були зосереджені на трагічному фіналі, аніж на тому, як це розвивалось. Ми тоді намагались відмовитись від всього радянського, принаймні декларативно - не на рівні використання певних моделей мислення. А ці письменники були в принципі щирими комуністами, і лівими. Тому теж незручно було в цьому ключі досліджувати. І вийшли на парадигму "кат-жертва" та достатньо довго у ній працювали. Але вже з нульових хотілося інакше подивитись на цей період, тоді почалися дослідження.

А що ж тоді відбулось і чим прекрасний період? Для мене тим, що у цих всіх митців з'явились колосальні можливості. Ще немає такого жорсткого держзамовлення. Для мене 20-ті роки — це начебто радянський союз, але він ще не оформився в ту тоталітарну систему, як на початку 30-х. І це постійні дискусії, живий творчий процес, постійне поле експериментів. Старі правила скасували, а нові ще не оформилися.

І вони, не бачили стелі, намагалися створити нову пролетарську або комуністичну культуру. Якою вона буде? Дискутуймо, але це справді буде щось нове. Тобто вони хотіли чогось абсолютно нового. І цим період прекрасний. І за якийсь час вони були настільки активними, креативними, що почали з'являтись нові класні твори, новий читач, глядач. Ми ж звикли вимірювати культуру шедеврами, то мені здається, їм не вистачило часу. Є багато цікавої поезії, трошки менше цікавої прози, з'явилась дуже цікава критика. Це культура, яка здатна була сама себе критикувати - це теж дуже важливе. Почав з'являтись оцей суб'єктний український голос але, очевидно, це все відбувалось настільки успішно, що не вписувалося в тоталітарну систему.

Чи вистачає українських сюжетів для масової культури?

У нас банально не вистачає часу на те, щоб прочитати все, що хочеться. Є карколомні сюжети, пов'язані з біографіями та творами. На жаль, у нас відсутня науково-популярна ланка. Науковці дуже непогано досліджують періоди, але це потрібно ще давати в науково-популярному форматі, щоб воно потім ширилося через масову культуру. У нас, на жаль, сильно провисає це поле. Можливо, тому що у нас недостатньо цінувалась гуманітарна сфера загалом. Гуманітарії постійно знаходилися в матриці виживання. Я дуже сподіваюся, що щось зміниться, будуть більші гонорари в авторів і вони зможуть просто собі дозволити писати науково-популярну літературу.

90-ті роки у Харкові мали культурну зміну?

"Арабески", молодий Жадан - це мій студентський час, і Літературний музей, який одразу став середовищем, що сильно підважував класичні підходи радянських музеїв - більше інституції пропаганди, ніж культури. У музеї можна було не тільки мріяти, але і втілювати мрії. Середовище створювали старші засновники музею - художник Валєр Бондар, якого Сергій Жадан вважає своїм гуру. Він нам всім багато дуже дав. Це людина, у якої була відсутня радянська матриця мислення. Це і Світлана Клімова - дослідниця 20-х, яка листувалася чи не з усіма дітьми з будинку "Слова", це й Ольга Бондар-Різниченко, Ірина Григоренко, яка заснувала цей музей, Анатолій Перерва. Вони створили неймовірну атмосферу. Нас вважали націоналістичним осередком, тому що усі україномовні. Це був якраз про мій вибір ідентичності, коли потрапила в це середовище, зрозуміла, хто я.

Десь після Помаранчевої Революції нам стало трошки легше, бо активна молодь тоді почала відкривати для себе цей Харків. Почав відходити концепт першої столиці, який нам нав'язували. І вже тоді молодь намагалася розробити ці перші якісь банери "Геть від москви, дайош Європу" - ще молода Таня Барзонова це робила. Після 2014 року дуже цікавий епізод, коли ми спілкувались з російськомовними проактивними харків'янами й вони говорили про те, що тепер в музеї їм цікаво. Вони вважали нас бандерівцями. Я запитала, що зараз змінилося, а вони кажуть: "Зараз ми теж бандерівці". Змінився контекст і музей сильно розширив свою аудиторію. Харків 90-х років дуже різний був. Це були свої бандитські історії, як там комбінувалась партійна номенклатура з бюрократією, підпільним бізнесом і місцевими бандитами. Це достатньо потужна російськомовна культура, надзвичайно цікава художня культура. Художників в Харкові завжди було багато. Це література, яка так само була представлена зі спілкою і тим, що відбувалось в музеї, який одразу почав працювати з темою 20-х років. Ми просто не могли бути іншими, тому що ми працювали з таким матеріалом.

У березні 2022 року нас залишилось мало. З’явилося більше російськомовних активістів, які почали різко виключатися і буквально виймати себе з російської культури. І зрозуміло, що їм потрібно була інформація, інший контекст - те, що міг дати наш музей. Вони активніше почали з нами працювати. І просто активні харків'яни, які лишилися, вирішили не здавати своє місто - так само потребували цього культурного контексту. Вони нас часто запитували, а де ви були? Та тут і були. Так був побудований інформаційний простір, що ми були невидимими. Комусь це було вигідно і не тільки стосовно нас. Коли харківська влада намагалась сформувати певний імідж міста, то робила ставку на інші якісь галузі. А те, що стосувалося культури, скоріше було орієнтовано на щось більш традиційне. А Харків цікавий саме революційними культурними експериментами. І одразу поставав такий мистецький спротив, не на політичному рівні. Коли з'являлись якісь традиційні фестивалі з грамотами, нагородами, а на противагу зовсім інакший День музики влаштовували. Ці мистецькі відповіді були постійно, два паралельних світи - офіційно-бюрократичний та революційно-експериментально мистецький. Другий наразі переважає, він більш спроможний.

