Рік страху та болю: жителька Херсона розповіла про життя під час окупації

Повномасштабне вторгнення змінило багатьох українців. Звісно насамперед тих, хто зараз захищає Батьківщину. Але й ті, хто не одягнув військову форму, змушені докорінно змінити своє життя. Багато хто втратив роботу або свідомо зайнявся виключно волонтерською діяльністю. Хтось змушений був виїхати з рідного дому чи навіть із країни. Але найважче із цивільного населення, мабуть, довелося тим, хто пережив окупацію.

Інтенту вдалося поговорити з жителькою Херсона, яка з численною родиною була в Херсоні під час окупації, та тільки після звільнення міста та початку його обстрілів ворогом вивезла хвору маму до Одеси.

Олена Калініченко

- Як все починалося, як ви себе почували, коли до Херсона ввійшли російські війська?

- Відверто кажучи, ми мабуть навіть усі не відразу зрозуміли, що сталося. Особисто для мене російське повномасштабне вторгнення було повною несподіванкою та шоком. Не встигло це хоч якось лягти в голові, як у Херсон, менш як за тиждень після початку війни (повномасштабного вторгнення - ред.) вже увійшли росіяни. Мабуть, найяскравіше відчуття тих подій – це відчуття страху. Особливо першого дня, коли повз мій будинок пробігли двоє наших, що вирвалися з Бузкового парку, а трохи пізніше на залізничному переїзді біля будинку зупинився російський танк і вистрілив. Тоді ми намагалися не виходити на двір. При цьому ми з вікон знімали техніку, що проїжджала, і викладали відео в соцмережах.

<span class="ratio ratio-4x3"></span>

Відео: Олена Калініченко

- Події у Бузівському парку досі не зовсім вивчені. А що знали ви там на місці?

- Також мало чого знали. Говорили, що погано озброєні наші тероборонівці намагалися там зупинити рашистів, але ті були на танках та з гарматами. Багато наших там загинуло. Вдалося вирватися звідти тільки декільком чоловікам. Стало зрозуміло, що Бузівський парк – це була остання спроба не пустити рашистів до міста.

- Що було далі у місті?

- Разом зі страхом і розгубленістю перших днів у багатьох херсонців почало різко зростати почуття ненависті до непроханих "гостей": Як так? Ми вас не кликали! Навіщо ви зі зброєю прийшли до нас? Більше того, за кілька днів, коли початковий стопор, викликаний вторгненням, почав проходити, прийшла впевненість, що треба щось робити. Я сама у свідоцтві про народження записана як "русская", маю багато родичів в росії, рада була, коли вони приїжджали погостити, але це все було без зброї. Коли ж вони прийшли зі зброєю, хотілося цьому протидіяти. Та й, як з'ясувалося, це не тільки озброєні люди, які виконують накази, до нас таким чином прийшли. Ті ж самі родичі не розуміють мене, та звуть націоналісткою. Таких, як я, у місті було багато. Треба було показати цим покидькам, що з'явилися до нас зі зброєю, що ми не хочемо і не житимемо під ними.

<span class="ratio ratio-4x3"></span>

Відео: Олена Калініченко

- І як ви вирішили це зробити?

- У херсонських чатах та групах у соцмережах хтось кинув ідею виходити на антиросійські мітинги. Люди відгукнулися, обговорили час старту і першу акцію провели вже 5 березня. 6 березня провели другий мітинг.

Тоді вони, щоб задобрити людей почали пропонувати гуманітарку. На площу перед міськадміністрацією приїхали три машини з цією "допомогою", але майже ніхто крім декількох старих жінок до них не підходили. Навпаки, 13 березня, у День визволення Херсона від німецько-фашистських загарбників ми спеціально вийшли на великий мітинг, щоб показати що і російських, і німецьких загарбників ставимо на одну дошку.

Один з антиросійських мітингів у Херсоні. Фото: Олена Калініченко

Далі ми продовжили виходити на антиросійські мітинги і ходили до тих пір, поки вони не почали стріляти в неозброєних людей. Це сталося вже в квітні, коли почалася підготовка до так званого референдуму. Тоді масові мітинги припинилися. Про себе нагадувало тільки підпілля, а більшість людей чекали на визволення. Ми розуміли, що Миколаїв вони не захопили. Більш того, рашистів звідти витискають, як їх вже відкинули від Києва та інших міст. Ми жадібно читали новини в інтернеті та намагалися через меседжери у родичів та знайомих дізнаватися про події. Адже українського телебачення вже не було. У місті дедалі більше нав'язували російську пропаганду. Загарбники "годували" нас своєю інформацією.

- При розгоні мітингів хтось з ваших родичів чи знайомих постраждав?

- На щастя, ні. Але погрози були. Брату за його висловлювання проти них, та й мені іноді... Трагедія сталася згодом. Вже влітку в Голій пристані від обстрілу загинула мати моєї невістки. Рашисти спочатку казали, що це був удар ЗСУ, але потім швиденько замовкли. На жаль, син та невістка не могли бути присутніми на похороні: ще навесні їм вдалося виїхати на непідконтрольну загарбникам територію України.

- А як жилось під час окупації на побутовому рівні?

- Вони спеціально обмежували доступ до Херсона українським товарам. Через це ціни злетіли досить швидко. Доходило до того, що десяток яєць коштував 150 гривень. При цьому намагалися знецінити гривню, силоміць втягуючи нас у рублеву зону.

Почали завозити свою продукцію, якої спочатку було мало, і яка набагато гірша за якістю. При цьому спостерігалися цікаві речі: коли закрився магазин, в якому я працювала адміністратором, щоб якось виживати, влаштувалась у аптечний кіоск на ринку. Туди часто заходили російські солдати і брали українські ліки, які тоді ще залишалися в місті. Коли я з глузуванням запитала, чому вони не купують російські медикаменти, мені заявили, що я "занадто багато говорю".

- Якими словами ви коротко охарактеризували своє життя в окупації?

- Напевно, найбільше сюди підходять слова "страх" та "біль".

Херсон після російських обстрілів. Фото: Олена Калініченко

- А що ви відчували коли Херсон було звільнено від російських військ, почуття змінилися?

- Ми довго цього чекали. Ще з літа. Нам здавалося, що ЗСУ дуже повільно наближаються, але коли вони нарешті зайшли у місто, радість дійсно була дуже велика.

Херсон після російських обстрілів. Фото: Олена Калініченко

На жаль, дуже швидко після визволення почалися обстріли рашистами Херсона. Таке враження, що вони мстять нам за нашу непокору. Прильоти були й біля нашого дома. У лютому я не витримала і, щоб врятувати маму, вивезла її до Одеси. Зараз з нетерпінням чекаю, коли знову можна буде повернутися до рідного міста.

Володимир Шкаєв