"Це вже частина мене", - американська журналістка Заріна Забріскі про життя та роботу в Україні

Ми сидимо за кавою в одному з херсонських закладів, де тиша — поняття умовне. Американська журналістка, письменниця, режисерка Заріна Забріскі прийшла сюди пішки. Каже, вже звикла пересуватися таким чином — так легше відчувати атмосферу міста. За понад два роки життя у Херсоні вона гарно орієнтується на місцевості, завела безліч знайомств, а ще навчилася розрізняти звуки війни та, за потреби, вчасно ховатися. "Виліт", "приліт", "гудіння дрона" — терміни, які стали тут частиною щоденності. Адже лінія фронту зовсім поруч, за кілька кілометрів, умовно розпочинаючись посередині Дніпра. На пальці Заріни — каблучка з жовто-блакитними камінцями, на шиї — підвіска-тризуб і кулон з написом "Херсон — це Україна". Ці символи не просто прикраси, а частина її ідентичності. А після інтерв'ю вона здійснить давній намір — зробить тату з фразою, яку побачила на стіні середмістя: "Бо я і є моя воля". На запитання: "чому саме Херсон?", Заріна відповідає без вагань: "Це вже частина мене".

Заріно, розкажи про себе. Наскільки мені відомо, ти маєш українське походження? 

Так, усе правильно. Як і в кожної людини, в мене своя складна історія. Моя родина опинилася в Сполучених Штатах Америки як емігранти, але її коріння пов'язані з Україною. По лінії дідуся — з Одеси та Умані. Це була єврейська сім'я, яка під час Другої Світової війни стала жертвами Голокосту. Частина рідних загинула. Дідусь вижив і згодом перебрався до Ленінграда (нині Санкт-Петербург, - ред.). А лінія прабабусі — з Прилук на Чернігівщині. 

На жаль, мої батьки та більшість близьких пішли з життя рано. Тому мені не було в кого розпитати про нашу сімейну історію. Але я добре пам’ятаю, як у дитинстві щороку їздила до Одеси. Це було моє кохання — море, Привоз, черешня. А ще це місто було сповнене світлом і теплом, на відміну від Ленінграда, де взимку було темно та холодно. До того ж я була хвороблива дитина, тож часто лежала в лікарнях. 

<picture></picture>
Заріна в роботі. Місто Херсон. ФОТО: Олександр Корняков

Дідусь завжди пишався тим, що був родом з Одеси. Напевно це передалося мені в крові. Тож у дорослому віці я почала самостійно шукати сліди свого коріння. Мені вдалося знайти будинок, де жили мої рідні в Одесі, та будівлі, де вони вели бізнес в Умані. Також я знайшла листи прадіда українською мовою, за допомогою яких родичі підтримували зв’язок між собою. Там є авторські вірші. Один із рядків стане назвою моєї майбутньої книги. Наразі це все, що можу розповісти. Повномасштабна війна призупинила мої дослідження в цьому напрямку, але після Перемоги я обов’язково до них повернуся. 

Тобто в Україну ти приїхала ще до початку повномасштабного вторгнення і не по роботі? 

Частково так, бо Україна для мене не просто батьківщина предків. Це щось глибше, ґрунтовніше, особисте. У 2021 році я приїхала до Одеси як письменниця, щоб дописати свій роман. Взагалі — я авторка п’яти книг, і перший роман частково був написаний саме тут об Одесі. Перебуваючи тоді у місті, я спіймала себе на думці: хочу переїхати сюди, бо це моє місце. 

А потім почалася повномасштабна війна. На той момент я була вдома, у Сан-Франциско. Моя присутність в Україні набула іншого значення. Я хотіла повернутися вже як журналістка. Для цього потрібно було отримати акредитацію і я її оформила через англійське видання "Byline Times", з яким давно співпрацювала. У квітні 2022 року я нарешті приїхала. 

<picture></picture>
Місто Херсон. ФОТО: прес-офіцер 35 бригади Сергій Brigade

Спочатку до Одеси, оскільки це була моя база, мій дім. Тут я вже мала чимало друзів та знайомих. Потім настала черга поїздок в інші регіони: Київщина, Харківщина, Чернігівщина. Це були прифронтові території: від обласних центрів до маленьких сіл на кордонах. Звідти я привозила текстові репортажі. Та в певний момент я зрозуміла, що часто єдина журналістка в цих місцях. Тому вирішила не лише писати, а й знімати. Це надало можливості більше документувати історію. Робила це на свій простий, старенький телефон. Монтувала в елементарних програмах. А відео викладала у соціальних мережах як доповнення до статей. І виявилося, що це дуже близько до романістики. Я створюю фільми так само як пишу романи. Наразі я вже фільммейкерка і режисерка. Цей напрям став для мене не просто певною діяльністю, а моїм унікальним голосом. 

