"Своїм доглядом ми продовжуємо людям життя", - медик виїзної бригади у прифронтові райони

На фото Павло — фельдшер приймального відділення Харківської міської клінічної лікарні швидкої та невідкладної допомоги. Минулого року під час активних російських обстрілів по Харкову Павло буквально жив у лікарні, яка працювала як шпиталь, а кількість поранених зростала щодня і щоночі. А у липні цього року він доєднався до проєкту благодійної організації "БФ Шлях України" з допомоги населенню Купʼянської громади й став одним із медиків мобільної бригади. 

У грудні перед закінченням проєкту кореспондентка ЦПР поспілкувалася з медиком про досвід виїздів на Купʼянщину. 

Далі — пряма мова. 

Ми працювали з місцевим населенням у складі мобільних бригад із медиків та психологів, консультувати людей за їхніми потребами на місцях, виїжджали для надання медичної допомоги за різними звертаннями, та переважно це були маломобільні люди. Також надавали таку допомогу як транспортування лежачих хворих та медичний огляд, консультація, за необхідності перевʼязки тощо. 

Про проєкт я дізнався від знайомих, у складі бригад були й інші медики, з якими ми працюємо в одній лікарні. Маючи бажання і час, я доєднався до корисної справи. 

Фото з особистого архіву Павла

Якщо порівнювати Купʼянщину, яку я вперше побачив у липні й те, що бачив під час останніх виїздів, то людей стало значно менше. 

До настання холодів до нас ще приходили діти. Бувало по п'ять, по шість дітей приходили на групові заняття з психологом. Їм не вистачало спілкування з однолітками, школи чи садочку, чи таборів, тобто того, що в дитинстві асоціюється з літом. Бо тут вони були змушені ховатись від обстрілів і жаху війни. Відчувалось, що є результат, що діти зацікавлені, що діти спочатку з якимось острахом поглядали на мене, на психолога, а потім з кожним разом впізнавали нас, прибігали з ініціативою продовжувати заняття.

З наближенням холодів дітей ставало менше і дійшло до того, що не приходило жодної дитини. Зі старшими так само, бувало по десять і більше людей на день, а з настанням холодів залишились тільки ті, до кого щоразу їздимо і їх вже значно менше. Масованість обстрілів підвищилась, настали холоди — люди евакуювались.

За пів року госпіталізацій було достатньо. Памʼятаю чоловіка похилого віку, якому ми змогли трохи продовжити життя. Влітку ми щоразу заїжджали до нього в складі мобільних бригад, у нього були великі пролежні на ногах запущеного характеру, було багато мертвої тканини, ми операційними інструментами в домашніх умовах цю ороговілу тканину очищали, щоб хоч якось полегшити його стан і оглядово контролювали. Пояснювали його дружині, як з цим справлятися, коли нас немає, їй навіть сусіди допомагали, обʼєднавшись у біді. Своїм доглядом ми продовжили йому життя, але на жаль питання віку і важкості захворювання взяли своє і він помер. 

Також запамʼяталась жінка одного чоловіка, якому ми теж надавали медичну допомогу — поранився, коли тікав від обстрілу до укриття і впав. На початку окупації Купʼянського району вона почала свої емоції виписувати на папері у вірші патріотичного характеру, які вона ховала від окупантів. І нас дуже надихало, коли вона читала нам ці вірші, поки ми оглядали й допомагали її чоловіку. 

Фото з особистого архіву Павла

Конкретно такого, щоб ми потрапили під прямий вогонь за цей час не було. Звісно, ми бачили прильоти, були на місцях прильотів, буквально, за декілька годин або й менше. Наш маршрут пролягав тими місцями, куди неодноразово прилітали КАБи. Бувало таке, що ми заїжджали до Куп'янська, а там кружляли вертольоти. Було таке в Ківшарівці на черговій перевʼязці трофічних виразок у Володимира Миколайовича, ми зайшли до нього і перед вікном пролетів військовий вертоліт. Часу нема в той момент роздивлятися, чий це вертоліт, але адреналіну це додає і тримає в тонусі. 

Альбіна Карман