"Сьогодні побачив росіян. Виявляється, вони звичайні люди": репортаж з табору для російських військовополонених

Майже одна тисяча російських військових очікують на обмін полоненими в таборі на заході України. De Morgen був одним з перших європейських медіа, який відвідав табір і поспілкувався з російськими військовополоненими: "Я не думаю, що до мене будуть відноситися як до героя, коли я повернуся" - кажуть вони.

Журналістка Джоан Де Рійке у таборі для окупантів. Репортаж для De Morgen в перекладі для Інтента.

"Будьте обережні, тому що вони військовополонені, вони зайшли в країну зі зброєю",- каже наш супроводжуючий. Двері у двір понад столітньої будівлі відчиняє охоронець табору, що знаходиться на заході України – ім’я та місцеперебування ми не маємо права називати з міркувань безпеки. Під час Другої світової війни це місце вже використовувалося для розміщення полонених німців, сьогодні в загородженій колючим дротом фортеці майже тисяча російських солдатів. 

Як тільки ми заходимо всередину, то ніби повертаємося назад у часі. Товсті коричнево-сірі стіни дихають історією, суворо дивляться на нас з-під хутряних шапок українські гетьмани з минулого, коли ми проходимо повз намальованих на стіні портретів. 

Ми потрапляємо до спального приміщення, де в ряд стоять близько двадцяти вузьких ліжок. На кожному ліжку є картка з фотографією та даними військовополоненого. Нас ведуть до ванної кімнати, кухні, кімнати з телевізором та рядами дерев’яних стільців перед маленьким екраном. Все оформлено у типовому радянському стилю: вичищене до ідеальності, але поки що нікого не бачимо, безлюдно. Сумне та тихе місце. Хоча виглядає цілком комфортно як для табору полонених. 

І раптом бачимо їх. Двоє російських військовополонених. Так несподівано з'явилися перед нами, що ми трохи шоковані. Вони притуляються спиною до стіни, нібито так і бажають залишитися непомітними. Відразу зрозуміло, що ми теж для них несподіванка.

Наша невелика група відвідувачів це відчуває: передчуття неочікуваної зустрічі віч-на-віч з "ворогом". Принаймні для українців. Для нас, західних журналістів, це "інша сторона" конфлікту. Сторона, до якої ми не маємо особистого відношення. Однак, як каже мій фіксер (місцевий координатор, який допомагає організувати робочий процес іноземним журналістам, - ред.) з України: "Вже дев’ять місяців ми ведемо повномасштабну війну з росіянами. Ми потрапляємо на передову, де чуємо, як стріляють, бомблять, вбивають і грабують наших земляків. Але ми ніколи не бачимо наших ворогів в обличчя. Ми їх демонізуємо. Для нас вони уособлення диявола. Кожен з них".

Спальне приміщення. На кожному ліжку є фотографія та інформація про військовополоненого.
Фото: Станіслав Крупар

Двоє чоловіків відчувають себе так само незручно, як і ми. Вони тримають руки за спиною, як це мають робити всі в’язні тут. Обидва невеликі на зріст. Поголені. Їхня постать покірна, зніяковіла, очі опущені до землі. На це неприємно дивитися і болісно.

"Я був вдома, коли мене мобілізували", — каже Сергій*, чоловік справа, на запитання, як він сюди потрапив. "Це було ще до початку війни, наприкінці 2021 року. Всі знали, що буде війна, чутки ходили по всьому місту". Сергій жив у Новоазовську, у самопроголошеній Донецькій республіці, регіоні України, який з 2014 року перебуває під контролем російських сепаратистів. "Вони забрали мене біля дому. Інших забирали на роботі, на вулиці, скрізь. Мобілізували всіх, хто за віком підходив до служби в армії". 

Сергій був, як він каже, екскаваторником. Його відповіді короткі. Сьогодні вранці керівництво табору повідомило нам, що ми можемо говорити з ким завгодно, якщо в’язень дає на це згоду. Деякі з більшим бажанням починають розмову, ніж інші, це дуже помітно. 

"Чеченські війська були присутні в Новоазовську з лютого цього року, — продовжує Сергій. "Пізніше вони виїхали до Маріуполя". Йому, здається, немає на що скаржитися за час перебування в армії. "Нас годували тричі на день, готували на польовій кухні. Сухих пайків не було. Зброї у нас теж було достатньо, бракованої не було". 

