"Половина з нас втомилась співчувати іншим": панельна дискусія про вигоряння

В Одесі пройшла панельна дискусія "Людяність та прогрес у медицині" за участі британського нейрохірурга та відомого письменника Генрі Марша. Головними темами для обговорення стали вигоряння в медицині та як довкілля впливає на одужання. Також у дискусії взяли участь Андрій Мизак - провідний нейрохірург та перекладач книжок Генрі Марша українською, Дмитро Гавриченко - анестезіолог, медичний директор Odrex, професор кафедри анестезіології, інтенсивної терапії та медицини невідкладних станів ОНМедУ та Максим Михалочкін - учасник Odesa Business Club, засновник ТОВ "Трансмет ЮА" та ТОВ "ТІМ". Далі наведена пряма мова частини дискусії.

Повну версію дискусії дивіться на youtube-каналі Інтент.

<span class="ratio ratio-16x9"></span>

Д.Г.: Про вигоряння в спеціальностях. Це офіційні відкриті дані. Я хотів би ще сказати, що згідно з цим дослідженням, значно зросла втома від співчування іншим. Це 52%. Тобто половина з нас втомилася співчувати іншим. І ще це дослідження каже про те, що лікарі не отримують достатньої емоційної підтримки. Це про колег, родичів, наших близьких. І дуже важливо для нас, що ще рідше медичні сестри отримують достатньою емоційну підтримку. І це все про вигоряння. Тому що ми з вами можемо бачити пацієнта протягом консультації, оперативного втручання. Але потім після цього в інтенсивній терапії, або в палаті з ним набагато більше часу проводить медична сестра. І цей персонал теж потребують уваги, вони теж вигорають.

Медичні спеціальності з найбільшим рівнем вигоряння. Інфографіка: Medscape

Г.М.: В Англії проводили дослідження щодо консультування з приводу ПТСР. Після цього рівень тривожності був вищий, ніж у людей, що не проходило консультування. Якщо ви прийдете до людини і скажете,що, мабуть вона дуже тривожна чи їй погано - тривожність зросте. Як ми завжди кажемо, тут важливий баланс. Декілька років тому в лекції у Х'юстоні і під час зустрічі керівників 125 програм з нейрохірургії, що проводяться в Америці, один з тих американських професорів показав нам слайд. І по вертикальній осі був процент лікарів, що доповіли про вигоряння. А по горизонтальній осі був процент лікарів, що були незадоволені балансом між роботою та приватним життям. І це стосувалося багатьох медичних спеціальностей. І практично в усіх медичних спеціальностях була рівна лінія. Чим менше ви задоволені балансом між працею та приватним життям, тим більше вигоряння відчуваєте. За двома винятками: невідкладна терапія, були дуже задоволені своїм балансом між працею та приватним життям, але відчували страшенне вигоряння. А нейрохірурги були дуже незадоволені балансом між життям та працею, але в них зовсім не було вигоряння. Для цього може бути багато пояснень. Але працівники невідкладної не мають такого задоволення, вони не можуть побачити вилікуваних пацієнтів. Вони роблять невідкладні справи і передають пацієнтів далі за призначенням. Те що бачите, як ваші пацієнти одужали - винагорода, що робить цю професію таким чудом. 

А.М.: Я так само, як і доктор Марш, не належу до секти віруючих в синдром вигоряння. І щойно, нарешті, слухаючи доктора Марша, я зрозумів, що не можу сказати багато про синдром вигоряння, бо я його ніколи не мав у своєму житті за свою 30-річну практичну роботу. І нарешті я зрозумів, чому так добре для лікаря не приховувати свій мобільний телефон від пацієнтів, яких ти лікуєш, і підтримувати з ними відносини довший час після лікування. Тоді доктор має привілей дізнаватися, як його пацієнти себе почувають після лікування і дізнаватись про реальні результати своїх зусиль. Нічого краще у медицині немає, як Генрі каже слово нагорода, ніж дізнаватися, що твоє лікування, твої старання, твої спроби, твій труд врятував людину, і вона тобі дуже вдячна. Ми звертаємося знову, можливо, до емпатії, так? Найкращий спосіб вберегтися і не мати ніколи в житті синдром вигоряння - це бути зі своїми пацієнтами. Треба бути відкритим, як би це банально не звучало, любити людей. Я вчора чи позавчора, слухаючи розмову доктора Марша з кимось з інших, почув, що можна вийти, скажімо, зі своєї поліклініки і сказати, о боже, я сьогодні прийняв десять людей, як вони мене дістали, які вони всі зануди. А можна послухати 10 історій про життя, 10 наративів, неповторних епізодів, неповторних характерів. Просто треба бути цікавими і відкритими тоді у вас не буде синдрому вигоряння. Я вам зараз розказав рецепт страви, яку я ні разу не приготував, бо не маю синдрому вигоряння. 

