Печерні будинки Куяльника

1775 року після руйнування Запорізької Січі частина козаків переселилася на околиці Одеси (Хаджибея). Одна з груп запорожців, що вийшла звідти, оселилась на одеському Пересипу, сподіваючись зрештою займатися рибальством. Інша група осіла по балках Хаджибейського лиману, заснувавши кілька сіл, серед яких були села Усатове й Нерубайське, а також село Куяльник, що практично розчинилося в межах міста. Скорше за все окремі козацькі родини жили в цих місцях і до 1775 року. Про дома в печерах в наступному матеріалі Інтента з циклу історія Одеси. 

Перші жителі села Куяльник займалися, крім сільського господарства, видобуванням пиляльного вапняку для будівництва в Одесі. Вважають, що саме тут розташовані найдавніші виробки. Крім добування будівельного каменю, багато жителів села займалися й випалюванням вапна, тому що в Одесі на нього був великий попит. Також у цьому районі були розвинені соляні промисли. Сіль видобували в Куяльницькому та Хаджибейському лиманах, а потім розвозили її на возах по всій Україні. Розповідають, що через територію нинішнього Хаджибейського парку (село Усатове) і проходив Чумацький шлях.

Одеський краєзнавець Ігор Дзінька поділився з автором фотографіями печерних будинків на околицях Одеси з власної колекції. Вони яскраво ілюструють побут мешканців цих осель у кінці XIX – на початку XX ст.

Фото: Ігор Дзінька (приватна колекція)

Численні виходи пиляльного вапняку забезпечили козаків та їхніх нащадків роботою в ролі каменярів. Добута порода йшла на спорудження будинків в Одесі, де активно велося будівництво. Досить часто у відпрацьованих виробках каменярі створювали собі оселі, які мали одну зовнішню стіну з вікнами та дверима, як у звичайних українських хатах. Інша частина розміщувалася в скелі та мала зазвичай від трьох до п'яти кімнат.

Фото: Ігор Дзінька (приватна колекція)

При створенні таких будинків у скелі, що виходила на поверхню, вирубували вікна та двері. Потім її вирівнювали та білили. Так виходила зовнішня стіна підземного будинку. Сам будинок складався з кількох кімнат, обставлених меблями. В останній кімнаті зазвичай був хід у катакомби, що тяглися на багато кілометрів під Усатовим та Нерубайським. Димар від печі виходив на верхнє плато, дивуючи випадкових мандрівників, котрі спостерігали за тим, як дим валив прямісінько із-під землі. Будинки ці були дуже енергоефективні: товщина зовнішньої стіни сягала приблизно 1 м. У таких будинках, як і в катакомбах, цілий рік тримається температура + 15.

Фото: Ігор Дзінька (приватна колекція)

З блоків вапняку складалися печі, які, як і стіни, були обмазані тією ж сумішшю, якою обмазували мазанки. І тепер на плато, що є вершиною Шкодової гори, можна спостерігати численні димоходи таких печей. Також в таких будинках нерідко облаштовували ясла для коней і великої рогатої худоби та приміщення для дрібної живності. Свійських тварин тримали в цих приміщеннях принаймні кілька місяців на рік. У деяких з таких будинків і тепер тримають тварин (здебільшого курей і свиней).

Фото: Ігор Дзінька (приватна колекція)

Старовинні колодязі, які пам’ятають запорожців, сьогодні можна знайти в районі вулиці Гладкова на Шкодовій горі. Оскільки Куяльницькі Хутори лежали далеко від берега моря, де й сьогодні можна спостерігати численні джерела, що б’ють буквально під ногами, потреба в питній воді стояла дуже гостро. Тому зазвичай жителі печерних будинків споруджували щонайменше два колодязі: один у дворі, другий – у самому будинку.

Фото: Дмитро Жданов

Печерні будинки, крім Куяльницьких Хуторів, були поширені в селах Усатове, Нерубайське, Фоминій і Холодній Балках та навіть на узбережжі Одесі від Ланжерона до Аркадії. Але до XXI ст. в межах Одеси такі будинки збереглися тільки на вулиці Гладкова, на схилах Шкодовій гори. 

Фото: Ігор Дзінька (приватна колекція)

Перший відомий опис печерних будинків був зроблений під час дослідження Аполлоном Скальковським, який вивчав їх разом з М. О. Мілютіним, якій пізніше став статс-секретарем Царства Польського (переклад редакції): "Треба було йти цілими галереями, в камені посіченими, що мають іноді понад сто сажнів довжини. Де тільки місцевість дозволяла влаштувати продуховину для напуску свіжого повітря і відведення диму, неодмінно складені були землянки, де мешкало іноді дуже численне населення, частина якого, бувало, особливо під час кріпосного стану селян шукала тут притулку". 

В "Историческом вестнике" за 1913 рік можна знайти статтю В. Данилова, який приїхав на Шкодову гору в пошуках нащадків запорозьких козаків. У цій статті є барвистий опис печерних будинків (переклад редакції): "Де брали камінь, там залишилися довгі катакомби, що йдуть від самого моря, під містом, і прямують до степу. Тому деякі селяни, які живуть під Одесою по степових балках, не будують будинків, а висікають будинок у кам'яних надрах степу, а поряд з ним сарай у вигляді грота. Дахів для таких жител служить сама поверхня землі…". У статті навіть міститься фотографія одного з печерних будинків.