Його взяли у полон 10 вересня. "В Ізюмі. Я був у компанії жінки, коли українські військові постукали у двері, щоб перевірити наші паспорти. У мене паспорт ДНР, тому мене одразу заарештували". Ізюм був звільнений українськими військами на другий тиждень вересня. Як і на більшості звільнених районів, залишилися російські солдати, переховуючись в цивільному одязі . Одним із них, каже, був і Сергій. "Я одразу здався, а потім мене привезли сюди. Я зателефонував своїй 11-річній доньці та мамі. Нам мало було, що сказати один одному. Я попросив прислати мені сигарети та печиво, бо нам дозволено отримувати посилки. Поки що я нічого не отримав".

Питаємо, чи хоче додому. "Так. Але є ризик, що мене обміняють і я змушений буду знов проходити військову службу. А я цього не хочу. Більше ніколи." 

Він мовчить. Коли ми запитуємо про його вік, то виявляється, що сьогодні його день народження. Йому виповнюється 36. "Вже будемо святкувати шампанським, коли я повернуся додому". 

Хтось із нашої групи питає, чи може він взяти шматочок шоколаду. Інша журналістка - українка і категорично проти всього російського. Але ці чоловіки виглядають настільки розбитими, що вона не може стримувати жалість, каже вона після кінця розмови з полоненими. Хоча протягом дня її настрій зміниться. Сергію не дозволяють прийняти цей подарунок. Охоронець також попереджає українку, що є велика ймовірність, що ці в’язні знову вбиватимуть, якщо їх звільнять. "Тут ви бачите їхню іншу сторону, але не довіряйте їм. Вони є і залишаються ворожими солдатами. Вони прийшли сюди вас вбивати". 

Санітарна машина, в якої їхав натрапила на протитанкову міну, він зараз у табірному лазареті: "За освітою я ветеринар".
Фото: Станіслав Крупар

У лазареті поверхом нижче ми зустрічаємо трьох військовополонених, усі троє поранені. Двоє чоловіків зліва на ліжку мають розтрощені руки, які фіксують металеві конструкції. Нам заборонено говорити з ними, бо вони перебувають під слідством за злочини, які охорона не має права розголошувати. Третій чоловік стоїть на колінах на підлозі, його руки за спиною. Ми заходимо в п’ятьох, включаючи двох фотографів по два метри кожний. Їхній зріст іноді трошки лякає людей. 

Знову відчуваємо дискомфорт, коли зустрічаємося поглядами з полоненими. Перед нами люди, яким нема що сказати. Або, як знову влучно каже мій фіксер: "росія завжди була великим ведмедем, вдавала з себе непереможну силу, росіяни вважали нас "маленькими українцями", дурнями або просто селянами. І раптом цим людям доводиться виконувати накази українською мовою від вартових. Саме цей факт вже і є для них великим приниженням". 

Чоловік на колінах, здається, менш вражений нашою присутністю, ніж попередні двоє в’язнів. Його звати Дмітрій, йому 43 роки. Обидві ноги забинтовані. Зламані кінцівки, кажуть нам. Тому він на колінах, не може стояти. Коли охоронець говорить, що він може сісти на ліжко, двоє інших допомагають йому піднятися. 

Під час розмови Дмітрій кілька разів запитує, чи можемо ми повторити запитання, оскільки він погано чує. У нього пошкоджений слух, розрив барабанної перетинки. "Я родом з Іркутська і в армії був дуже короткий час. Я не був мобілізований, я підписав контракт про службу 17 вересня. Через чотири дні, 22 вересня, я вже був в Україні, недалеко від Харкова. Я військовий медбрат, і коли 25 вересня везли пораненого з фронту в польовий госпіталь, на "швидкій" наїхали на протитанкову міну і я відразу втратив свідомість. Коли я прийшов до тями, то був у лікарні. Я потрапив у полон і з того часу перебуваю тут". 

Питаємо, чому він пішов до російської армії. "Я хотів, так би мовити, допомогти українському народу. Я хотів захистити їх від фашизму і від фашистських лідерів, які окупували й контролюють Україну". 

