Вчителька з Херсона про окупацію, мітинги та твори дітей "Коли закінчиться війна"

Понад 8 місяців Херсон з 3 березня 2022 року був окупований. 5 березня мешканці міста вийшли на мітинг та живим морем насувалися на окупантів. Були серед мітингувальників і освітяни. Кажуть, що після пострілів було страшно, але "відчуття ліктя кріпило віру в непереможність".

Тетяна Чехутська, вчителька початкових класів Херсонської гімназії № 5, не залишила Херсон із першого до останнього дня окупації. Перший час вчителювала із закладу освіти, а коли росіяни прийшли зі своїми "навчальними" програмами, зібрала всі особові справи дітей, підручники для майбутніх першокласників, дидактику та техніку на збереження додому й більше до гімназії не поверталася. Каже, що пізніше, коли рашисти грабували місцеві школи, вона могла отримати за такі дії термін із боку окупаційної влади тому, що вважалася "злодійкою". 

Інтент спільно з Новою українською школою поспілкувалися з Тетяною, далі пряма мова.

24 лютого я мала атестуватися 

Цей четвер – день, який увійшов в історію країни та мою особисту чорною датою. Ні, не відразу прийшло усвідомлення, що того життя, яке було раніше, більше не буде. Хотілося плакати, битися в істериці, але найбільше – просто заснути та не прокидатися, поки це все не закінчиться. Але, як хворий, який хоче, але не може здолати свою хворобу, так і я, не мала змоги прийняти нову реальність.

23 лютого 2022 року, у середу, відпрацювавши повний робочий день, о 16:00 я з радістю зустріла своїх майбутніх першачків, яких мала набрати у вересні. У нас було цікаве інтеграційне заняття. І батьки, і діти, прощаючись, запитували, чи в наступну середу зустрінемося. І я пообіцяла всім, що зустрінемось обов’язково.

24 лютого я мала проводити відкритий урок, атестуватися. Та війна була проти. Якими були мої почуття? Розпач, безпомічність, туга, фізичний біль у грудній клітці. А ще – відчуття паралічу. Руки, ноги, голова відмовлялися слухати. Я заціпеніла. Спочатку мене привели до тями мої діти: їх теж треба було заспокоїти. І я потроху оговталася. Але від новин, що надходили звідусіль, ставало ще гірше. У місті були страшенні затори, хтось кудись їхав, люди прощалися, поспішали. "Я нікуди не поїду. Це моє місто. Тут я народилася. Тут мої рідні. Тут моя душа", – думки роїлися в голові.

На шостий день війни місто завмерло: у нього увійшли рашисти. Вони ступали як злодії, крадькома, один за одним, на зігнутих ногах, з автоматами напоготові, з карематами за плечима. А мирний люд за цим спостерігав із вікон. Десь тиждень місто було пустим: ані тролейбуси, ані "маршрутки", ані таксі в Херсоні не курсували. Та і для кого? Люди сиділи по домівках. Зв’язок, інтернет, електрика – усе працювало. Так і комунікували. 13 березня, у День визволення Херсона від німецько-фашистських загарбників, відкрилися херсонські "консерви": Сальдо, Черевко, Стремоусов.

Перші два дні від початку війни я не могла працювати. За дистанційні уроки не було й мови: частина учнів із батьками виїжджали з міста, а хтось, як і я, не міг оговтатися. У мене не було сил викласти уроки навіть у свій блог.

Але так тривало недовго. Уже з 28 лютого я таки стала проводити уроки онлайн. Життя в Херсоні продовжувалося. Люди почали пішки діставатися кому куди треба. Саме тоді я і відчула, що ми єдині: ми – херсонці, ми – українці. Тоді, коли автівка зовсім незнайомих людей зупинялася не на мою підняту руку, а просто тому, що я йшла, підвозила; коли люди посеред дороги спинялися аби погодувати собак, чужих тварин… Я це бачила, переживала. Це стало поштовхом до змін у моїй поведінці, у психологічному стані, сприйнятті реалій.