Фото: Medical Hub Odrex

М.М.: Про вигоряння у медицині мене складно щось додати, бо я не маю такого досвіду. Але мені сподобалися думки про баланс між працею і сім'єю, відпочинком. Я думаю, що він впродовж життя змінюється. Людина на початках не думає про цей баланс, вона думає, як отримати найшвидше результати, намагається його вхопити. З точки зору вигоряння, я думаю, що це тільки моє відчуття, я розумію, що таке, коли ти щось креативиш, щось створюєш. Тобто ти не вигораєш тоді, коли твоя послуга, або якщо ти виробляєш продукт, твій продукт, користуються попитом, ти розумієш свого кінцевого бенефіціара, і ти бачиш, як це спрацювало, як це користується попитом, і оце найбільше задоволення. Це насправді вартує більш ніж кошти, і це те, що дає тобі енергію, і дає тобі сили рухатися далі, це те, що пушить тебе, і тоді немає вигоряння. 

Д.Г.: Я поділюся з вами історією не про виговоряння, але дуже близько до того, що ми повинні знати, що з нашими пацієнтами буде потім. І чим більше інформації ми від цих пацієнтів дізнаємося, тим нам буде легше переносити всі тягарі наші роботи. Багато років назад ми працювали на кафедрі анестезіології і займалися гемостазом. Це була наша наукова тема, ми її вивчали, робили наукові доповіді, дисертації з цього приводу писали. Ми це робили з Сергієм, який зараз у залі. У нас була одна вагітна жінка, вона звернулася до нас, довго не могла завагітніти. Всі акушери казали, що буде викидень. Тоді наш керівник призначив їй антикоагулянти на всю вагітність. І ми її вели, робили дослідження, щоб контролювати гемостаз. І потім десь на пізніх строках ми її втратили з інформаційного поля. І от буквально це було 8-10 років назад. І от буквально там рік назад я дуже випадково знайшов, але я випадково знайшов її в Фейсбуці і побачив її з восьмирічною дитиною. Я знайшов її контакт, зателефонував її і я відчув дуже круті емоції. Це результат нашої роботи, нашої науки. Вона дуже тяжка в Україні, непроста. І я відчув те задоволення, що ми робимо щось вірне. І це дуже важливо. І тоді ми ніколи не відчуємо ніякого вигоряння, коли ми будемо знати, що з нашими пацієнтами все добре, і у нас все вдалося. Тому будьте на контакті з вашими пацієнтами. 

Коментар із зали: Я вважаю, що для того, щоб не вигоріти на роботі, повинно бути чітке розділення роботи і особистого. Тому що, наприклад, якщо мені у відпустці, або на вихідних, або в один вечір починають дуже сильно турбувати пацієнти, я колись почну вигоряти. Уникнути ми цього ніколи не зможемо, але я вважаю, що цього повинно бути якомога менше. Точно так же і навпаки, якщо я з 08:00 до 17:00 умовно на роботі і в цей час дружина мені починає надзвонювати з якимись хатніми питаннями, із списками, що купить на вечір, або з якимись скандалами, я точно так же буду вигоряти. Це моя особиста думка.

Фото: Medical Hub Odrex

Що робити досвідченим та молодим лікарям, які ще в часи ковіда багато співчували пацієнтам та покидали медицину, коли вигорали?

Д.Г.: Повертатися в медицину. Що треба робити? Набиратися сил та повертатися в медицину. Ви знаєте, наші засновники кажуть таку фразу: "Треба розмовляти". І це дуже простий меседж, проста річ. Треба розмовляти. Ми повинні розмовляти з колегами, ми повинні розмовляти з рідними, ділитися нашими ситуаціями. І це точно допомагає. Це 100% допомагає. І ще одна важлива думка. Андрій сказав, що він не вигорає ніколи і не знає, що це таке. Я розумію його, але... 

А.М.: Я типовий нейрохірург. Я дуже незадоволений зі своїм співвідношенням життя.

Фото: Medical Hub Odrex

Д.Г.: Але ми як лікарі, і як завідувачі відділення, або керівники, ми повинні пам'ятати, що люди, які біля нас з нами працюють, вони можуть вигорати. І ми, мабуть, повинні проявляти емпатію до них і розмовляти з ними про це. Тому що, я не так давно це зрозумів. Коли ти бачиш, як твої колеги перестають розуміти, що проходить з цим пацієнтом, чи проходять в цій ситуації, ти розумієш, що так, це існує, і ми повинні про це пам'ятати. Якщо в нас цього нема, то ми повинні розуміти, що наші колеги можуть бути з цією проблемою. Це частина емпатії.

Марія Литянська