Три роки війни для Одеси та області

Сьогодні виповнюється три роки від початку повномасштабного вторгнення країни агресора в Україну. Смерті, руйнування і біль принесли в нашу країну варвари сусіди. Сьогодні Інтент згадує, як усе почалося та які відчуття переживають українці словами героїв наших матеріалів.

Олександр Безверхній - ветеран, який чекає на протезування

<picture></picture>
Олександр та дочка Ніколь. Фото надав співрозмовник

Переніс понад 100 операцій та має ампутацію двох ніг. Випадок військового з Херсонщини Олександра Безверхнього медики називають "хірургічною перемогою". Адже з його пораненнями та ускладненнями після них шанс на порятунок складав не більше 5%. 

Ранок 24-го лютого 2022 року застав родину Безверхніх на різних берегах Херсонщини: Юлія з тоді ще 2-х річною донькою Ніколь були вдома у селі, а Олександр на роботі у місті. Крім власного фермерського господарства чоловік суміжно працював електрозварником на Херсонському суднобудівному заводі. Аби дістатися сім’ї Олександр поїхав через Антонівський міст, фактично на зустріч колонам військової техніки армії рф.

"Пощастило, бо російських військових я не побачив на своєму шляху. Натомість було багато машин з людьми, які виїжджали. Власне, план був такий самий і в нас, але не встигли. Додому потрапив о 10-й ранку, а вже за кілька годин село було окуповано", - згадує Олександр.

За кілька тижнів Юлії з Ніколь вдалося евакуюватися до Тернополя. Шлях з окупації Олександра був важче, бо чоловік мав досвід строкової служби. Наприкінці весни 2022 року родина змогла об’єднатися. 

Чоловік зазначає, по приїзду одразу прийшов до місцевого військкомату. Спочатку відновлював військовий квіток, потім ще певний час перебував на обліку. До лав ЗСУ Олександр приєднався влітку 2023 року, пройшов базовий військовий вишкіл та фахове навчання на водія БМП. Про своє рішення говорить лаконічно: "Набридло чекати й нічого не робити. Хотів звільнити свій дім". 

23 лютого ми святкували день народження моєї дружини. Гуляли по різних закладах, гуділи ми десь до першої ночі, потім розбігалися по домівках. І десь о п'ятій ранку нас теща розбудила телефонним дзвінком. Я крізь сон почув, що аеропорт бомблять, війна.  

Я собі думаю, яка війна, бухий, ще сплю. А десь о 07:30 продираю оченята і кажу: "Теща дзвонила? Війна?". Телефоную на роботу, питаю чи виходимо. Виявилося, що виходимо. Ну, як всі, ходив на роботу. А потім 29 лютого мені зателефонували з військкомату. Сказали: "Ой, як добре, що ви взяли трубку. Ви нам потрібні. Ми вас чекаємо до 13:00. Підходьте". 

Пішов на кухню, налив кави, запалив. Десь години чотири пив каву і палив. 

<picture></picture>
Зображення: Інтент

Анжела Слободян - херсонська журналістка, яка пережила російський полон

<picture></picture>
Робота над фільмом "Солдат". Фото надала співрозмовниця

Анжела Слободян створила документальний фільм "Навала" - стрічку про початок повномасштабного вторгнення росії в Україну та окупацію Херсонщини. Фільм розповідає про родину із Херсонщини, яка на початку окупації зазнала важкої втрати. Під час роботи були використані матеріал, які Анжела зняла, коли перебувала в окупації. 

Можливо, так моє тіло намагається позбутись спогадів, які є тригерними для мене та завдають болю. За моїми відчуттями, окупація - найстрашніша річ, гірша за обстріли. Відчуття, ніби у тебе забрали життя. Коли ти виходиш на вулицю і бачиш Z на рукаві, людей в балаклавах, які проїжджають повз, окупантів на блокпостах. Коли вони питають: "Ну как ваши дела?", - то готова їх вбити. Але можна тільки поглядом показати як ти їх ненавидиш тому, що можуть викрасти, закрити у підвалі, і ти не знатимеш, чи зможеш побачити близьку людину. Навіть зараз, коли я приїжджаю у Херсон, розумію, що жити там я більше не зможу.

