Татари та ногайці: як Османська імперія змінювала етнічний склад Буджака

З 1420-х роках Османська держава намагалася відвоювати Буджак у Молдавського князівства. Головною метою осман був контроль над Кілією та Білгородом-Дністровським (Монкастро), які були "морськими брамами Молдови". Захоплення дунайських портів означало контроль над "Молдавським шляхом", який був серйозним конкурентом "Великому шовковому шляху", що проходив через Константинополь. Інтент продовжує розповідь про дуже цікаву історію півдня Одеської області – територію, яка історично відома як Буджак.

У 1484 роках Османська Порта остаточно здобула дунайські міста Кілію та Білгород-Дністровський. Під час бойових дій вони втратили значну кількість населення. Зокрема, після захоплення османами Білгород-Дністровського понад 4 тисяч мешканців було віддано у девширме – примусовий набір християнських дітей у власність султана, де хлопців готували для військової та адміністративної служби, а дівчат – для служби у гаремі. Зазвичай забирали одну дитину  віком від 5 до 18 років з 40 дворів, потім дитину в іслам. Ще 3 тисячі селян з навколишніх сіл захопили яничари та татари, а саме місто перейменували в Ак-Кермен (пізніше Аккерман). 

Сучасники згадували: "В місті лишилося лише 200 родин рибалок". У захопленій Кілії понад дві тисячі дівчат було віддано у девширме. У 1503 році молдавський господар Стефан Великий уклав мирний договір з султаном Баязидом II, за яким повністю визнав османську владу в містах Буджака. Кілія та Аккерман перетворилися на османські портові міста, а землі степу були передані Кримському хану.

Першочерговим завданням у відновленні економічного потенціалу краю стала переселенська політика, яка була акцентована на збільшенні тут саме мусульман за рахунок кочовиків-ногайців для освоєння степу. З 1546 року Кримський хан Сахіб-Гірей почав розселяти у Буджаку ногайців з Криму. Але значний вплив на відродження господарства краю мала переселенська політика Сулеймана I. Указом від 3 квітня 1560 року він дозволив переселитися до Буджака Малій Ногайській орді, яка була підпорядкована Кримському ханству. Тут оселилися племена Мансур, Орак, Касай, Мамай, Джейболик, Джедісан, Джетишкул, Кунграт тощо.

Переселення відбувалося хвилями: у середині XVI століття першими переселилися роди Мансур та Джамбулат, з 1621 року – Орумбет-оглу. У 1651 році вперше згадується рід Орак-оглу, що відкочував внаслідок походу кримського хана Іслам Гірея III до Молдавії. У 1673 році відбулося переселення литовських татар, що поселилися у селищах Орумбет-оглу.

Міграція ногайців призвела до залюднення краю: на початку XVII століття загальна чисельність татар становила близько 30-45 тисяч осіб. За відомостями Владислава Грибовського чисельність орди ще була більшою: "… З часу Евлії Челебі чисельність буджаківців складала 45 тисяч сімей, або близько 230 тисяч осіб. Якщо взяти до уваги те, що Буджацька орда до 1770 року не вдавалася до міграцій, а її соціально-економічний лад не виявляв значних змін, можна припускати, що кількість її населення протягом більшої частини XVIII століття залишалася в межах 250 тисяч осіб". 

Таким чином загальна чисельність населення Буджацького улуса поступово зростала. Отже, переселенська політика османів мала беззаперечний успіх.

 <picture><source srcset="https://uuuu-media-bucket.s3.amazonaws.com/cache/5a/cd/5acd60a7cc1c2f2471b16c704544dd13.webp, https://uuuu-media-bucket.s3.amazonaws.com/cache/5a/cd/5acd60a7cc1c2f2471b16c704544dd13.webp 2x" type="image/webp"/></picture>
Ногайський воїн. Гравюра Бланшара Огюста. Зображення: localhistory.org.ua

Вже на початку XVII століття Буджацька орда заселила приморську смугу між Кілію та Аккерманом, що є незвичним для кочовиків, вони оселилися у 80-90 поселеннях поблизу Дуная, Ялпуга, Катлабуха та Кугурлуя. Італійський мандрівник Марко Бандіні нарахував 60 поселень, однак у 1691 році шпигун Л. Ф. Марсіглі виявив у Буджаку понад 300 татарських поселень. В середині XVIII столітті консул французького короля Людовика XV в Кримському ханстві Клод Шарль де Пейссоннель звітував про 500 татарських поселень. За інформацією краєзнавця Кубякіна, на 1792 рік знаходилося чимало татарських селищ навколо річки Кагарлик – Аолен, Мангит, Занзурт, Алемши; поблизу р. Сака – Бейюк, Капр, Бешеликаюзан; поблизу р. Чага – Деой-Мурза.

