Дунайський вузол торгівлі: підйом і занепад Ізмаїльського порту

Після приєднання Буджака 1812 р. Російській імперії дісталися дунайські порти, зокрема Ізмаїл, який мав непогані торговельні перспективи, але був зруйнований військовими діями та масовою імміграцією населення. На щастя для міста, плани щодо його відродження співпали зі світовою продовольчою кризою. У 1815 р. завершилася череда війн з революційною Францією. Британські острови та колишня Французька імперія, що в різний час перебували під континентальними блокадами, потребували великої кількості продовольства. У 1816–1817 рр. європейські країни охопив голод. У 1818 р. Франція та Британія вдалися до премій тим експортерам, які додатково привозили збіжжя. Тому російські урядовці послідовно виступили за відновлення торговельних потужностей порту.

26 липня 1813 р. в Ізмаїлі було відкрито карантинний комітет і комерційний порт. Були побудовані кам’яний причал, два пакгаузи, склади і комори, які вміщували до 2,5–3 млн. пудів. У 1820-х рр. ізмаїльський карантин мав довжину 77 сажнів, ширину – 56 сажнів (164,3 на 119,5 м). Порт поєднувався з містом дерев’яним мостом та був обнесений огорожею у 700 сажнів. До будівель порту входили 2 купецькі пакгаузи, 1 будинок для прийому пасажирів, 2 будинки карантинної канцелярії тощо. Однак порт знаходився нижче міста, тому його постійно підтоплював Дунай.

У 1816 р. російський урядовець Павло Свіньїн проаналізував торговельні можливості придунайських портів: "Переваги Ізмаїльського порту полягають на наступному: займатися комерцією можна у будь-який час, незважаючи на постійні епідемії чуми у Туреччині. Розподіл Дунаю вище Ізмаїла на 2 рукави запобігає провозу контрабанди у місто…". 

За його свідченнями у 1813–1816 рр. вартість торговельних обігів Ізмаїльського порту складала 5 409 тис. молдавських левів експорту та 351 тис. левів імпорту. Торговельні обіги міста майже завжди мали активний торговельний баланс. У район обслуговування Ізмаїльського порту входили і села німецьких колоністів південно-західної частини Аккерманського повіту, які були головними виробниками товарного хліба. У 1814 р. звідти вивезли 18 998 четвертей кукурудзи, 27 398 четвертей арнаутки-пшениці, (разом 588 155 тис. пудів збіжжя) вартістю 427 711 левів. У 1815 р. експорт з Ізмаїла сягнув 68 940 четвертей арнаутки, 2 630 четвертей озимої пшениці (907 281 тис. пудів) вартістю понад 1 млн. левів. 

Важливо визначити ринки збуту збіжжя. Мандрівник Франсуа Боже Рівас 1832 р. писав: "Напрямками торгівлі Ізмаїла є зерно, вовна, шкіри та сало… Товари відправляються до Константинополя, Генуї, Трієста, островів Архіпелагу". У 1834 р. 200 тис. четвертей привезли з Ізмаїла до Марселя, 275 тис. – до Генуї, 220 тис. – до Ліворно, 75 тис. – в Трієст, 500 тис. – до Туреччини та Архіпелагу (Греція), 150 тис. – Мальти. З середини 1840-х рр. італійський ринок став домінуючим. У 1845 р. на 6 турецьких суднах до Стамбула було вивезено 5,5 тис. четвертей пшениці (52,4% всього вивозу з Ізмаїла), на 3 російських та 3 грецьких суднах понад 5 тис. четвертей було привезено до о. Корфу.

4 січня 1830 р. було утворено Ізмаїльський митний округ, до якого входили порти Ізмаїл та Рені. У 1833 р. тут була організована карантинна служба і тому більшість торговельних суден відвідувала саме Ізмаїльський порт. Так, у 1826 р. до Ізмаїльського порту прибуло 84 судна під російським прапором, 24 – під австрійським, 26 – під англійським, 10 – під сардинським та 10 – під турецьким, разом 154 судна. У 1830–1832 рр. в Ізмаїльському порту завантажили зерном та худобою 321 судно, у 1835–1846 рр. щорічно завантажувалися 160 суден, які перевозили товари до Константинополя, Трієсту, Ліворно, Генуї, Марселя. Напередодні Кримської війни експорт хліба сягав значних розмірів: у 1850 р. з міста було вивезено 1 875 492 пудів збіжжя.

