Від ворожих прапорів до національної єдності: інтерв'ю з волонтером та ветераном АТО

Інколи ми бачимо втому, розчарування, може якусь зневіру. В цей момент варто згадувати, що навколо є люди, які підтримують та допоможуть і загалом. Семен Турута - волонтер, ветеран АТО розповів нам про вербування росіянами у 2014 році, участь у Майдані та палки в колеса волонтерам. Дивіться у повному варіанті та читайте у скороченому ексклюзивне інтерв’ю про те, як мати мрію й досягти її попри виклики.

<span class="ratio ratio-16x9"></span>

Розкажіть, як відбувався процес вербування фсбшниками людей в Одесі у 2014 році?

У ті роки я був студентом, але сам по собі я дуже активна особа і шукав собі пригоди по цьому місту. На той час, маючи можливість перебувати в центрі міста, знаходити різні тусовки, я був наближений до хлопців, які були з навколо футбольної історії, десь там були скінхедські історії. Були різні компанії. І тоді знайомий загинув від спайсу. А на той момент наркотик продавався досить активно, і мені тоді переклинило, я почав з цим боротися. На фоні цього всього долучалося дуже багато молоді. А там, де була молодь, є і люди, які мають свої інтереси. І вони поступово виходили на зв'язок, спілкувалися ВКонтакті, підтримували нашу діяльність, казали, які ми класні, круті. Коли ми йдемо на якусь акцію, кричимо свої гасла, то поступово вони перетворювалися на "Одесса - русский город", ми з братами слов'янами, з'явилися імперські прапори, поступово російські. І для нас це стало нормально. 

Коли розгорнулася Революція Гідності, у нас були питання, що там відбувається, але нам точно роз'яснили, що це все проплачено, хочуть нас посварити, зробити так, щоб тут була гей-Європа, а ми маємо триматися купки зі своїми братами, нібито. 

Приходячи додому, розповідаючи про це, мій тато, що є учасник Помаранчевої революції мені роз'яснював, і у мене в голові не складалося. Абсолютно. 

Ця тусовка запросила поїхати в Київ, заробити 500 гривень і повернутися назад. 

Вас привезли на Антимайдан?

Так, я потрапив в Маріїнський парк. Мав трохи часу там побути, але якоїсь гарної розмови у мене ні з ким не вийшло, бо мені навіть там не могли відповісти на питання, що вони тут роблять і взагалі для чого. 

Я ж знав завчасно, що Маринівський парк оточений "Беркутом". Я взяв своє посвідчення, представився, так мене і випустили, поїхав до Хрещатику. Тут я вже мав можливість звернутися до одеситів, з якими мені досить важко було, тому що я їм щиро казав, як є - з ким приїхав і як пройшов. Дуже добре, що була можливість подзвонити батькові, який спілкувався з проукраїнськими активістами в Одесі. Вони підтвердили мою особистість. І через якийсь час тиск на мене зменшився, довіра збільшувалася. 

Як батько відреагував, що ви спочатку приносили додому проросійські наративи, а потім відправилися в добровольчий батальйон вже на українському боці?

Я взагалі бунтівник, мені важко щось заборонити, мені простіше втекти. Але я відкрито сказав, що буду їхати. Він підтримав мою думку, до речі, дав мені кредитну картку свою, на ній було 700 гривень. Типу, на всякий випадок. Я її заховував і вона весь Майдан пролежала, я навіть не користувався цими коштами. Ідея була така, що я через тиждень маю повернутися. Він сказав – окей, я не повернувся. 

Коли Майдан переміг, що ви вирішили робити далі, це змінило буденність вашу? 

Коли Янукович втік, ще декілька днів я спостерігав за тим, що відбувається. Далі там знаходитися, я вже не мав сенсу. Всі мої хлопці, з якими я був на Майдані, вони поступово один за одним їхали на фронт. 

Чи вбачали тоді недостатню залученість суспільства?

У мене навіть в родині таке було. Я приїхав з війни, а мене грубо запитували, з ким ти там воював, для чого ти це воював, кому воно треба. 

Як батько поставився до того, що ви пішли на службу? 

Він перший час не знав про це, звісно, і мати не знала. Пізніше він дізнався і ніби нормально сприйняв. Але ось мама моя дізналася через пост волонтерів у фейсбуці. Там була унікальна така ситуація. Я ж собі там поставив деякі заборони. Наприклад, одна з заборон – це ніяких стосунків з дівчатами. Я їх не бачу, не чую. Все, я воюю. І в один прекрасний день я з однією дівчинкою на перехресті просто врізався лобом. А потім мені запропонували поїхати товариші в сусіднє село, де можна помитися. У нас там виникла ситуація і поки цей весь час проходив, я, звісно, був з нею сам на сам. І так ми з нею познайомилися. Пізніше я хотів її здивувати. Волонтери постійно питали, що вам треба. Мені нічого не треба. Треба. Привезіть мені квіти. 

Це був пост про квіти? 