Фото: Ігор Дзінька (приватна колекція)

Місцевий житель досить похилого віку, який погодився поспілкуватися з Даниловим, розповів йому (переклад редакції): "Ми всі тут від запорожців більше ведемося. Сюди козацтво перебралося ще за часів Катерини, тут вони почали селитися в степу. Насамперед у червоних жупанах ходили, з турком воювали, а тут, як прості мужики, скалатали свій вік у землянках... Так, все полягло, тільки пам'ять залишилася, та ще, кажуть, прірва в землі лежить скарбів, закопаних ними". 

У збірці "Одесса 1794–1894" також наведено опис печерних будинків (переклад редакції): "Під товщею вапняного пласта, що нависає видніється вибілена стінка з дверима та вікном. Двері ведуть у підземний коридор, у сіни, а потім у житлові приміщення, поряд з таким імпровізованим житлом знаходяться сараї, комори, стайні".

Частину печерних будинків і зараз використовують за житлові приміщення. В одному з таких будинків нам вдалося побувати. У ньому також був колодязь. Господиня будинку, Ірина, розповіла нам історію цієї оселі. Інформацію, хто і коли побудував будинок, зараз уже не відновити. Відомо тільки, що дідусь Ірини, Іван Тимофійович, народився в ньому далекого 1896 року. Він, як і його батьки, так само став каменярем і у XX ст. добував будівельний матеріал в надрах Шкодової гори. Батько, Володимир Іванович, з’явився на світ 1929 року й також у скелі, і сама Ірина теж народилася в цьому будинку. Отже, ми маємо щонайменше три покоління сім’ї, які прожили життя в печерному будинку.

Будинок Ірини. Фото: Дмитро Жданов

Зараз печерний будинок Ірина використовує як господарську споруду: тут зберігаються соління, закрутки. В одному з приміщень облаштований курник. Житлові ж приміщення прибудовані поряд з печерним будинком. Найбільша його кімната містить досить глибокий колодязь з чистою водою. Однак через те що ця вода понтійського водоносного горизонту, вона занадто мінералізована й не годиться для пиття. Є в цьому будинку й піч, яку використовували для приготування їжі. Нам вдалося знайти залишки димаря, який виходив на плато. З більшої кімнати колись був вихід у катакомби, однак через обвалення "коржів" прохід туди завалений.

До будинку прилягає садова ділянка, яка частково розташована над печерами. Колись на ділянці практично нічого не було, зараз же росте навіть мигдаль, який, до речі, ніхто спеціально не вирощував, він з’явився сам по собі.

У 1920-х рр. кінороби з Києва знімали в Одесі фільми. Частина зйомок проходила в печерних будинках, які на той час ще були повністю житловими. 1930 року вийшла книга про ці зйомки з яскравим описом села Куяльник: "Села, чи взагалі людського житла зовсім не видно. Просто перед нами збігають у Хаджибейську долину горбки, прорізані де-не-де розколинами-яругами. У долині видніє старий Хаджибейський парк. Він завжди наче тихо дрімає, мріючи про давню славу турецької зброї, переможний брязкіт якої долітав часом аж під східні кордони Речі Посполитої. Старі дерева вкрито хмарами куряви та листя нагадує лаврові вінки, запорошені од довгого лежання в коморі.

Коли авто під’їздить ближче, ми бачимо яруги, розколини з кам’яними стінами-скелями, що спадають униз – на дно – терасами. Кожна тераса є одночасно й вулиця, бо в скелях повдовбувано хати (спеціяльно і попідчищувано рештки колишніх каменярень, звідки добували каміння на будування Одеси).

Кожна стінка яруги має по дві довгих "тераси-вулиці". "Подвір’я" огороджені низенькими мурами, все з того ж одеського вапняку. Стіни хат вибілено з всеукраїнською селянською охайністю, наче через увесь яр хтось провів по дві білих смужки на кожній стіні ярусу.

Дуже ніяково почувати себе під непевною, трохи кострубатою скелею, яка важить десятки тисяч тонн. Стіни більш-менш рівні, але самі форми й обсяг сіней, кімнати – дуже свавільні; коли довбали каміння, то звичайно, менш усього думали про пристосування до житла. Все ж заможніші селяни встигли позаймати просторіші печери й краще розчистити їх.

В середині хата мало чим відрізняється від звичайної хати на Одещині. Найпомітніша різниця – це свавільно чудернацька форма. Нема полу, піч, здебільшого в окремій кімнаті. Умеблювання більше наближається до приміського і більш міщанського типу, ті ж самі дерев’яні, широкі ліжка, ті ж самі завісочки на вікнах і нескінченні серії фотокарток на стінах.

У менш заможних – внутрішність хати помітно наближається до типової селянської, з середньої України. Хазяїн подвір’я, де ми працюємо, разом зі своїми товаришами навантажує фургончик бідонами з молоком". 

Катакомби Шкодової гори. Фото: Дмитро Жданов

Село Куяльник із печерними будинками має ще одну цікаву загадку. У метричних книгах Вознесенської церкви часто трапляються довгожителі, вік яких перевалював за 100 років. Так, наприклад, міщанин Ковта, який помер 1817 року, за документами мав вік 125 років. Це можна пояснити тим, що кріпаки-втікачі в Одесі купували паспорти померлих людей і в такий спосіб легалізувались. А може, усе набагато цікавіше й стародавні козацькі печери зберігають у собі ще безліч нерозгаданих таємниць.

Дмитро Жданов