Не можу не спитати, як ти опанувала українську мову? 

Я ще опановую українську мову. Знаю, що говорю не зовсім добре. Маю помилки у вимові та словах щодо перекладу, я їх чую, не буду приховувати, мені за них соромно. Але російською я не хочу говорити. А англійською мовою — мене тут більшість просто не зрозуміє. 

<picture></picture>
Заріна в роботі, м. Краматорськ. ФОТО надала співрозмовниця

Що ж стосується основи, то я за освітою лінгвіст і літературознавець. Я вивчала старослов’янську мову, тому мені трохи легше дається цей процес, ніж іншим. І мені це насправді дуже подобається. Тому я дивлюся фільми та слухаю новини українською, постійно спілкуюся з людьми, і дуже вдячна всім, хто мене поправляє. Бо якщо не виправляти — я так і говоритиму з помилками. А я хочу говорити краще.

Коли сталося "кохання" до Херсона, що ти вирішила тут залишитися? 

У Херсон я приїхала після деокупації, 14 листопада 2022 року, в рамках престуру для журналістів. Це було щось неймовірне. Не люблю повторюватися, але по-іншому в усіх інтерв’ю я не можу описати свій стан. Мене підкорила не погода, не архітектура, а саме атмосфера цього міста. Радість, горе, хвилювання, біль, надія — все це одночасно витало в повітрі. Це немов хвиля, що накриває. І вона збила та понесла мене. Після цього я вже не могла вчинити інакше. Ба більше, я знаю багатьох іноземних журналістів, які теж це відчули. Їх тягне повертатися до Херсона знову і знову.

Тож вже у грудні 2022 року я повернулася. Робила репортажі з катівень, наслідків обстрілів і пожеж, з прибережних районів, тоді ще можна було дістатися до Дніпра. У річковому порту ми потрапили під артобстріл — це був мій перший обстріл у Херсоні. Я знімала все що бачила. 

<picture></picture>
Херсон після чергового обстрілу. ФОТО: Заріна Забріскі

Згодом ми з колегами "Byline Times" створили першу документальну стрічку. Режисером був британський журналіст Кейлін Робінсон. Це був фільм про воєнні злочини та пропаганду російської федерації. Для цього ми їздили по Донеччині, Дніпропетровщині, Херсонщині. Це був важкий, але важливий досвід. І я знала: це не кінець, а початок історії, яку ще треба розповісти. 

Так виникла ідея власного фільму про Херсон. Коштами на його виробництво допомогла моя колега з Сан-Франциско — теж письменниця. У неї була особлива причина. Її тітка народилася в Херсоні ще до Революції 1917 року. І тому вона хотіла щось зробити саме для цього міста. У вересні 2023 року я приїхала та почала знімати. 

Власне, як відбувалася твоя інтеграція в Херсоні?

Насправді все сталося дуже природно. Чим мені завжди подобається Херсон — тут немає надмірного офіціозу та претензійності. Я приходжу, представляюся, пояснюю, що хочу зробити й отримую дієву співпрацю. Наведу приклад своєї першої поїздки до Херсона. Тоді, 14 листопада 2022 року, я просто зайшла до однієї з кав’ярень, і, розговорившись із працівниками, дізналася, як під час окупації вони партизанили та пекли хліб у цьому закладі. Потім вони познайомили мене з іншими партизанами. Тож спілкування — найкращий ключ до інтеграції. 

Крок за кроком я знаходила все більше різних героїв для своїх матеріалів. Нині дехто з них є моїми друзями. Зазначу також, що у кожного херсонця своя болюча історія. Я завжди пишу з повагою до розказаного, безпечно, не відкриваючи того, що мене просять не публікувати. Люди це бачать, тому довіряють та відкриваються мені. 

<picture></picture>
Заріна в роботі. ФОТО: Іван Антипенко

Додам ще, що інтеграція відбувається не лише в робочому форматі, а й повсякденному. Я ходжу в Херсоні на йогу, в танцювальну студію, іноді в сауну. Це невід’ємна частина мого життя тут, завдяки якій я теж знайшла свою дружню спільноту.  

