В Одесі російська є мовою охоронців та прибиральниць — письменник Остап Українець

Чи є правильна українська мова та як можна позиціювати суржик? Про це поговорили із письменником, культурним діячем та перекладачем Остапом Українцем. Дивіться інтерв’ю про радянську політику зближення мов, різницю у стилях, свідомість та одеську інтеграцію. 

Певний період дуже гучно обговорювали питання суржику. Чи окей розмовляти на суржику, як ви його можете коментувати? 

З мого погляду суржик – це процес, а не підмножина мови. Суржик – це те, що мовець намагаючись комунікувати робить із мовою. Суржик завжди на перетині кількох мовних зрізів. Це доволі ексклюзивне явище для української, російської, білоруської та російської. Бо для цього мови мають бути не просто взаємно інтегровані, а й доволі близькі генетично. У них має бути велика частина спільного лексичного багажу: велика частина слів, які писатимуться однаково, але читатимуться по-різному. Якщо ми розглядаємо суржик як перехідне явище, то у нас відпадає більшість питань. Суржик – це транзит. Оскільки суржик – перехід з російською на українську. Зник цей елемент престижу, коли ти переїжджаєш із меншого міста в більше, чи із села в місто, і тобі хочеться перейти на мову метрополії. Російська більше не є мовою метрополії. 

За моїми персональними відчуттями навіть в Одесі, послідовна російська є мовою охоронців і прибиральниць, які сьогодні зранку розповідали, що право мають слухати “російське музло” на весь Ланжерон. Російська є маргінальною, навіть для людей, в яких вона є побутовою мовою. Магістральною та функціональною мовою спілкування є українська. Тому сьогодні суржик виконує радше конструктивну функцію, як страхові колеса на велосипеді. Особливо коли мови близькі, ти не можеш за клацанням пальця перемкнутися з однієї на іншу. І що більше мовний досвід, то важче це зробити. Але коли мови близькі, є оцей транзитний стан, через який в більш комфортному темпі можна здійснювати перехід. Власне через розмовну мову. Суржик – це розмовне явище. У мистецтво воно потрапляє з розмовного середовища.

<picture></picture>
Фото: Інтент/Наталя Довбиш

Як з’явилася теза про те, що українська та російська мова близькі між собою? 

Українська і білоруська розвивалися паралельно і, можна сказати, одночасно зі спільного джерела у Великому князівстві Литовському. Російська була поза цим процесом. Мова північно-східної периферії - середньовічної київської держави - розвивалася значно довше на кілька століть та в абсолютно інших умовах. 

Уявлення про те, що різниця між українською і російською не настільки велика - це уявлення, де українська має наближатися до російської. Це імплікатура, від якої ми тут відштовхуємось.  Ця теза виходить не з об'єктивної реальності, а з радянських політик зближення мов. І тому ми прийшли до розуміння, що ця теза “гамно собаче”. Слава Богу! 

Чи бачите ви зараз певну мовну стратегію в Україні? Ми говоримо, що є стратегія відновлення, є економічна стратегія. А з приводу мови процеси відбуваються якось органічно і хаотично. На офіційних структурах зрозуміло, що працює виключно українська мова,  але якоїсь лінії впровадження її в побутове життя, крім війни, я не бачу.

Магістральної стратегії немає, комунікаційної принаймні. Тобто в нас немає, по-перше,  парасолькового, універсального визначення того, що ми розуміємо як українську. Коли ми говоримо про перехід на українську, ми маємо на увазі перехід на стандарт правопису 2019 в усьому, включно з розмовною мовою? Чи ми маємо на увазі перехід на ту українську, яку вивчаємо в школі? Чи ми маємо на увазі просто функціональний перехід на українську, як мову комунікації? Бо це різні речі. У нас відсутнє це поняття мови. У нас відсутня будь-яка комунікація відмінності шкільного стандарту теоретичної граматики від комунікативного рівня, в якому відбувається первинне розуміння українською. У нас багато де відсутні такі речі в мовному питанні. Тобто цілісної державної комунікації немає.  Є мовне законодавство. Воно функціональне у своїх межах. Це означає, що воно дуже обмежено функціональне і без цієї до комунікації воно працювати, поза офіційною сферою, не буде. 