За спогадами Евлії Челебі селище Ханкишла було досить невеликим поселенням (50 домівок), але деякі з селищ татар були значними для того часу. Селище Кьюпрюбаши поблизу Татарбунар мало 200 домівок. Селище Чоплиджа було ще більшим – 500 домівок та мечеть. Ханська столиця Каушани, за свідченнями де Пейссоннеля, у 1750-х роках мала населення 25-30 тисяч татар. У 1768 році мандрівник Сент Пріст нарахував тут вже 35-40 тисяч мешканців. За спогадами офіцерів Нижньогородського полку у 1808 році щонайменше у 3 татарських селищах та в Каушанах нараховувалося 500-600 домівок. 

<picture><source srcset="https://uuuu-media-bucket.s3.amazonaws.com/cache/68/19/681902782ae0e9d894ece7b1ae0fdbcf.webp, https://uuuu-media-bucket.s3.amazonaws.com/cache/68/19/681902782ae0e9d894ece7b1ae0fdbcf.webp 2x" type="image/webp"/></picture>
Татарське поселення. Зображення: eng.travelogues.gr

Спогади сучасників підтверджують російські офіцери. Іван Котляревський, згадуючи російсько-турецьку війну 1806–1812 років, навів кількість селищ татар у Буджаку. На цей час регіон поділявся на 4 племінних ногайських дистрикти або райони: Орумбет-оглу, Оран-оглу, Ізмаїл-Канесі та з кінця XVIII століття – Єть-ісінкой (інша назва – Єдісан-ногай), які загалом називалися "Буджак татарлерінум топрагі" (Буджацька татарська земля), пізніше – каймакамлик Каушан. В районі Ізмаїл-Канесі знаходилося 39 селищ, в Оран-оглу – 36, Єть-Ісінкой – 61 та Орумбет-оглу – 76 поселень татар, що разом дійсно становило 212 поселень. Чисельність лише боєздатного населення він визначив у 30 тисяч осіб.

Дослідник А. Шабашов відзначив цікавий факт: у назві відсутнє татарське поняття "кабілей", тобто рід (плем’я). Наприклад: Єдисанська орда мала назву Кабілей-ногай-Єдисан або "плем’я ногайців Єдисану". Він пояснив це тим, що Буджацька орда не була моноетнічним об’єднанням, а складалася з різних племен ногайців, туркменів, узбеків та киргизів. Звісно, що етнічне різноманіття позначилося на адміністративному поділі земель та їх економічної специфіки. 

Дистрикт Ізмаїл-Канесі знаходився в межах майбутнього Ізмаїльського повіту Бессарабської області, Орак-оглу та Єть-ісінкой (97 селищ) на землях Аккерманського повіту, а Орумбет-оглу на землях Кагульського повіту в кордонах першої чверті ХІХ століття (Бендерський та Томаровський цинути).

 <picture><source srcset="https://uuuu-media-bucket.s3.amazonaws.com/cache/8c/cd/8ccd111f6880d8802d9dd603e4b56bf0.webp, https://uuuu-media-bucket.s3.amazonaws.com/cache/8c/cd/8ccd111f6880d8802d9dd603e4b56bf0.webp 2x" type="image/webp"/></picture>
Географічні межі Буджака за мапою 1820 року. Зображення: izmail.es

Юрисдикція Кримського хана поширювалася на Буджацьку орду до укладання Кучук-Кайнаржирського миру у липні 1774 року. З часом усі ногайські улуси (зокрема Буджацький) отримали незалежність від ханства.

Однак Бахчисарай фактично не контролював буджаківців. Антиосманські повстання татар були зафіксовані 1603, 1624–1625 та 1637 роках. У 1702–1703 роках відбулося найбільше повстання Буджацької орди, яка була незадоволена умовами Карловицького миру 1699 року. Татари напали на османські гарнізони в Ізмаїлі, Кілії та даремно чекали на морозну зиму, щоб перейти по льоду Дунай та пограбувати землі Румелії та Стамбул.

Побоюючись підбурення буджацьких татар проти Порти російськими агентами, у 1777 році Буджак був повністю підпорядкований прямій владі османів. Управління в Буджаку здійснював безпосередньо османський намісник – Буджак-каймакам або сераскир. Місцеве адміністративне управління ногайськими округами було передано кадіям (суддям) в Кілії, Ізмаїлі, Бендерах, Татарбунарах, Ханкишлі та Томбасарі (Дубосарах).

Таке становище лишалося до російсько-турецької війни 1806–1812 років У 1807 році частина орди (6,4 тисячі родин) піддалися на умови росіян і переселилися до Кубані, а решта (15 000 тисяч родин) втекли до Османської імперії за Прут. Внаслідок міграції населення степовий Буджак майже повністю знелюднів. 

Андрій Шевченко