Зйомки фільму тривали не один місяць. Розкажи про творчий процес та концепцію документальної стрічки "Херсон: Сафарі на людей".

Концепція була чіткою з самого початку. Я хотіла створити фільм, якби писала книгу, я ж письменниця. Тобто структура стрічки це глави книги, які відображають ключові етапи Херсона під час повномасштабної війни. А саме: вторгнення, протести, окупація, звільнення, обстріли, наводнення, і, зрештою, "сафарі на людей". Власне, за таким принципом, я планувала написати книгу, і вона буде. Але зараз важливо створювати те, що можна показати одразу. Такий запит суспільства. Тож книга зачекає.

Не менш важливим було створити фільм про херсонців, без іноземних журналістів та експертів. Я хотіла, щоб саме місцеві люди розповідали свої історії. Херсон мав бути показаний зсередини. Це моя ідея, мій погляд, моя відповідальність. І в цьому моє бачення розійшлося з колегами. Ми не дійшли згоди і я була вимушена змінити команду. 

<picture></picture>
Артем Цинський. ФОТО надала співрозмовниця

Наразі я працюю з талановитим складом. За зйомки відповідав український фотограф з Херсона Олександр Андрющенко, за монтаж — український режисер з Одеси Артем Цинський, за кольорокорекцію та апскейлінг — британський журналіст Джейсон Н. Паркінсон, а за звук — український звукорежисер та мікшер перезапису Єгор Іродов. Також у нас був композитор херсонець Борис Гойда та хореографиня, танцівниця херсонка Альона Ємельянова. 

До речі, назва "Херсон: Сафарі на людей" з’явилася лише наприкінці роботи. Я хотіла назвати фільм "Херсон". Однак Артем (Цинський — ред.) мене переконав, що ніхто не знає де Херсон, а з цим акцентом про місто дізнаються всі, бо це чіпляє. Він мав рацію — саме так і сталося. 

Робота ведеться й нині. Тобто очікувати на продовження фільму? 

На момент виходу цього інтерв’ю, ймовірно, я вже офіційно оголошу про це. Планується трилогія й наразі триває робота над другим фільмом. Це буде зовсім інша концепція, інша назва та інший ракурс висвітлення Херсона. 

<picture></picture>
Херсон. ФОТО: Заріна Забріскі

Єдине, що можу наразі сказати — ця стрічка досліджуватиме глибину української ідентичності. Вона стане своєрідним поясненням того, чому херсонці постають у першій частини як герої нашого часу. Принаймні, я дуже на це сподіваюся. 

Віднедавна фільм доступний для вільного перегляду на багатьох джерелах. Чому з командою вирішили зробити саме так?

Дійсно, роботу вже побачив світ. Разом з Артемом Цинським, якого я вважаю співавтором фільму, вирішили не чекати фестивальних відборів і не втрачати рік на очікування показів. Адже в умовах Херсона кожна доба має значення.

<picture></picture>
Заріна з колегою. ФОТО: Олександр Корняков

З 25 червня 2022 року стрічка доступна для перегляду онлайн — на сайті https://khersonhumansafari.com/ Відтоді розпочалися покази в різних країнах: Даллас (США), Рига (Латвія), Бонн (Німеччина), Париж та інші міста Франції, а також в різних містах Естонії та Австралії. Наразі готуються субтитри для показу в Іспанії, Фінляндії, Голландії. І звернення продовжують надходити від різних організацій та спільнот. 

Я неймовірно вдячна за те, як приймають фільм. Бо ця стрічка  — наша зброя. Це наш спосіб пояснити, що відбувається у Херсоні. І це наша відповідь тим, хто досі не вірить, що "сафарі на людей" — не метафора, а реальність. 

Чи очікували з командою на таку реакцію щодо фільму? 

Взагалі не очікували. Знаєте, це зараз один із принципів життя у Херсоні — ти не чекаєш і не плануєш, а дієш. Тож ми просто робили, бо знали — це потрібно.

Мені здається, цей фільм працює, оскільки нам вдалося показати реальність: без прикрас та зайвого навантаження. Справжній Херсон, справжніх людей, справжні історії. Я ходила з телефоном за своїми друзями, які не відганяли, а навпаки казали: "Знімай. Нехай світ бачить". І я це робила. Наприклад, моя подруга Ольга вночі дізнається, що в її крамницю влучив снаряд. І зранку, попри шок та сніг на дорозі, вона їде туди, вибиває двері, які заклинило від вибухової хвилі, та починає розгрібати наслідки обстрілу. Інша подруга Світлана втрачає чоловіка, і я знімаю поховання, над яким літають дрони. Її мама загинула через обстріл, батько не витримує горя, а будинок згорає. Однак наприкінці цієї розповіді Світлана варить борщ і готується до навчання, бо вступила до лав ЗСУ. 

