Османські міста Буджака: що залишилось за лаштунками історії

Дослідження османських міст Буджака стикається з серйозними викликами. Внаслідок численних воєн та повстань більшість архітектурних пам’яток того періоду не збереглися. Археологи зосереджували увагу насамперед на фортифікаційних спорудах – залишках стін і укріплень. Натомість економічне життя міст, яке могло б дати ключ до розуміння щоденної динаміки регіону, опинилося поза увагою науковців. Однією з причин цього може бути активна сучасна забудова історичних територій. Так, у місті Рені середньовічне османське поселення фактично розташоване на території сучасного порту, що ускладнює проведення розкопок. Схожа ситуація в Ізмаїлі: більша частина території колишньої фортеці вже зайнята приватними садибами, а решта – перетворена на міський парк. Не менш важливо й те, що мандрівники минулого приділяли більше уваги опису побуту й звичаїв татар – основної військової сили регіону, – а не мешканців османських містечок, життя яких мало типовий характер для провінцій імперії. Отже, щоб скласти повну картину історії міст Буджака османського періоду, необхідно провести глибші та більш системні дослідження саме економічного аспекту їхнього існування – досі маловивченого, але надзвичайно важливого для розуміння ролі регіону в історичному контексті.

Попри багатовікову історію, точна дата заснування міста Ізмаїл і досі залишається дискусійною. Різні дослідники пропонують власні версії, спираючись на доступні джерела та архіви Османської імперії. Так, історик Іон Кіртоаге вважає найдавнішою згадкою про Ізмаїл запис в іджмал-дефтері Селістри, датований липнем–серпнем 1542 року. Іншу версію висуває Валерій Постернак: на його думку, у 1560 році відбулося тимчасове "відродження" поселення, яке до того було зруйноване. Свою точку зору мають і сучасні дослідники Андрій Красножон та Олександр Середа. Вони пов’язують заснування Ізмаїла з 1590 роком, коли султан Мурад III видав наказ головному євнухові гарему – Хабеші Мехмету-азі, що, ймовірно, і дало початок новому етапу розвитку міста.

<picture></picture>
Напис османською на мечеті в Ізмаїлі. Зображення islam.in.ua

Кінець XVI століття став періодом стрімкого зростання для Ізмаїла. За османськими податковими реєстрами 1592 року, населення міста перевищувало 5500 осіб. А вже у 1657 році, за свідченням мандрівника Евлеї Челебі, у місті мешкало від 8 до 10 тисяч жителів. Цікаво, що переважну більшість населення – близько 84% – становили християни: русини, волохи, богдани-молдавани та інші. Вони ж і несли головний тягар податків. Так, 995 християнських дворів у 1592 році сплатили до державної скарбниці 6545 акче у вигляді фіксованого податку.

У 1592 році мешканці Ізмаїл-Гечіді сплатили до османської скарбниці загалом 357 861 акче податків. Найбільшу частку надходжень принесли податки на рибу та її вивіз – 76 000 акче, що становило 21,3 % усіх зборів. На другому місці за обсягом надходжень опинилися податки на зернові культури, загалом 70 000 акче, або 19,6 % загальної суми. Третім за обсягом був податок на полонених, що дав 60 000 акче, тобто 16,7 % усіх податкових зборів у місті на той час.

Значну частину податкових надходжень у 1592 році становили також подушні податки, які сплачували християни на користь султана – 50 200 акче. Окремо виділявся дохід, спрямований на утримання святинь Мекки та Медини, який становив 10 000 акче. Високим був і податок на одруження – мешканці Ізмаїла сплатили за ним 58 300 акче.

У 1593 році прибутки міста Ізмаїл-Гечіді знизилися порівняно з попереднім роком і склали 254 183 акче. Основну частину надходжень, як і раніше, забезпечували податки з вивозу риби та продажу зернових. Структура оподаткування свідчить про господарську спеціалізацію міста: посередницька торгівля, зокрема торгівля продовольчими товарами та рабами, була основою його економіки.

Щороку з міста відправляли до 2000 возів риби до Польщі, Росії, Стамбула та на грецькі острови.

<picture></picture>
Фортеця Ізмаїл у XVIII ст. Зображення: Вікіпедія

На початку XVII століття податкові надходження з Ізмаїла суттєво зросли. У 1604 році для організації збору доходів на утримання місцевих святинь було призначено керуючого мечетями Мехмеда. Він взяв на себе зобов’язання збільшити річний податковий збір із 500 до 750 000 акче, а також забезпечити перевезення 100 гармат, надавши для цього коней.