Ключовий момент тут мені бачиться у тому,  що ми ніяк не працюємо з усім тим, що мовне законодавство не охоплює. А саме те, якою мовою людина буде формуватися до 18 років. У школі ніби частково регламентовано, але насправді ні. Тому що дискусія про мову спілкування на перервах абсолютно абсурдна. Очевидно це має бути українська - єдиний притомний варіант. Чомусь ця дискусія дуже кволо триває, ніби це не питання, яке постає. І всі от бігають, бідкаються, розводять руками про те, що діти та підлітки говорять російською. Звичайно, вони говорять російською, їх виховують батьки, яких виховували російською. Для них це первинна мова виховання дітей. Навіть якщо вони в побуті, розуміють необхідність всього, навіть якщо в визначених законом контекстах вони говорять українською. Ми не докладаємо зусиль, щоби посилювати цей перехід, який їм природно стався. Це велика проблема гуманітарних політик загалом. Коли історичні обставини складаються так, що якась річ стається нібито сама собою. Насправді не сама собою, а у відповідь на дуже багато факторів, які формують ситуацію. Ми в 2022 році побачили, що люди переходять на українську - ну і перейдуть, значить, нам не треба докладати до цього далі зусиль. І якісь, нібито, зрушення в цьому напрямку проглядаються. Усвідомлення проблеми видно. Чи буде комплексний підхід до цього всього? Дуже важко сказати, тому що для цього комплексного підходу хтось мусить скоординувати кілька міністерств у їхніх мовних політиках. 

Є низка окремих випадків, передбачених мовним законодавством щодо застосування державної мови. І окремо є приватна сфера, на яку законодавство не поширюється взагалі. І це означає, що держава в цю сферу не втручається. Але держава втручається в контексти навколо цієї сфери, як то книгодрукування,  освіта, тобто все що формує нових мовців. Десь проблем буде ставати менше, бо окрему пожежу ми погасили. Для комплексного підходу треба докладати так само скоординованих зусиль. Треба, щоб різні відомства та структури працювали на один спільний результат.  У мене немає простого рецепта, як цього можливо досягти. Просто треба, щоб всі відповідальні за ці питання робили свою роботу. А цього не буде, тому що ніколи не буде такого, щоб всі відповідальні за гуманітарні політики просто робили свою роботу. Я нагадую, що у нас досі немає міністра культури. 

<picture></picture>
Фото: Інтент/Наталя Довбиш

Поговорім трошки про Одесу. Ви згадали російську музику на Ланжероні. Можливо,  є щось хороше, що ви побачили в цьому місці? 

Все, окрім російської музики на Ланжероні і дуже дивних людей у Філармонії, які розказували екскурсійній групі про западенців, які проводять фестиваль -  все інше було ідеально. В цьому плані я, по-перше, пам'ятаю Одесу на контрасті з  2017 роком, коли я тут був востаннє - це небо і земля. Тут просто багато української на вулицях, і я переконаний, що це точно не всі туристи, це просто люди, які комунікують між собою.  Видається,  що оці дві великі демографічні групи, одна з яких це старші люди, з якими ми нічого не зробимо. І як би цинічно це не звучало, ми просто чекаємо, коли це радянське покоління відійде у вічність природним шляхом. А з другого боку, це люди, яким “какая разница”, які досі залишаються. Поза цими двома групами людей, які меншають з кожним роком, з різних причин, але, слава Богу, що меншають - у всіх інших проблем не виникає. Тобто, всі ті люди, абсолютно, переконаний, спілкуються російською з рідними чи друзями, без жодних проблем, але проактивно говорять українською з незнайомими людьми. Будь-яка навіть мінімально поза побутова комунікація, будь-який мінімальний рівень офіційної взаємодії, автоматично відбувається українською. В 2017 році я мріяти про таке не міг. Тоді я українську почув двічі. Один раз нею говорила реєстраторка в готелі, а другий раз - таксист. 

Марія Литянська