Це не постановка чи інсценування. Це життя, як воно є. І його неможливо підробити. Якби я писала роман — я б не змогла такого вигадати. Саме тому стрічка доторкається до сердець людей по всьому світу. 

<picture></picture>
 Село Чорнобаївка, Херсонська область. ФОТО: Заріна Забріскі

Чи правильно я розумію, що своїми напрацюваннями в Херсоні ти допомагала ООН? 

Нещодавно вийшов третій звіт ООН, в якому задокументовано факти депортації українців з окупованих росією територій та цілеспрямованого полювання російських військових на цивільних за допомогою FPV-дронів. Це воєнні злочини, які мають бути розслідувані Міжнародним кримінальним судом. 

<picture></picture>
Селище Бородянка Київська область. ФОТО: Заріна Забріскі

Я не є представником ООН, але журналістська та дослідницька діяльність допомагає висвітлювати та звертати увагу до таких злочинів проти людяності. Тому коли представники організації звернулися до мене, зважаючи на всі мої публікації на дану тематику — я надала їм всі свої напрацьовані контакти. Далі вони працювали самостійно. 

Що дає сили рухатися далі та чи не втомилася? 

Звісно, втомилася. Я ж людина, до того ж, яка давно не була у відпустці. Всі мої поїздки за межі Херсона — це робочі виїзди, відпочинку там не було. Тому так, я хочу трохи перепочити. Але зараз — не час. 

Мене тримає внутрішній коктейль Молотова. Його інгредієнти: ненависть до тих, хто чинить дані злочини та невпинне бажання змінити ситуацію, зупинити її. Я вірю в колективну та індивідуальну відповідальність, а ще в силу однієї людини. Я усвідомлюю, що мене несе певна хвиля. Але вона аналізована та контрольована. На площі Свободи в Херсоні є графіті "Бо я і є моя воля" — я хочу зробити собі таке тату (на момент публікації інтерв’ю Заріна здійснила свій намір, - ред.). Бо це про мене. Ми самі вирішуємо, що робити. І саме це мене рухає вперед. 

<picture></picture>
Заріна робить тату. ФОТО: Олександр Корняков

Я вже не можу зупинитися чи повернути назад. Бо я вже реально щось змінила. Про "сафарі на людей" знали в Херсоні, але не в Україні й тим паче у світі. Я стукала, стукала та достукалася. Не тому, що я вперта чи нахабна. А тому, що це було необхідно. І сьогодні, коли світ реагує, я знаю: це було правильно і важливо. 

Тобто твоє місце наразі саме у Херсоні, і всі подальші творчі плани пов’язані з цим містом? 

Не я зробила цей вибір — вибір зробив мене. З початку повномасштабного вторгнення я просто не могла бути в іншому місці. Поки чекала акредитацію, мені фізично було зле: панічні атаки та неможливість дихати, їсти, пити. А нині  я п’ю каву в Херсоні й мені комфортно. Це говорить про психологічну присутність. Тут — моє місце. На цей момент — точно. 

І це не про героїзм чи пафос, а передусім про користь. Коли щось трапляється, то люди пишуть мені: "Заріна, їдь туди, там обстріл, там загиблі". Я їду та роблю репортажі, які викликають реакцію та дають зворотний зв’язок.

<picture></picture>
Місто Сіверськ Донецька область. ФОТО: Заріна Забріскі

У Херсоні працюють чудові журналісти та серед них майже немає тих, хто створює контент для англомовної аудиторії. Мені пропонували роботу в Києві як іноземному кореспонденту, але я відмовилася. Бо там усі вже є. А в Херсоні тримати такого фахівця на постійній основі — нерентабельно. Тому робота тут відбувається у форматі короткочасних відряджень. 

Якщо завтра в Херсон приїде десять іноземних журналістів і почнуть працювати постійно, то я поїду далі. Наприклад, в Сумщину чи ще кудись, де потрібна моя присутність. Бо для мене головне: дія, зміст, сенс.  

Володимир Шкаєв, Яніна Надточа