На Заході наявна українська культура, яка представлена як російська. Чому так трапилося? І як нам зараз доводити приналежність цих творів?

Наші науковці, музейники порушували це питання ще до повномасштабного вторгнення. Ми знаємо, що кафедри славістики – це кафедри русистики, що там абсолютна гегемонія росії була - вони вкладали в це кошти. Наша гуманітарна сфера була настільки бідна, що науковці не могли собі дозволити внесок, щоб взяти участь у конференції. А росія фінансувала відрядження своїх спеціалістів за кордон, щоб працювати та атрибутувати ті ж самі книги кирилицею. Україна цього не робила. Це на рівні державної політики було скоріш тримати нашу гуманітаристику в матриці виживання.

Сьогодні ми бачимо, чому Україна була невидимою - ми її не показували. З одного боку, нам потрібно було відновити власний голос. Коли тебе довго примушують мовчати, то має пройти певний період, щоб переосмислити та напрацювати нові наративи. Це не про контрнаративи, а про свої оригінальні та достатньо складні історії. У нас багато напрацювань і як тільки ми почали вже говорити в повний голос, почалося повномасштабне вторгнення. Знов таки, це десь перегукується з тим, що робить росія.

Вони живуть в минулому і вже спробували певні моделі, матриці, які для них робочі - фізичне знищення носіїв культури. Якщо вони не змогли нас зробити росіянами нижчого класу - малоросами, то значить нас потрібно нищити фізично, принаймні активну частину тих, хто готовий чинити цей опір. Ми довели, що зробили багато, вже віднайшли свій голос і можемо розповідати самі про себе. Ми перестаємо бути провінцією.

Пройшовшись по Одесі, яким ви побачили це місто зараз?

Я не вперше в Одесі. Для мене Одеса - це музей Олександра Ройтбурда і цієї команди, яка є сьогодні. Для мене - це музей Блещунова, які виходили з прекрасними, дуже людяними проєктами. І це один з найцікавіших музеїв в Україні. Зараз для мене Одеса відкрилась Бізнес-клубом, який вирішив, що їм потрібно послухати про культуру від представників цієї сфери. Це теж надзвичайно, говорить про зміни у нашому суспільстві - ми усвідомлюємо і відчуваємо важливість одне одного. Склавши різні пазли, ми отримаємо успішне суспільство. Щодо критики, то трошки дивує те, що не відбувається перейменування, відчувається ця любов до Пушкіна, російської культури.

Фото: Інтент/Наталя Довбиш 

Можливо, трошки глибша закоріненість в культуру сусіда, ніж в Харкові відбувалась. Але з часом, я думаю, що Одеса визначитися. У вас якийсь час жив Микола Куліш, Олександр Довженко, Михайль Семенко і Лесь Курбас ніби був тут - в Одеську кіностудію приїжджали. Одесу не могла не торкнутися українізація. Можливо, це у свій специфічний спосіб тут відбулося. Просто потрібно зрозуміти, в який. Не боятись себе, очевидно. Тому що Одеса, як на мене, не є російським містом. Коли ми говоримо про український культурний ландшафт, то Одеса завжди присутня.

Крім постійних обстрілів у Харкові є постійний фестиваль. Як це вдається?

Юрій Шевельов дав нам ще прекрасну періодизацію Харкова. Він починає, звісно, з приходом до Слобожанщини козаків. Перший Харків – Слобідський, коли формувалися свободи та чому в Харкові настільки поважають і люблять свободу. Потім був Другий Харків - російської імперії, коли відбулася дуже потужна русифікація, катком пройшлась по нашій ідентичності. Потім був Третій Харків - Миколи Хвильового і 20-х років. Це Харків культурної революції та з його потужною заявою позбутися провінційності.

Далі був Четвертий Харків – сірої радянської імперії, так само це процеси русифікації та придушення будь-якої там свободи. А яким буде П'ятий Харків? От Шевельов ставив це питання. І цей проєкт "П'ятий Харків" виник ще до повномасштабного вторгнення, де ми намагались проговорити, який може бути цей період. Тоді Сергій Жадан, університет Каразіна і музей започаткували цей проєкт з тим, щоб вимірювати майбутній Харків. Але проєкт якось так почався і плавно завершився. Його не розвивали до вторгнення. З 2022 року ми вирішили, що нам необхідно провести в Харкові літературний фестиваль. Це буде хороша заявка на те, що ми не просто живемо, а активні, не збираємо звідси їхати, і будемо відстоювати власне місто. Коли я Сергія запитала, як називаємо цей фестиваль - звісно, що "П'ятий Харків". Це були розмови, лекції, дискусії та мистецькі події. Одразу якось випрацювався цей формат, що ми говоримо є і мистецькі події - все це довкола однієї теми. Це було інтелектуально потужно, але настільки високий емоційний рівень. Ми відчули, що нам просто необхідно збиратись разом, переживати цей день.

Місто на межі, яке може зникнути або ні. Сьогодні, очевидно, що від нас залежить буде наше місто жити чи ні. І ми вирішили, що ми так маємо збиратись хоча б там раз або двічі на місяць на культурні вікенди, щоб проговорювати важливі для себе теми. Це погляд мистецтва на події, які з нами відбуваються.

Ми справді працюємо з цією складною історією і сьогодні у нас колосальні можливості. Просто взяти закритись і виїхати? Коли відкрились ці можливості? Треба дати те, що може сформувати нову культурну пам'ять, допомогти людям обрати свою ідентичність.

Сьогодні музеї настільки мають попит, що це просто було б нелогічно…

Марія Литянська