"Суспільство почало чути кримських татар" — Февзі Мамутов про стереотипи, спротив і політичну націю

Життя кримських татар сьогодні та ще 10 років потому - різне. Про страхи, спротив, потребу бути істориком, сни про Крим та Одесу поговорили з Февзі Мамутовим -  головою ГО "Кримські татари Одещини", чемпіоном України і Європи з греко-римської боротьби, депутатом Одеської облради. Дивіться повну версію інтерв’ю та читайте скорочену на Інтенті.

<span class="ratio ratio-16x9"></span>
Дивіться повне інтерв’ю на youtube-каналі Інтент

Ви згадали про те, що кожному кримському татарину треба було бути істориком. Коли ви особисто почали цікавитися історією кримських татар, це було з дитинства, завдяки родині, або можливо в 2014-му році емоційно відчули, що вам потрібно це знати?

Ні. На відміну від більшості кримських татар, я жив в Севастополі. Це місто, яке здебільшого населене офіцерами Чорноморського флоту, їх дітьми і родинами. І, знаєте, як в дитинстві, коли трошки більш заможна родина, дитина, можливо, є авторитетом в якійсь компанії. Тобто вони роблять порядок денний. І тож ви не уявляєте, я вже теж не уявляю, мої діти не будуть цього уявляти, що відбувалось, коли в Севастополі на уроках історії ми доходили до теми монголо-татарського іга. Мене особисто генетично пов'язує тільки те, що там є слово татарське. І це змушувало тебе бути істориком і пояснювати, виборювати реально. Десь з п'ятого класу, наприклад, коли почалась історія, додалась можливість давати якийсь опір в школі, де серед 1500 дітей ти єдиний кримський татарин. Це змушувало не просто битись без слів, а потім вже, коли ти доведеш силою, тебе починають слухати і можеш вже розповідати те, що знаєш з історії.

Я думала про те, що кримської теми багато, люди нею цікавляться і водночас є ті, які не були в Криму або мого віку люди, у яких стається враження, що ніби Крим - весь охоплений кримсько-татарською культурою, історією, але потім ми дізнаємось, як Алім Алієв розповідав, як пані Севгіль говорила про те, що кримські татари зіштовхувались із жорстоким булінгом навіть серед дітей. Зараз ви відчуваєте більше сили в вашій культурі, більше спроможності виходити і проявляти свою культуру, бути кримським татарином?

Цьому є пояснення. Наприкінці 80-х років кримські татари масово почали їхати з Узбекистану в Крим. Зрозуміло, що це ще все ще була радянщина, але така вже вмираюча. Люди, які за копійки продавали квартири в центрі Ташкента і переїжджали сюди. Вартості однієї чи двох квартир вистачало на дорогу, перевезення речей і будиночок десь в селі в Криму, де кримським татарам продавали в десятки дорожче, ніж вона того вартувало. Ми жили в Севастополі, а це Советський район в Криму. На якомусь моменті за наш будинок з величезною ділянкою запропонували 1000 гривень. Слава Богу, його ніхто його не продав. Він досі належить моїй мамі. А купили вони його за ціну півтори квартири, одна з яких була в Ташкенті. Виходить, що в них по піраміді Маслоу найнижчої ланки не було у людей на той момент. І вони її тільки набували. І люди продовжували жити. Зрозуміло, що треба годувати родини. І так потихеньку по сходинці вони доходять до появлення культури, до потреби самовираження. І вони дійшли до цього у 2014 році. Сьогодні ми не маємо казати постійно про той факт, що там в Криму люди не розвивають свою культуру. Супер круто розвивають. Але для того, щоб виражати свою культуру, ти повинен бути аполітичним. На той час, коли в тебе в руках мікрофон, забути про той факт, що ти хочеш, щоб сюди повернулась Україна. Чи ти хочеш жити в демократичному суспільстві, чи ти не хочеш жити в автократії, диктатурі і так далі.

<picture></picture> 
ФОТО: Інтент, Наталя Довбиш

Своєю чергою, українське суспільство почало запитувати кримських татар, чути кримських татар і намагатись дати можливість самовиражатись. Буквально в 2014-2015 роках, вже після Майдану, ми не могли уявити, що в Одесі з'явиться сквер імені Намана Челебіджихана. Це є один із перших кроків до повної побудови політичної нації.

Вчора почув чудову таку історію, думку лауреатки Шевченківської премії. І я зрозумів, чому ця дівчина стала лауреатом Шевченківської премії. Наскільки вона глибоко думає. Я зараз спробую сказати те, що вона хотіла донести. Голосування за НАБУ і САП, за позбавлення їх автономії. Двоє народних депутатів та кримських татар проголосували за це. Вона каже: "Я дивлюсь на ці, значить, соціальні мережі і там пишуть: татари знов нас зрадили. В мене питання: чому кримські татари? Чому знов? І чому зрадили? Чому кримські татари - будучи народними депутатами України, вони є українцями кримсько-татарського походження. Чому знов - тобто ми беремо відсилку на Богдана Хмельницького чи на Конотопську битву? Чому зрадили - вони проголосували, не кримські татари, у нас не було всередині нації референдуму. Просто певні депутати натисли на певну кнопку".

Я не голосував. Потім виходив до дівчат і хлопців, які стояли з картонками, їх підтримував. Супер багато наших співвітчизників в Києві це зробили, але кримські татари знов нас зрадили. Зрозуміло, що це не загальна суспільна думка, але вона досі лунає. І це про те, що ми ще тільки починаємо побудову політичної нації.

Вашим дітям не доводиться зараз боротися в школі і доводити щось, як це доводилось вам?

Абсолютно ні. І вся наша молодь чомусь стає центром уваги в своїх класах і людьми, які за собою ведуть якусь частку чи все це суспільство своє маленьке: класи, групи і так далі. Чому? Скоріш за все, тому що вони знаходяться поза межами свого Криму. Завжди ми їх так чи інакше долучаємо до тематики, до Дня корінних народів, до різних певних заходів. Вони, звичайно, поза межами своєї шкільної роботи ще роблять роботу національного руху, знаєте. І, звичайно, сьогодні будь-яка дитина може запросити на той захід, куди вона свою роботу приклала. Вони запрошують, діти приходять, потім вже вчителі цих діточок кличуть нас як організацію провести якісь лекції. І таким чином це все в їх школі навколо них обертається: тематика Криму, тематика України, політики і і так далі. Тому що якщо ти розповідаєш про кримських татар, як дитина навіть, то ти не можеш не зачіпати тематику сьогоднішньої політики, сьогоднішньої війни.

Марія Литянська