23 вересня 2024 р. 19:42
"Якщо щось і було в радянській літературі хорошого, то це власне Павло Загребельний і він зміг залишитися великим майстром навіть в отих жорстких рамках радянської літератури", - зазначила філологиня Ірина Нечиталюк на лекції "Мої молитви - мої книжки", присвяченій дню народженню Павла Загребельного у бібліотеці Грушевського. Далі - пряма мова авторки.
Дитинство як і у більшості українських письменників пройшло складно і важко. Він народився у селищі Солошине на Полтавщині. І власне це малесеньке селище десь на краю географії було і плюсом, і мінусом його дитинства. Він був одразу хрещеним і батьки не боялися піти проти радянської влади, тому що в цьому маленькому селі радянська влада не настільки була сильною, щоб впливати на пересічне життя своїх громадян. З дитинства він читає: до того як пішов в школу - перечитав уже всю сільську бібліотеку. Тобто ви уявляєте, яка була у цього хлопця жага до знань. Дід навчив його читати старослов'янською мовою. І тому щодо Біблії він висловлюється, що там є пригодницька частина - тобто Житія Святих. Ну а як ще малесенький хлопчик може сприймати Біблію.
Ще складність дитинства була в тому, що він дуже рано втратив матір, залишився сиротою, а батько помер в 1974 році - довгожитель. Він спілкувався все життя із батьком і от коли батько помирає, то він каже, що це як половини мене не стало разом з ним.
Власне село своє він теж ніколи не забував. У нього в його кабінеті висіло дуже багато репродукцій села, природи і селян. Дружина говорить про те, що багато головних героїв змальовані з односельців і їм дуже було приємно себе пізнавати в тих історичних героях. Село в ньому назавжди і воно залишилось як джерело духовної, великої, безперебійної енергії.
Трапляється Голодомор - як Загребельний його переживає дуже мало спогадів і зрозуміло чому. Бо навіть після отримання Незалежності радянські люди все ще не дуже давали собі змогу розповідати щиро про те, що відбувалося. Ну і він був досить маленький.
Війну він зустрів 17-річним хлопцем і пішов одразу добровольцем. Звісно, що таким молодим його не взяли, він їде в Київ, їде в артилерійське училище і відбувається та сама битва за Дніпро. Його навіть не обмундировують, направляють на поле бою, де він звісно отримує поранення. Це його перше поранення після якого він, на щастя, одужує, закінчує все ж таки військову освіту і повертається на фронт. Отримує ще одне поранення - обох ніг і вже тут він потрапляє в полон. І з цих полонів народжується його роман: "Дума про невмирущого". Він потрапляє в полон до міста Кальварія, де проходить таке собі сортування - кожного десятого розстрілюють. Загребельний був восьмий. Він все життя пам'ятав оцю свою цифру вісім і обличчя того хлопця, який був десятим. Їх переводять у табір на територію Німеччини і там він починає вчити німецьку мову і це помічає гітлерівський офіцер і каже: "Ах ти такий розумний. Дай мені відповідь на три питання: яке найбільше число можна записати за допомогою двох цифр, яке море немає берегів і де поховане серце Кутузова?". Було питання, або 20 діб карцеру, або 20 пачок цигарок і власне Загребельних переміг. Він отримує оці 20 пачок цигарок роздає їх всім і далі потрапляє у Францію, де доєднується до руху французького Опору. І вже звідси цікавий пробіл біографічний, тому що в більшості джерел не вказується, що він ще сидів у концтаборах радянських, але це очевидно - нікого просто так не звільняли з таборів німецьких та ніхто просто так не ставав вільною людиною.
Прямого шляху з полону до нормального життя не було. Був закон, якщо військовий потрапляв в полон, він авоматично вважався зрадником. І як тільки звільняли з полону їх одразу відправляли на Сибір.
Володимир Яворівський говорить про те, що в Загребельному письменник прокинувся саме тоді, коли він воював. Уявіть собі, що тоді би він отримав поранення, яке б виявилося смертельне. До речі, як їх лікували, теж є моменти про те, що в нього в ногах черви заводилися в цих ранах. Рівень лікування залишав кращого, але тим не менш молодий організм взяв своє і він переміг.
Є момент, коли він працює в Німеччині. Одне з відгалужень НКВС співпрацювало з цими біженцями для того, щоб репатрувати - повернути їх на Батьківщину. Це теж цікавий фрагмент біографії самого Загребельного. Бо якщо там працював, то явно пішов на співпрацю з органами, десь йшов проти сумління. Хоча якщо він радянська людина, мабуть, вважав і Багряного, і Маланюка зрадниками, які десь псують репутацію його країни.