Його армійський контракт повинен був діяти чотири місяці, каже чоловік. Він заробляв 120 тисяч рублів на місяць, приблизно 1820 євро. "До війни я був охоронцем". Одразу ж постає питання, як таке можливо, що його взяли в армію медиком. "За освітою я ветеринар і пропрацював на цій посаді десять років. Я робив дрібні операції, вмію зашивати рани та зупиняти кровотечу. Загалом, ці знання зробили мене придатним як медика". За його словами, він не проходив військовий вишкіл. "Можливо тому, що мені як парамедику це було непотрібно. Я взяв зброю і пішов. Якби мене відправили в піхоту, можливо і була б якась підготовка". 

Дмитро каже, що коли його обміняють, він сподівається допомогти іншим військовополоненим. Але він ще не обміняний. Жоден військовополонений, з яким ми сьогодні спілкуємося, не знає, чи повернеться додому і якщо зможе, то коли. 

Зараз він іншої думки про Україну, ніж раніше. "Відколи я тут, я не бачив жодного прояву або ознаки фашизму. Я маю справу з нормальними людьми, які живуть звичайним життям. Тому "рятувати" населення не треба".

В'язням дозволяється телефонувати по 10-15 хвилин, але через запис у довгу чергу до єдиної кімнати для перемовин.
Фото: Станіслав Крупар

Хочемо дізнатись, що для нього означає слово "патріотизм". Він починає розмірковувати. "Патріотизм – це любов до своєї країни. До рідної країни. Не любов до чогось і до когось на цій батьківщині, а саме до самої країни". Але він не плекає ілюзій. "Я не думаю, що коли я повернуся, до мене ставитимуться як до героя. Моя дружина сприймає мене зовсім не таким. З моїми дітьми все по-іншому, як батько, ти завжди є героєм для своїх дітей, що б ти не робив. Моїм дітям 8 і 13 років. Я телефонував їм кілька разів, і вони дуже стурбовані. Але вони справляються. Насправді вони стали більш незалежними та дисциплінованими за моєї відсутності. Мій старший син зараз відповідальний за нашу сім’ю, і в нього це непогано виходить". 

Перша більша група військовополонених, яку ми бачимо, знаходиться у майстерні. Дев'ятеро чоловіків у синіх комбінезонах із синіми кашкетами зайняті за столом, щось роблять із коричневими шнурками. Їм потрібно заплести їх у косиці, які потім будуть використовувати як ручки для пакунків, що виготовляють у сусідній кімнаті. Більшість з них безвиразно дивляться на нас і нічого не кажуть. "Нас усіх мобілізували, — відповідає на перше питання один із них. Решта кивають і бурчать щось на зразок "справді". Крім одного. Уклав контракт, він каже. 

Руслан (23 роки) родом із Краснодарського краю, що на Північному Кавказі. Він музикант та грає на фортепіано, гітарі, скрипці та барабанах. "Я підписав контракт на пів року і записався у стрільці. Бойові дії навколо Луганської області ставали все складнішими. У якийсь момент мої колеги поїхали, мені довелося чекати, поки вони мене заберуть на машині. Але машина не приїхала. Тоді я вирішив сам піти. Це було 25 вересня. Раптом мене оточили українські війська. Я дуже злякався та здався. Зрештою все вийшло досить добре, я не здобув поранень і не був побитий". 

Решта за столом пішла в армію не по своїй волі, — каже старший із групи Олег (54 роки). Він приватний підприємець і родом з Луганська, північно-східного регіону України, який був окупований росіянами з 2014 року. "Військові просто забрали мене з вулиці, я навіть не встиг нічого сказати. Якщо я б відмовився, то потрапив до тюрми, таким чином нам погрожували. Нас посадили в автобуси та повезли до призовних пунктів. Потім автобусом відправили на фронт, а це було 23 лютого, за день до того, як усе почалося. 

"Багато з нас здалися в полон під час боїв під Харковом у вересні. Я також. Було 11 вересня, я був на блокпості. Моєю роботою було охороняти міст, водокачку й хлібокомбінат. Коли з’явилася українська армія, я здався. Я був переконаний, що мене розстріляють, чув такі розповіді про українську армію. Але вони залишили мене жити". 