Так, це був пост про квіти, що ось там був хлопець, який нічого не просив. Потім якось так заграла ситуація, що звернувся до нас саме за квітами, і ми волонтери везли гуманітарну допомогу і привезли їх, він подарував. Вона була здивована, 6 кілометрів до орків, у нас тут води немає, а квіти є. 

І мама побачила пост? 

Так. Вони не знали, де я, а я брехав, що далеко від небезпеки. Вона плаче постійно в трубку, а я нічого не можу їй сказати. Що я скажу, що, розвернусь, поїду назад чи що. Просто казав, що все добре, я далеко. 

Ось все, що є вашою волонтерською діяльністю, як воно виникло? 

Це реакція на те повномасштабне вторгнення, яке відбулось. 

На початку це був як волонтерський фонд? 

Ні, взагалі на початку люди зібралися в хаосі, робити коктейлі Молотова. Я розумів, що це досить небезпечно. Якщо один постріл, або ще якась іскра, злетить на повітря ця вся історія. Я почав формувати групу охорони, яка могла між собою швидко комунікувати та реагувати, наприклад, на відеознімання. Навіщо, щоб гуляли відеоролики, як в Одесі розливають коктейлі Молотова. 

Максим Марченко (на той час очільник Одеської ОВА, - ред.) допоміг нам. Він взяв це на особистий контроль настільки. Окрема людина з нами була постійно на зв'язку. Департамент освіти на чолі з Оленою Буйневич нам надали приміщення 73-ї школи. 

Там розгорнули величезні стенди для плетіння маскувальних сіток. Досить багато людей до нас продовжувало ходити. Ми могли виготовляти близько 800 квадратних метрів щотижня. І це були величезні об'єми, які допомагали нашим хлопцям в різних куточках. 

Велику кількість приносили нам речей і ми мали можливість продовжувати зустрічати людей, які евакуюються. 

Зустрічаємо людей, потім організовуємо вивіз людей в Румунію, Німеччину, Чехію і Польщу. Багато було у нас напрямків в роботи. Величезний штат людей. Коли ми були на Сіті центрі, це було близько півтори тисячі людей. Коли ми приїхали в школу, близько 800 людей. І так воно далі продовжувало працювати в школі.

Скоро буде два роки, як ми співпрацюємо з "Містом майбутнього".

Фото: Інтент/Наталя Довбиш

Розкажіть про людей, які поруч із вами зараз

Люди хочуть перемогу. Це найперше. Бо без перемоги немає майбутнього. А люди хочуть мати майбутнє. По-друге, є таке розуміння, що якщо у нас не спринт, а марафон, треба думати про роботу, годувати сім'ю, платити за житло. 

У нас є відкриті вакансії, ми постійно шукаємо людей. Люди завжди треба. 

Зараз, наприклад, завдяки тому, що я переступаю через себе, знімаю відео, кришечки їдуть з Казахстану, Іспанії, Ізраїлю. І це неймовірно, що людина з Ізраїлю, хоче відправити свої власні кришечки й долучити їх до збору. Деякі формують посилки з Америки, Нідерландів, Англії. Не скажу, що у нас великі збори, нам досить важко закривати збори, але ми, збираючи вторинні відходи, генеруємо ресурси. 

Створюємо нову можливість і до цієї справи запрошуємо кожного, хто є активним, хоче долучитися, щось змінювати в цій країні. Я шукаю таких людей, щоб не один я був, а всі разом ми змінювали майбутнє. 

Ви назвали організацію "Мрія Вільних Людей". Про що мріють вільні люди?

Взагалі наша мрія - та Україна, про яку ми весь цей час мріяли, не знаю як всі, але особисто я, познайомившись з багатьма людьми на Майдані, своє уявлення маю про це. 

Деколи мені люди кажуть, що нас всі здали, зрадили. Кажу, де ви їх знаходите? Якщо сидіти в одному під'їзді, то так. Може там якась бабка, має свою позицію, але не будуються на цьому враження про всю Україну. 

Коли приїжджаю до військових, я їх прошу, друзі, хлопці, ви зараз є в такій маленькій бульбашці, і в ній досить недостатньої інформації. Ви кожного дня маєте пам'ятати й знати, що десь дівчинка вчиться, як правильно з тобою розмовляти. Десь там хлопець з дівчиною роблять проєкт, який буде потім тебе реабілітувати. Жінки вчаться як з вами розмовляти, роблять якісь акції, стоять на мітингах. 

Якщо знаходитись на позиції будується якась така інформаційна яма, і здається, що в Одесі взагалі про це не думають. Але водночас, я знаю, що є організації, люди, волонтери - вони все роблять, об'єднуються, щось вибудовують нове, ходять на курси, лекції, форуми, де у них знаходяться точки перетину, нові ідеї, нові проєкти, там десь реабілітація, там десь ще щось. 

Тобто воно працює, воно працює в кожному селищі, в місті, в районі, тобто це всюди по Україні є. Але якщо себе від цього відгородити, здається, що тут пів країни сепарів, які тільки й живуть в російському світі. Я таких людей не зустрічаю, слава Богу. 

Марія Литянська