Відчуття ліктя кріпило віру в нашу непереможність 

5 березня в Херсоні відбувся мітинг на площі Свободи. Було дуже багато людей, вони йшли з усіх районів до центру міста. Були там і вчителі з моєї гімназії. Ми трималися за руки, махали українськими прапорами, кричали гасла, скандували: "Херсон – це Україна!", "Домой, пока живой!", "О-ку-пан-ти!". Загарбники стояли на зеленій зоні біля пам’ятника Героям Небесної сотні, а живе море людей насувалося на ту росгвардію. Згодом пролунали постріли вгору. Було страшно, але відчуття ліктя кріпило віру в нашу непереможність.

До роботи діставалася пішки, а це (ні мало, ні багато) 50 хвилин. Там і проводила уроки, вчила свій четвертий клас. Навчальної дошки вдома не маю, тому зі школи було зручніше, та й почувалася більш організовано.

Тема патріотичного виховання в моїй роботі завжди була пріоритетом, а тепер це наскрізною ниткою проходить через кожен урок. Тоді довелося трохи змінити календарний план з інтегрованого курсу "Мистецтво" та "Дизайн і технології". На цих уроках ми почали співати пісень воєнної України: вчили "Вільних людей", "Ой у лузі червона калина" тощо. Втім, більшість дітей їх і так уже знали й гордо співали в повний голос.

На уроках ми також малювали патріотичне сьогодення, з підручних матеріалів створювали патріотичну символіку, українські сувеніри. Кожна дитина вкладала в роботу невимовну тугу за мирним життям, любов до Батьківщини, віру в ЗСУ та найшвидшу Перемогу.

Діти написали твір "Коли закінчиться війна"

У травні 2022 року рашисти поставили блокпост на Острівському шосе. Будь-яка одиниця транспорту, кожен перехожий був під пильним оком окупантів. Щоразу моє серце завмирало, коли "асвабадитель" дивився на сумку з моїм ноутбуком. Ставало дедалі складніше проводити дистанційні уроки в приміщенні школи. Було дуже страшно, адже в будь-який момент туди могли навідатися.

Місцева українська влада ухвалила рішення завершити навчальний рік на місяць раніше запланованого терміну. Перед тим, як остаточно покинути приміщення школи, я забрала додому всі підручники, які були в бібліотеці, для мого майбутнього першого класу (підручники четвертокласників залишалися в них), забрала також особові справи учнів, усе обладнання, дидактичний матеріал, що отримали в школу за програмою НУШ. Також зняла й вивезла на збереження до себе проєктор, екран, винесла принтер. Пізніше, коли рашисти грабували інші школи, я дізналася, що за такі свої вчинки могла отримати реальний термін із боку окупаційної влади, тому що мої дії вважалися "злодійством". Це було якесь задзеркалля.

Згодом у школу надійшов наказ із так званого "управления образования" про перехід на російські програми. Ми, вчителі, просто не з’являлися в приміщенні гімназії, розібравши свої особові справи по домівках, щоб росіяни разом із колаборантами не змогли дізнатися наші домашні адреси. Ми переховувалися і чекали на визволення: телефонували одне одному, підтримували, підбадьорювали. Це був дружній колектив на дистанційці.

У серпні нам повідомили, що вчителі, які залишилися в окупованому Херсоні, з метою безпеки йдуть у простій. Тому мій перший клас у вересні 2022 року почала вчити колега із сусідньої 46 школи, яка виїхала з міста. Звичайно, подумки я була поруч зі школярами, постійно "тримала руку на пульсі", допомагала колезі.

З другого семестру, коли українські військові звільнили Херсон від рашистської нечисті, вчителі вийшли з простою і почали працювати дистанційно. Але це вже зовсім інша історія.

У кінці цього навчального року діти написали твір на тему "Коли закінчиться війна". Коментувати не буду, діти все сказали за нас, дорослих.

Усі фото та зображення з особистого архіву Тетяни Чехутської. 

Цей матеріал був представлений ГО "Смарт освіта" в рамках Програми сприяння громадській активності "Долучайся!", що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) та здійснюється Pact в Україні. Зміст матеріалу є винятковою відповідальністю Pact та його партнерів і не обов’язково відображає погляди USAID або уряду США.

Лариса Писаренко