У 1715 році лише подушний податок, сплачений християнами Ізмаїла, Ісакчі та Браїли, сягнув 3 271 800 акче. У порівнянні з показниками 1592 року це демонструє значне зростання податкових зборів. Частково така динаміка зумовлена знеціненням акче, однак також свідчить про загальне покращення економічного становища в регіоні. За свідченням Евлії Челебі, у 1657 році в Ізмаїлі проживало від 8 до 10 тисяч осіб. Вони мешкали у 2000 домівках, а в місті працювало близько 800 крамниць. У 1770-х роках Ізмаїл досяг ще більшого розквіту: мандрівники згадували про 12 турецьких крамниць і магазинів, кав’ярню, караван-сарай та міський базар. Околиці міста були зайняті садами й молдавськими виноградниками.

Важливу роль у розвитку міста відігравав порт. Ще у 1634 році він отримав право на безмитну торгівлю, що значно підвищило його привабливість. Унаслідок цього в Ізмаїлі постійно перебувало до 500 суден, переважно турецьких, які здійснювали експорт риби, солі та зерна. За спогадами мандрівника Евлії Челебі, Ізмаїл у середині XVII століття справляв доволі скромне враження: у центрі міста будинки були вкриті очеретом, а кам’яними залишалися лише адміністративні споруди. Однак, за свідченнями російських офіцерів 1770 року, місто зазнало значних змін. На той час Ізмаїл був поділений на чотири нерівномірні частини. У центрі, між річкою та північною стороною укріплень, щільно розташовувалися турецькі квартали.

Східніше знаходилися вірменські квартали з двома церквами. Татарські квартали займали західну околицю міста, а молдавські – східну. Загалом місто було поділене майже порівну між мусульманським і християнським населенням. Історичний центр, а також найбільш престижна й ділова частина міста розташовувалися на прибережному плато заввишки до 10 метрів. Турки та вірмени ділили цей простір між собою, що свідчить про їхній особливий соціальний статус у міському середовищі. У татарському районі не було жодної мечеті, натомість у турецьких кварталах їх налічувалося щонайменше сім.

Молдавський район був найбільшим за площею, велика частина якого знаходилася за межами міських укріплень, однак у ньому діяли лише три церкви. Уже в 1790 році барон Кампенгаузен повідомляв про наявність у місті "17 чудових мечетей", а також "палац паші і хане для купців.

Добробут Ізмаїла у значній мірі залежав від навколишніх селищ та спадкових земельних володінь, які забезпечували місто продовольством і сировиною. За свідченням болгарського мандрівника Петру Богдана Бакшича, у 1641 році до Ізмаїльського округу входило 10 поселень. Крім того, у регіоні налічувалося 34 мусульманські та 21 християнське село.

Серед мусульманських поселень, що входили до релігійного округу Ізмаїл, збереглися назви Каплибати, Кишла, Дундар, Ахпаноз, Сапан, Постан, Тобак, Іскерлет. У 1593 році татарське селище Істойцо, що нараховувало 89 мусульманських дворів, сплачувало 20 350 акче податків. Найбільше прибутків приносили ті села, що займалися скотарством і землеробством.

Загалом релігійний округ Ізмаїл приносив близько 207 000 акче на рік, що було менше, ніж у сусідньому релігійному окрузі Аккерман, де доходи досягали 300 000 акче. Це пояснювалося меншою кількістю сіл у підпорядкуванні Ізмаїла.

Однак місто постійно зазнавало втрат через козацькі набіги. У 1594–1595 роках Ізмаїл двічі грабували загони Григорія Лободи та Северина Наливайко. Руйнівними для міста були напади запорожців 1603, 1609, 1632 років.

Ізмаїл зазнав масштабних руйнувань під час російсько-турецьких війн. Після річного перебування російських військ у 1770–1771 роках значно зменшилася кількість турецьких кварталів, а татарські мешканці майже повністю покинули місто.

Сучасники фіксували повну руйнацію Ізмаїла після штурму 1790 року російськими військами. Водночас російські військові відзначали значне відродження міста під час наступного штурму в 1807 році.