<span> </span> <picture></picture>
Порт Ізмаїл. 1849 р. ФОТО: mista.ua

Основу імпорту до Ізмаїла склав привіз золотих та срібних монет. Апполон Скальковський відзначив подальше зростання цієї тенденції у наступні роки. "У 1842 р. монети привезено на 194,4 тис. руб., 1843 р. – на 200 тис. руб., 1844 р. – на 474 тис., 1845 р. – на 560 тис. руб. Зростання імпорту валюти пов’язане з необхідністю іноземцям купувати вітчизняне збіжжя. У роки зменшення експорту зерна привіз монет також скоротився. У 1846 р. – 294 тис., 1847 р. – 246 тис. руб. сріблом".

Ізмаїльська влада неодноразово зверталася до імперського уряду з проханням збільшити дотації на утримання торговельного порту. У 1832 р. градоначальник Сергій Тучков розробив проєкт надання порту Ізмаїл статусу "порто-франко". На той час в Російській імперії існувало лише одне порто-франко в Одесі. Воно було вже значно обмежене і постійно перебувало під загрозою скасування. Пропозиція Тучкова створити порто-франко в Ізмаїлі була досить сміливою й свідчила про неабияку віру автора записки у майбутнє ввіреного йому міста. Між іншим, Тучков у 1830 р. зазначав, що штат поліції в Ізмаїлі замалий для міста "портового, яке за населенням мало чим поступається Одесі й Таганрогу, а завдяки дарованим місту Ізмаїл правам та привілеям, справедливо вважати можна, що з часом не лише зрівняється з вищезгаданими містами, але й випередить їх". "Задля приведення цього міста у квітучий стан, – зазначав Тучков, – комерційна громада прохає мене виклопотати права порто-франко для міста Ізмаїла, принаймні на п’ятнадцять років". Від себе Тучков вважав обов’язком зазначити, що "хоча й Ізмаїл має митницю для складування; але вигоди її не можуть порівнятися з перевагами порто-франко". Окрім того градоначальник звернув увагу на переваги Ізмаїла щодо облаштування кордону порто-франко, зазначаючи, що "розташування міста Ізмаїл сприяє вживанню заходів проти контрабанди, бо кордон суходолом, визначений на плані градоначальства, сягає від озера Ялпуга до Катлабуха не більше, як на дванадцять верст, з правого боку є захищеною річкою Репідою, а з лівого боку – Кислицею, й через це не потрібно великих витрат, як це було в Одесі, при  створенні  порто-франко". Слід  відзначити, що навіть 12–ти кілометровий кордон ізмаїльського порто-франко (а враховуючи необхідність охорони берегів річок та озер й сухопутних ділянок біля Дунаю він мав би бути значно довшим) не надто поступався би довжиною кордону одеського порто-франко. Тучков пропонував включити до порто-франко значну територію Ізмаїльського градоначальства і таким чином, площа зони "вільного порту" була б набагато більшою від площі одеського порто-франко 1824–1859 рр. Реалізація цього пункту пропозицій Тучкова сприяла б перетворенню Ізмаїла на торговельний пункт загальноєвропейського значення.

<span> </span> <picture></picture>
Порт Ізмаїл на початку ХХ ст. ФОТО: odessa-biz.info

Однак генерал-губернатор Новоросійського краю Михайло Воронцов підтримав думку Бессарабського військового губернатора Павла Федорова: "Доцільно надати порто-франко Одеському порту, який за своїми потужностями може скласти конкуренцію румунському порту Галац... Ізмаїл має залишитися звичайним портом, як Таганрог або Бердянськ".

Після передачі придунайських земель Молдавії (з 1861 р. – Румунії), нова влада не реконструювала порти, причали, складські приміщення, не фінансувала будівництво під’їзних доріг. Проводилася податкова політика, спрямована на перетворення Півдня Бессарабії на джерело постачання сировини до румунських комерційних портів. Протягом 1856–1857 рр. експорт з Ізмаїльської митниці зменшився з 1,5 млн. до 0,5 млн. руб., імпорт – з 346 тис. до 150 тис. руб. У 1858 р. з міста було експортовано товарів на 414,8 тис. руб., імпортовано – на 64,3 тис. У порівнянні з 1856 р., експорт скоротився більш ніж утричі, імпорт – у 5,4 рази. Наведені відомості підтверджують повний занепад придунайської торгівлі.

