"Сама винна": чи впливає "мирний" суспільний осуд на подолання наслідків воєнних злочинів в Україні

Сексуальне насильство, яке скоюють російські військові в Україні, в ООН уже називають "частиною воєнної стратегії" російської федерації. Правоохоронці, адвокати, правозахисники, громадські активісти, психологи й інші фахівці докладають зусиль для налагодження системного й ефективного документування та розслідування цих злочинів, а також комплексної допомоги людям, котрі пережили СНПК (сексуальне насильство, пов’язане з конфліктом). Водночас певні особливості українського суспільства досі лишаються одним із факторів, котрий не сприяє ані першому, ані другому. Йдеться про віктимблеймінг - звинувачення потерпілої/го. Це ситуація, за якої люди замість того, щоб засуджувати злочинця, стверджують, що, навпаки, потерпілий/а сам/а винен/на в тому, що з ним/нею трапилося. Зараз, коли Україна зіштовхнулася з сексуальним насильством як воєнним злочином, ця проблема не лише не зникла, а й стала суттєвою перепоною як на шляху розслідування дій окупантів, так і для реабілітації та відновлення потерпілих. Більше про це - в матеріалі ІзбірКома.

"Сама винна"

Згідно з даними соцопитування агенції Fama, проведеного у серпні 2021 року, 23% українців зазначили, що пережили сексуальне насильство та домагання в дитинстві. При цьому 43% потерпілих пояснили, що нікому не сказали про те, що трапилось. У сексуальному насильстві здебільшого звинувачують того, хто його чинить (77%), однак 21% респондентів зауважили, що в таких ситуаціях є провина обох сторін.

На думку психологів, віктимблеймінг не обов’язково має виражатися безпосередньо у фразах на кшталт "сама винна": це може бути і непряме звинувачення, наприклад, думка про те, що треба було бути обачнішими, обережнішими, аби "не допустити насильства" тощо. З подібними проявами потерпілі можуть зіштовхуватися і в колі своїх знайомих, рідних, і потім, під час співпраці з правоохоронними органами, і в разі висвітлення злочину в медіа тощо. Зрештою, людина, яка пережила сексуальне насильство, нерідко вирішує нічого не повідомляти про це взагалі: щонайменше, сили потрібні їй для відновлення, і аж ніяк не для марних спроб довести всім, що "обачність" аж ніяк би не зарадила й не запобігла злочину. 

За спостереженнями психолога громадської організації "Громадський Рух «Віра Надія Любов»" з Одеси Микити Пермякова, страх людського осуду притаманний членам нашого суспільства щонайменше з підліткового віку:

 "Я маю досвід роботи з дітьми та підлітками у "зеленій кімнаті" (система заходів для забезпечення прав і свобод дитини в ході слідчих та процесуальних дій через створення сучасних умов та впровадження європейських стандартів у спілкуванні офіцерів поліції з дитиною, яка стала свідком або постраждала від злочину, або знаходиться у конфлікті із законом. - Ред.), зокрема з тими, які пережили сексуальне насильство. Тож можу точно сказати, що віктимблеймінг існує. Думка: "Що люди скажуть?" - розповсюджена не тільки серед дорослих, а й серед підлітків. Насправді у патріархальному суспільстві багато стереотипів, а для людини, яка пережила сексуальне насильство, будь-який, навіть, здавалося б, мінімальний осуд, - це ретравматизація. І тому підлітки просто мовчать".

Чим небезпечний осуд? 

Після початку повномасштабної війни та значною кількістю воєнних злочинів, пов’язаних саме з сексуальним насильством, можна було б спрогнозувати певну зміну ставлення українського суспільства до потерпілих: здавалося б, як можна порадити "бути обачнішими" цивільним, на котрих навели зброю окупанти? Втім, за спостереженнями психологів і правозахисників, це все ще можливо, все ще відбувається і все ще є серйозною проблемою в нашій країні.

За словами голови ГО "Асоціація жінок-юристок України "ЮрФем" Христини Кіт, загалом певні зміни в суспільстві все ж відбуваються, щонайменше через те, що впродовж останніх років про це стали більше говорити правозахисники, громадські організації, медіа тощо, однак в цьому напрямку все ще потрібно чимало змінити:

"Станом на сьогодні нам потрібно працювати в напрямку просвітницької роботи з суспільством і з правоохоронцями, бо віктимізація все ще має місце. Наприклад, люди, які пережили сексуальне насильство, коли свідчать про те, що з ними сталося, можуть зіштовхуватися з питаннями: "А чому ти не поїхала звідти? Чому ти там була? Чим ти думала?" тощо. Вони часто можуть звучати навіть з боку правоохоронців, і тим більше від людей з оточення потерпілих", - пояснює вона.