Мандрівник Андрій Стороженко, який відвідав Ізмаїльське градоначальство у 1829 році, із жалем констатував: "Багато фруктових садів, які нещодавно прикрашали місто Ізмаїл, зникли, і за 22 роки нових садів не посадили… Треба віддати належне туркам – вони вміють займатися садівництвом, наші – тільки руйнують ці віковічні споруди".

<picture></picture>
Сучасні залишки османського Ізмаїла. Зображення odessa.net.ua

Майже відсутня повна інформація про економічне життя міст Томарово та Бендери (Тягиня).

Відомо, що в Томарові існував податковий округ, де місцеве молдавське населення платило данину худобою, що, ймовірно, й стало основою назви міста – "згорток шкіри". Валерій Кожокару наводить окремі відомості про навколишні селища, які постачали місту худобу. У фірмані султана Мустафи II від червня-липня 1699 року Томарово згадується як селище поруч із татарськими аулами Черчелуш, Барта, Енікіой і Картал. Павло Алеппський вважав, що Томарово належало монастирю дервішів Хасекі. На жаль, нестача додаткових письмових джерел і археологічних знахідок ускладнює повне відтворення економічного життя міста у той період.

Адміністративно Бендери були близькими до регіону Буджак. Евлія Челебі описував Бендери як потужну фортецю з податковим збором у 340 тисяч акче, навколо якої розташовувалося 22 селища. У місті діяла митниця, а посада градоначальника передбачала контроль за цінами, правильністю мір і ваг, що свідчить про наявність розвиненого ринку. Місто складалося з 7 мусульманських і 7 християнських кварталів, налічувало близько 1700 домівок, 4 мечеті, 2 початкові школи та 200 крамниць. На відміну від дунайських міст, Бендери не мали виноградників. Мандрівник пояснював це постійними сутичками з християнським населенням, які руйнували околиці. Водночас лишалося незрозумілим, як ці прикордонні конфлікти не заважали виробництву меду, масла, а також шапок і шуб із вовни.

Сучасний турецький дослідник Ферідун Емеджен зазначає, що до округу Бендери входило 31 селище. З них лише два – Єнікьой та Варнічі – мали християнське населення. Селище Дестікиран вирізнялося змішаним етнічним складом, тоді як 18 сіл були татарськими. До кінця XVI століття в районі Бендер з’явилися кілька нових поселень. Серед них – два невеликі мусульманські села Бейкьой і Доян, які розташовувалися поруч із трьома християнськими селищами: Ускуріна (інша назва – Джума), Істаніфос та Джелідайрані. Таким чином, околиці Бендер характеризувалися змішаним населенням, у якому переважали мусульмани.

<picture></picture>
Бендери. 1790 р. Зображення bendery-fortress.com

З початку XVIII століття Бендери зазнали суттєвих змін у зв’язку з набуттям нового адміністративного статусу – з 1700 року місто стало резиденцією головнокомандувача Юсуфа-паші під час походу на Силістрію. У цей період активно забудовувалися як фортеця, так і саме місто, що сприяло його територіальному розширенню. У 1789 році барон Балтазар Кампенгаузен зафіксував у Бендерах уже 12 мечетей. За переписом 1806 року в місті та форштадті проживало близько 7900 осіб, з яких 5981 (75,7% населення) становили мусульмани – переважно турки та татари.

Бендери неодноразово переходили під контроль російських військ і остаточно стали частиною Російської імперії внаслідок війни 1806–1812 років. У 1807 році в місті залишалося лише 369 домогосподарств і 1845 мешканців, що свідчить про суттєвий занепад і знелюднення після військових дій.

Російсько-турецькі війни XVIII – початку XIX століття мали руйнівні наслідки для міст Буджака. Постійні військові дії, облоги та штурми призвели до занепаду міської інфраструктури, знелюднення цілих кварталів і втрати колишнього торгово-економічного потенціалу регіону. Особливо відчутними стали наслідки масової міграції ісламського населення – турків і татар, які становили основу міського життя. Внаслідок цього економічна активність у регіоні різко скоротилася. Російський уряд, отримавши контроль над цими територіями, опинився перед необхідністю фактичного відновлення зруйнованих міст майже з нуля. Для цього активно залучалися іноземні переселенці, які мали сприяти новому економічному освоєнню регіону та формуванню його соціальної структури вже в межах імперського простору.

Андрій Шевченко