Олег зітхає. Тут щодня дивиться телевізор, каже, стежать за новинами про війну. Його думка щодо російського вторгнення не змінилася: "Я від початку був проти війни. Хоча я живу в Луганську, я все одно громадянин України. Я вже планував переїхати до Харкова, але моя мати мешкає у Луганську. Вона достатньо старенька й вже не може про себе піклуватися. Тому мені довелося залишитися. До того моменту, коли мене схопили та насильно мобілізували". 

Проблема, продовжує він, у тому, що зараз він не може переїхати в Україну, бо тоді його посадять на п’ятнадцять років за порушення законів України. "Ніхто з нас не знає, що принесе майбутнє. Можливо, ми будемо тут ще багато років, можливо, я зможу написати листа президенту в Київ і попросити амністію. Все може обернутися будь-яким чином". 

Як тільки в'язні пообідають, вони одночасно встають за командою і хором кричать: "Дякуємо за обід". Фото: Станіслав Крупар

У сусідній кімнаті за довгими дерев'яними столами сидить ціла група в'язнів. Здається, близько тридцяти. Вони клеять блискучі глянцеві обкладинки з паперу на пакети. На обкладинках – соняшник із текстом: "Рідна Україна". То тут, то там бачу підозрілі погляди. Майже покірливого відношення в'язнів з іншого корпусу тут не помічаємо. Коли інші в нашій групі хочуть поставити комусь кілька запитань за столиком, один з ув’язнених каже вголос, що західні ЗМІ тут не потрібні, і що ми всі поширюємо брехню. 

За столом, перед яким ми стоїмо, є ті, хто висловлює бажання поговорити. Дмитру, 30, але через його юне обличчя та його дитячі очі він здається на десять років молодше. Його схопили 29 вересня в Лисичанську. "Ми їхали на військовій машині, коли по нас влучила українська артилерія. Ми вилетіли з машини, не всі вижили. Попереду одна з наших машин наїхала на міні. Там теж загинули люди". 

Він каже, що в армію пішов за гроші. "У моєму контракті було зазначено, що я можу заробляти 150 тисяч рублів на місяць. Але виплати були непостійні, іноді проходили тижні". Але він ніколи не скаже нічого поганого про росію, це точно. "Я ніколи не дивився новини. Зараз стежу за ними, по українськім каналам. Я починаю розуміти, що брехня йде всюди, і в росії, і тут". 

Треба йти далі, — показує охоронець. Керівництво ще багато хоче нам показати. Їдальня, столярна, телефонна кімната. Надворі на майданчику уявляю себе, як у фільмі про Другу світову війну. Ув'язнених конвоюють з одного місця в інше в уніформі, одягнених у блакитний і хакі одяг з такими ж кашкетами. Крижаний холод, час від часу падає сніг. Коли військовополонені виходять із металевих дверей, щоб піти до їдальні на обід, їх обшукують, перш ніж побігти в ряд, руки за спиною, і вони продовжують свій шлях. Охоронець у кабінці на стіні з колючим дротом кричить через гучномовець, щоб вони виходили по одному. Його носовий голос, підсилений гучномовцем, лунає по двору. 

В їдальні трішки тепліше ніж надворі. Ув'язнені починають отримувати їжу - суп з картоплею, шматок м'яса і салат - і сідають за стіл, де мовчки їдять. Я помічаю багато дорослих та літніх чоловіків. Ми дивимося на них, вони не дивляться у відповідь. У більшості опущені очі до землі. Чи від сорому, питаю охоронця. "І через небажання", — каже він. 

Але й тут не багато чоловіків, що виявляють бажання з нами поговорити. За столом зустрічаємо Костянтина* (31 рік), високого худорлявого чоловіка. Його погляд не порожній чи відсутній, як у більшості в’язнів, він дивиться прямо на нас проникливим поглядом. Костянтин родом з Далекого Сходу росії. Переливання крові викликало у нього гепатит, та важкі хвороби каже він, і оскільки ці записи були в його медичній картці, армія списала його з військового обліку на початку війни. "Я не погоджувався, мені було дуже цікаво, що відбувається в Україні. Путін говорив і про спецоперацію, і про те, що ми не повинні знову допустити трагедії 22 червня 1941 року". 