Такої ж думки дотримується адвокатка, правова радниця Громадського центру правосуддя, що діє на базі Одеського Комітету виборців, Юлія Лісова:

"До чого призводить ситуація, коли потерпілі від сексуальних злочинів відчувають себе незахищеними, знають, що можуть зустріти засудження та нападки замість допомоги? Вони просто не завжди будуть повідомляти про такі факти до правоохоронних органів. А це буде шкодити не тільки конкретній потерпілій людині - це буде призводити до появи відчуття безкарності у злочинців".

Адвокатка Тамара Бугаєць зауважує, що загалом без підтримки близьких людей потерпілим дуже складно як відновитися, так і, тим більше, пройти шлях розслідування злочину:

"Ставлення суспільства насправді дуже впливає на нас. І ось уже потерпіла людина й сама починає, непомітно для себе, думати: "А що, раптом я дійсно сама винна? А що, якщо..?". Як на мене, то ситуація особливо не покращується ані в суспільстві, ані в роботі правоохоронних органів. Навіть у певних коментарях, які я бачу в ЗМІ, стосовно саме воєнних злочинів, є перекладання провини на постраждалих. Це вражає. Ніколи ні в кого не виникає питання, коли в когось хтось щось украде: всі розуміють, що треба покарати винного. Але коли говоримо про гендерно зумовлене насильство, навіть скоєне воєнним злочинцем, то до потерпілої людини буде мільйон питань, сумнівів, недоречних порад і так далі. І, звісно, потерпілі чудово це знають і можуть легко спрогнозувати реакцію свого оточення. Чи сприяє це розслідуванню воєнних злочинів? Чи сприяє це відновленню сил потерпілих? Відповідь зрозуміла".

Не толерувати злочин через осуд потерпілих

Попри жахіття воєнних злочинів, фахівці все ж прогнозують певне покращення ситуації саме у царині реагування суспільства на сексуальне насильство.

На думку адвоката Артема Крикуна-Труша, особисте ставлення людей на кшталт "сам/а винен/на" залежить передусім від рівня освіченості та виховання, тож і змінювати це можливо саме через покращення якості обох сфер. А це, зокрема, і висвітлення сексуальних злочинів, і покращення навичок роботи правоохоронців у цій сфері:

"На мою особисту думку, зараз через воєнні злочини з’явилася можливість більше говорити про сексуальне насильство загалом. Крім того, фахівці здобувають навички для роботи з СНПК і потім зможуть їх застосовувати і в роботі з побутовим сексуальним насильством. Це можна назвати плюсом".

З ним згодна правозахисниця Юлія Лісова:

"Насправді ситуація вже почала змінюватись. Ці питання обговорюються в суспільстві, правозахисні організації проводять роз’яснення, правоохоронні органи проходять навчання. Але вона, звичайно, все ще не ідеальна. Досі зустрічаються повідомлення в медіа про випадки зґвалтування, де обвинувачується потерпіла. Або навіть іноді заяви офіційних осіб держави про такі злочини сформовані таким чином, що ретравматизують потерпілу", - пояснює вона. 

Психолог Микита Пермяков теж говорить про поступове зменшення так званої "сліпої плями", тобто величезної кількості випадків сексуального насильства, які українське суспільство завжди воліло не помічати:

"У нашому суспільстві дуже багато сексуального насильства, яке ми не помічаємо. Але, що більше замовчування, то більше злочинів. Толерувати злочин через осуд потерпілої особи, напевно, навмисне ніхто не хотів би. Але саме так і відбувається", - каже він. 

Психолог пропонує три основні кроки, які варто реалізовувати, аби ставлення суспільства змінювалося, і потерпілі ані від СНПК під час війни, ані від сексуальних злочинів в мирному житті, могли мати необхідну підтримку для реабілітації, адаптації та відновлення своїх сил:

"Що робити? Перше: говорити на всіх рівнях про різні форми сексуального насильства, зокрема, що це не лише зґвалтування, а й домашнє насильство, домагання і так далі. Добре працюють "живі" історії реальних людей, однак подані з дотриманням журналістських, етичних стандартів. Потрібна медійність, яка не стигматизує, а допомагає вийти зі "сліпої плями". Друге: статеве виховання. Відповідна просвіта для дітей та підлітків, а також для дорослих. Одна з причин сексуальних злочинів – це незнання власних кордонів, невміння сказати "Ні", гендерні стереотипи і так далі. Що більше ми про це говоримо, навчаємо, пояснюємо, то менше проблем буде зокрема і з розслідуванням воєнних злочинів. І, звісно, так званих "цивільних". Третє: громадські організації мають за можливості розширювати спектр послуг для людей, які постраждали від сексуального насильства. Більше інформувати, більше організовувати сервіси, які б допомагали потерпілим і могли їх супроводити від початку і до позитивного вирішення проблеми. Аби людині не треба було долати кола пекла, щоб довести провину злочинця. Це працює однаково як для СНПК, так і для сексуальних злочинів, скоєних цивільними. Схоже, що зараз саме час для цих змін", - переконаний фахівець.

Євгенія Генова

Цей матеріал підготовлений в рамках проєкту ГО «Ла Страда-Україна» та ГО «Жінки в медіа» за підтримки International Media Support (IMS).