Префект Ізмаїла Іліє Яковаки у звіті до румунського уряду 15 травня 1871 р. також повідомляв про надзвичайно важке становище торгівлі краю. Він пропонував обговорити питання щодо поліпшення економічного становища Південної Бессарабії на найближчому засіданні законодавчої палати Румунії і прийняти ряд заходів: дозволити безмитний ввіз хліба з російської Бессарабії до Ізмаїла, надати м. Ізмаїл статусу "порто-франко". Префект вважав ці заходи невідкладними, оскільки тільки вони могли б сприяти відновленню торгівлі між Південною Бессарабією та Російською імперією. Однак, його пропозиції залишилися без уваги. У 1873 р. румунський адвокат, доктор права Карло Скелетті, що проживав у Ізмаїлі, підкреслив, що важке положення окупованої частини Бессарабії було результатом байдужого відношення румунського уряду до економічних інтересів краю.

<span> </span> <picture></picture>
Порт Ізмаїл. ФОТО: Вікіпедія

Після повернення міста до складу Росії, спостерігався деякий спад експорту, викликаний загостренням світової аграрної кризи у 1879–1884 рр.: у 1880 р. за кордон вивезли 300 337 пудів. У квітні 1884 р. видання "Огляд хлібних та товарних ринків, зовнішніх та закордонних" зазначала: "Покращення торгівлі в найближчі часи не очікується. Пшениця озима, арнаутка та гирка не мають попиту через низькі ціни за кордоном. Справи з житом та ячменем також не покращилися". Восени 1884 р., коли перенасичення європейського ринку досягло свого піку, бессарабська пшениця продавалася за 47 коп. за пуд, одеська – 50 коп. Кореспонденти газети "Огляду хлібних та товарних ринків" звітували: "У Лондоні, Гулі, Амстердамі пшениця не має попиту".

Зростанню зовнішньоторговельних операцій міста також заважала конкуренція з боку портів Рені та Кілії, які мали більш зручні умови для судноплавства. У 1883 р. була ліквідована Ізмаїльська митниця, у 1901 р. органи портового нагляду були переведені до Рені. Це негативно позначилося на обсягах зовнішньої торгівлі порту. Протягом 1901–1904 рр. вивіз хліба з Ізмаїла коливався від 5 075 тис. пудів у 1902 р. до 1301 тис. пудів у 1904 р.

У 1905 р. розпочалося поступове відновлення зовнішньої торгівлі, яке було пов’язано з ростом попиту на ячмінь в Німеччині та Австро-Угорщині. Тоді експорт хліба через Ізмаїл зріс до 2 273 тис. пудів, з яких 1 млн. пудів складав ячмінь. У 1906 та 1911–1912 рр. щорічно експорт з міста сягав 4,5–5,7 млн. пудів. Деяке зменшення вивозу відбулося через неврожай 1908 р. та переміщення більшості вантажу до Ренійського порту, який вважався більш економічно та стратегічно привабливим ніж Ізмаїл. Завдяки багатим врожаям 1910 та 1912 рр., з міста експортували 8,2 млн. пудів хліба. Загалом у 1901–1906 рр. з Ізмаїла було вивезено за кордон 21 030 тис. пудів збіжжя, у 1907–1912 рр. – 17 794 тис. пудів.

Побоюючись конкуренції з боку Галаца та Браїли, урядовці замислили щодо подальшого облаштування інфраструктури порту. У 1910 р. міський голова Ізмаїла Іоакім Аврамов, звітуючи до Міністерства торгівлі та мануфактур, підкреслював необхідність подовження корабельного молу на 200 сажнів, оскільки у врожайні роки на кожну сажень набережної приходиться більше 40 тис. пудів вантажів. Через високу завантаженість комерційні судна змушені декілька днів чекали своєї черги. Проте проєкт І. Аврамова визнали неприбутковим і до початку Першої світової війни царський уряд не фінансував розбудову дунайських портів. 

Таким чином, відсутність додаткового фінансування імперським урядом , не дозволила Ізмаїлу перетворитися на потужний центр придунайської торгівлі і подолати конкуренцію румунських портів. 

Андрій Шевченко