Перегорнули вистраждані пекельною страшною молодістю роки життя у Павла Загребельного. Далі йдуть досить такі прекрасні, тому що він вже 20-тирічний хлопець і вступає до Дніпропетровського університету, здобуває там освіту і починає працювати журналістом. Найголовніше, що з ним трапляється - він зустрічає свою другу половинку Аллу Михайлівну, з якою прожив все своє життя до глибокої старості. Вона тільки минулого року померла у віці 93 роки, тобто бачите яке довге кохання довжиною в життя. В інтерв'ю, коли Загребельного спитали, яку б з книжок він взяв би з собою на безлюдний острів, то він сказав, що взяв би свою кохану дружину. І це говорить людина вже глибоко у віці.
Жили прекрасно, мали квартиру в Києві і мали дачу на два поверхи в Ірпені, де його день починався з того, що друкував. Але коли поселився поруч друг і товариш Андрій Малишко, то почалися перешкоди для друку. Малишко приходив і казав, що роман почекає, а соми - ні, треба йти на риболовлю. Згадують ще як Малишко дуже любив грати в карти і у них постійно були вечірні турніри на чотирьох. До речі, Загребельний дуже любив співати пісні на слова Малишка.
Починається кар'єрний зріст, він одразу стає головним редактором. Він досить молодий, а вже головний редактор і як ви розумієте, що "Літературна Україна" - це одна з визначних газет, яка дуже довгий час була критичним орієнтиром і рупором влади. Він має дуже непогану соціальну вагу, тому що так вся критика по суті зосереджена в його руках.
Далі він лауреат Державної премії за роман "Розгін" - доля українського інтелігента, який вдосконалює та мріє про ще краще майбутнє Радянського Союзу. Далеко не кращий роман Загребельного, але повністю відповідає соцреалістичним канонам. Щоб ви ще теж розуміли, депутат Верховної ради 10-го та 11-го скликань, кандидат у члени ЦК партії КПУ України і член партії власне 1981-1990 роках. І це теж викликає певний ряд питань, тому що це напередодні Незалежності. Дисидентський рух є, покоління шістдесятників, сімдесятників, а він тільки 1981 році стає членом партії. Тобто питання навіщо йому це було і невже не можна було якось уникнути, наприклад, як це зробив Довженко.
Він купує "Побєду", якщо ви розумієте і пам'ятаєте наскільки це була рідкісна машина. Навіть, якщо мати гроші, то стояти в черзі за нею можна було пів свого життя, але от така машина у Загребельного була. І ще варто сказати, що не тільки на якісь предмети розкоші і подорожі він витрачається, а ще і на книги. Він формує унікальну бібліотеку, тому що все життя йому не вистачало цих книг.
1979-1986 роки очолював Спілку письменників України. Понад 10 років був головою комітету з державних премій імені Тараса Шевченка. І теж один з неоднозначних фактів, що саме за ці роки він отримує Шевченківську премію. Хоча романи "Первоміст" і "Смерть у Києві" дуже потужні романи насправді він і міг би отримати за них Шевченківську премію. Ну навіщо було себе так скомпрометувати, що під своїм же ж керівництвом її присудити. Не стримався, може вважав, що справді заслужив її.
Коли працював в Шевченківському комітеті, чи не був на нього тиск, то він сказав, що одного разу на нього тисли і він таки присудив Шевченківську премію людині, якій просили. Але не за романи, а за публіцистику. Все одно трішечки по-своєму зробив.
В цей час все ж таки пише Вінграновський, Дзюбу рятують з в'язниці. Що хочу сказати в плюс, так що зі Стусом він справді схожий. Як не дивно, і парадоксально порівнювати ці дві особистості. Схожий тим, що він завжди був українцем. Ні на секундочку свого життя, він не відступився від своєї національності і ніс дуже гордо цю націю. Не відступився від селянського походження, свого внутрішнього чогось і Загребельний примудрився писати про історію України. І цим так само підняв цю історію на поверхню. В Радянському Союзі історія України десь знаходилася поза важливих завдань. Як цю історію залишити? Як змусити нас не забути її? Писати історичні тексти і думаю, що от цим насправді Павло Загребельний купив собі квиток у вічність, без найменшого перебільшення.
Марія Литянська