Ув'язнені клеять глянцеві обкладинки на пакети. На обкладинках – соняшник із текстом: "Рідна Україна".
Фото: Станіслав Крупар

Костянтин каже, що хотів врятувати так звані луганську та донецьку республіки від України. "Я хотів діяти. Тому я записався до групи Вагнер. У "Вагнері" вони пред’являють менше вимог до вашого медичної історії, і я зміг незабаром доєднатися". Після двох тижнів навчання Костянтину повідомили, що його відправляють на фронт. "Я був у штурмовій бригаді, а це означало, що ми повинні були продовжувати наступ на ворожі окопи. В якийсь момент мій командир наказав мені обійти та наступати зліва, а він мене прикриватиме. Мене підстрелили, як тільки я висунувся з пагорба. Перша куля потрапила мені легеню, друга – в бік. Було дуже важко дихати. Це було в Бахмуті. 21 жовтня я потрапив у полон". 

Його думка про Захід не змінилася через ув'язнення, каже Костянтин. "Захід використовує Україну для власних цілей, скільки б людей не загинуло. Західні інтереси діаметрально протилежні нашим російським, і Україна є жертвою цього. США та Європа дуже мало піклуються про людські життя". 

Як тільки ув'язнені пообідають, вони одночасно встають за командою і хором вигукують "Дякуємо за обід", після чого шеренгою виходять із зали. Ми можемо тим часом піти до телефонної кімнати, — пропонує охоронець. Ув’язненим дозволяється скільки завгодно телефонувати родині чи друзям, але перед єдиною телефонною кімнатою табору зазвичай велика черга, тому на практиці телефонують раз на місяць. Кожному в’язню дається п’ятнадцять хвилин із попередженням не повідомляти жодних подробиць про охорону, місце розташування, обладнання в таборі та будь-які інші подробиці. Якщо він це зробить, дзвінок буде негайно перервано. Завжди присутній охоронець. 

Коли Світлана, дружина Олексія, нарешті підняла слухавку в Луганську, ми чуємо, як вона починає плакати, щойно чує голос чоловіка. Телефон у режимі гучного зв’язку, ніякої приватності бути немає. Він її заспокоює, каже не вірити розповідям про тортури російських військовополонених. Розмова йде про зубну пасту і теплі шкарпетки, які йому потрібні, та про те, чи може вона надіслати їх поштою. Поштові посилки надходять на іншу адресу, а потім доставляються у табір. 

"Не плач", — повторює дружині Олексій. "Я ношу нашу обручку, не забувай про це. І ви знаєте, що вони (росіяни, – ред.) зробили. Посадили в автобус і повезли на передову. Якщо мене колись обміняють, нам доведеться переїхати. Кудись у маленьке містечко, де мене не знайдуть. Якщо ні, я мушу знову йти в армію". 

Світлана теж каже, що вона його любить. "Я теж тебе люблю", - відповідає Олексій. "Не хвилюйся. Я не мертвий. Скоро повернусь. Поцілуй дітей за мене".

Ув'язнені працюють в майстерні. Фото: Станіслав Крупар

Коли п’ятнадцять хвилин закінчуються, заходить наступний в’язень, який також бажає почути свою дружину, матір або дітей. 

До третьої години дня наш візит закінчився. Одна з фотографинь, яка вже декілька років живе в Україні, робить висновок, що військовополонені нічому не навчилися з отриманого досвіду. Вона не бачила в їхніх очах жодного докору сумління, ніхто не сказав "вибачте", і ніхто не виявив жодної провини. "Вони навіть не усвідомлюють, що вони зробили". 

Хочу додати, відповідає мій фіксер. Сьогодні йому нерідко було важко слухати розповіді росіян і кілька разів хотілося або обернутися, або вдарити полонених по обличчю. "Але деякі все ж таки відчували себе винними, або не правими. Військовий медбрат зі зламаними ногами, наприклад виявляв усвідомлення того, що зробив помилку. Я побачив це в його очах. І хоч я ненавиджу росіян, сьогодні я бачив деяких інших з них. Звичайних людей. Попри це вони все ще залишаються покидьками. За винятком кількох. Я не очікував цього".

*Імена полонених – псевдоніми, також з міркувань безпеки не вказані їхні прізвища.

Авторка: Joanie de Rijke
Переклад: Артур Чупригін