У березні сам прийшов у військкомат, черги вже не стояли тоді. Я не зробив цього в перші дні, мені треба було зібратися з думками, вирішити, що ми будемо робити з сім'єю, але я розумів, що мені доведеться це зробити. Точніше не те, що доведеться,  а що це правильно. Можливо, я намагався відтягнути цей момент, але це було моє рішення. Я не отримував ніякої повістки, ніхто мене не ловив - ніхто тоді нікого не ловив. І це було абсолютно виважене рішення. Напевно, найстрашніший день того періоду мого життя. Прийти, піднятися сходами та подати документи. Я чудово розумів, що таке війна. Тоді тривав лютий жах в Київській області й не тільки. Але я був абсолютно впевнений в правильності свого рішення. 

Мене відпустили. Я пішов додому і просто чекав на дзвінок, який надійшов вже 4 липня. 5-го я вже їхав на навчання. 

Поранення сталося 30 вересня 2022 року. Був евакуйований на стабілізаційний пункт, де мені прооперували залишки, у мене ще лишалось коліно на одній нозі. Там просто зробили хірургічну обробку ран. І цієї ж ночі поїхав в Харків, де мене одразу по прибуттю ще раз прооперували, зачистили. За кілька днів я вже їхав до Києва, де провів майже пів року. Мені видали залишки коліна, які були абсолютно нефункціональні, провели шість операцій. Близько місяця обробляли тільки шви. 

<picture></picture>
Зображення: Інтент

Ангеліна Вєтрова - зробила щоденник окупації під час листування з сином

<picture></picture>
Ангеліна Вєтрова зі своєю книгою. Фото надала співрозмовниця

Ангеліна Вєтрова розповідає, що письменницею стала зовсім несподівано для себе. Хоча і мала досвід у створенні інформаційних заміток та художніх замальовок для соціальних мереж. Жінка багато років працювала бібліотекарем. З цієї посади звільнилася буквально за п’ять днів до початку повномасштабного вторгнення. Попереду було багато планів, але все змінило 24-те лютого 2022 року. 

"Напередодні звідусіль лунало: "зберіть тривожні валізи", "приготуйте запаси їжі, води, ліків", "майте заощадження". Однак я не вірила, що це може статися і просто відкидала погані думки. Тож того ранку ми виявилися зовсім не готовими", - говорить пані Ангеліна. 

Сім'я прийняла рішення не виїжджати та залишитися вдома. Жінка пояснює, за відсутності зелених коридорів переймалися чи витримає шлях через всі російські блок-пости 81-річна мама чоловіка. Крім того, на початку березня вони прийняли в себе вимушених переселенців з Олександрівки. Цей населений пункт у Станіславській громаді довгий час знаходився на лінії фронту та був знищений майже повністю. 

"Чоловік мав невеличку крамницю, до якої з часом повернувся працювати, а я допомагала. Спочатку продавали корм для тварин, потім харчові продукти. Треба було за щось жити, вірніше існувати. Окупація - це дуже страшно", - згадує Ангеліна.

Діти родини давно проживали окремо: старший Євген у Польщі, а молодший Костянтин в іншому регіоні України. Аби вони розуміли, що відбувається вдома Ангеліна Вєтрова почала робити нотатки та присилати їх Євгену текстовими повідомленнями в різних месенджерах. Написане, на відміну від розмови телефоном, давало можливість перечитувати, а значить краще розуміти що роблять окупанти. Як тільки син відповідав: "Зберіг", – листування видалялося. Це робилося задля безпеки. Окупанти могли прийти з обшуком додому в будь-який час доби чи зупинити для перевірки просто на вулиці. Про існування своєрідного щоденника в Ангеліни не знав ніхто в окупації, навіть її чоловік. 

Я спілкуюся тільки з тими людьми, які були зі мною до війни, які зараз допомагають мені. У моєму оточенні немає жодної людини, яка не залучена у війну, тому що мені немає про що говорити з цією людиною. Це не значить, що я "попаяна". Це означає, що коли я сиджу з чоловіком, який десь за кордоном, він перепливав Тису і починає розповідати, як важко було плисти. Ну, мені не цікаво це. 

Я твій вибір не приймаю і знайду людей, які не перепливали Тису, а навпаки біжать в інший напрямок, і мені з ними буде комфортно. Я все взагалі зараз роблю, щоб мені було комфортно.

Коли людина не знає елементарних речей стосовно географії населених пунктів, які зараз потерпають під знищенням - мені не зрозуміло, в якому тоді контексті живуть люди. Я людина, яка не знає, хто такий  P. Diddy. Хтось реально слідкує за новинами Лос-Анджелесі? Я не розумію цей гумор. 

Коли я приходжу до колишніх друзів і починається обговорення наших українських знаменитостей - я не в курсі, мені не цікаво і я просто не приходжу на ці зустрічі. Люди автоматично відсіюються, мене навіть не кличуть. Тому що я токсична, я не можу обговорювати питання всяких вечірок, але можу пофілософствувати на тему, куди ми всі зараз котимось. А їм це не цікаво. Ну все. 

Моє оточення змінилося з початку повномасштабної  війни кардинально, по декілька разів, і я дуже спокійно до цього ставлюся. Мені у квітні 2022 року один військовий сказав: "Ми на війні, не прив'язуйся до людей, до жодної. Ми можемо втратити один одного. Хтось завтра з нас не прокинутися. Все". 

І я не прив'язуюсь до людей. Як тільки з мого життя пішла якась людина, на її місце одразу приходить нова. І я дуже спокійно це приймаю. У мене є люди, які загубилися, скажімо так, з якими я б хотіла повернути стосунки. Але я розумію, що ми побачимось після війни. Тому що зараз мені це важко.

<picture></picture>
Зображення: Інтент

Я з 2014 року волонтер. І там просто масштаби були зовсім інші. Тобто ми возили всяку медицину на Широкий Лан, тому потім ми познайомились з хлопцями, снайперами й допомагали зібрати групу. Там різні речі були - кікімори, ножі та всяке. Я витратив десь 25 тисяч доларів тоді. Ну тоді така сума величезна, я вважав, що це було багато, але стався 2022 рік.

Десь у 2021 році в жовтні мені запропонували хлопці зробити інклюзивні наліпки. Я не розумів, для чого вони. Я їх замовив. І там якийсь термін вони повинні були вироблятися київським заводом. І ми їх отримали в червні 2022 року. Я вже і забув про них, але вони дуже були потрібні. Тобто це у випадках поранення в груди. Багато життів врятували, тому що там було на замовленнях десь 1200 штук. І це дуже багато. 

Коли сталася повномасштабка, я готувався з сім'єю. Я знав, що це з ймовірністю у 98% станеться. Хотів вивести сім'ю кудись. Ми поїхали в перший день до родичів в Одеську область. Побули в них дві доби. Я вважав, що мені потрібно в Одесу вертатися, брати рушницю, стояти десь на березі та стріляти в сторону кораблів. Щось там я чекав, я сказав, що повинен туди їхати. А вони сказали, що зі мною поїдуть. Як повернулися, я взяв сина і ми поїхали витрачати кошти на гліцерин, все для того, щоб робити ці коктейлі Молотова. І все, кожного дня ми витрачали по 5-6 тисяч доларів, які я просто акумулював перед вторгненням. Я вважав, що я з цими коштами сім'ю відправлю за кордон. Ми повернулися і всі ті кошти десь за два тижні витратили. А потім що? Ну потрібно працювати, тому що там було 8 березня. Як ми до нього відносимось, це таке, але почали телефонувати мої клієнти. 6 березня ми вже були тут. Я торгував, всі кошти, що ми тут отримували, відправляли. Від вторгнення і до квітня було витрачено десь 1,8 мільйона гривень. Це тільки за оцей період. 

Кирило Бойко, Ігор Льов