10 жовтня 2024 р. 23:01
(Скриншот з відео/Інтент)
Марія Ґаліна - письменниця, поетка, перекладачка, лауреатка літературних премій мешкала як в Одесі, так і в росії. Напередодні вторгнення вона з чоловіком вирішила повернутися жити в Україну, бо відчувала велику війну. Зараз вона працює культурною оглядачкою та пише українською, досі стоїть на сітках, бачила росію зсередини і розповіла про цей досвід життя у агресії та пропаганді. Дивіться та читайте інтерв’ю на Інтенті про Одесу у радянські часи, ностальгію старшого покоління, ігнорування російської культури та нову культуру.
Ви навчалися в Одесі перед тим як поїхати до росії, розкажіть, яким ви пам’ятаєте місто?
Це, мабуть, буде трошки неприємно зараз для одеситів чути, але вона була дуже москвоцентрична. Якщо ти не мав успіху тут, то їхав до Києва. Були люди, які поїхали до Києва, переважно художники і, мабуть, музиканти - все було гаразд. Але якщо ти був літератор, то тобі було потрібно виїхати або до Москви чи Нью-Йорку, Ізраїлю. Проте якщо твої твори, оповідання, вірші не були надруковані у столичних чи радянських журналах, ти був лузер. І це був спільний великий простір. Чи була Одеса окремим заповідником? Я не певна. Одеса виконувала роль блазня при імперії. Завжди хохмила. Тут була індустрія гумору, яка розрахована на саме одеситів. Перші гуморини - це був жах. Все було дуже, як на мене, тупо. І я ці гуморини, щиро кажучи, ненавиділа. І той одеський гумор я теж ненавиділа. Він був розрахований більше на приїжджих. А хто приїжджав до Одеси? Москвичі, росіяни, переважно влітку. Привозили дітей, онуків. Завжди тут були якісь одеські родичі. Рибочка, Привоз, легенди як тут добре і тепло. Авжеж тепло, бо вони приїжджали влітку. Тобто вся ностальгія будувалася на тих візитах до родичів, і додому.
Був певний одеський міф ностальгічної золотої Одеси, куди можна приїхати, взяти екскурсію і тебе обов'язково звезуть кудись на Молдаванку і розкажуть про Бабеля і про мову, якої насправді не існувало. Тому що мова отих молдавських євреїв, бандитів - її вже не було. Але вона отак повторювалася, самовідтворювалася. Це була суто штучна - уява. І Одеса з цього жила. Тому що тут були екскурсії, за які люди були здатні платити гроші. Якісь книжки, хохми, збірки анекдотів, якісь локальні письменники. І я би не казала, що Одеса була якесь класне окреме місто, що протистояло радянському тупому дискурсу. Ні! Вона при цьому дискурсі грала роль блазня. І мені це було дуже неприємно, тому що це дуже потворить людей.
Приїжджала київська поетеса Світлана Поваляєва і виступала у Художньому музеї. Вона казала, що коли приїжджала до війни, то її завжди питали звідки вона, бо розмовляла українською. Зараз, якщо ти розмовляєш українською в Одесі, тебе ніхто не питає, звідки ти приїхала. Ти просто розмовляєш українською. І я вважаю, що насправді, якщо говорити дуже жорстоко, то стара генерація, яка пам'ятає Одесу, як якесь окреме місто, одеські традиції і Жванецький, вони вимирають. А якщо вони вимирають, то вже не мають ніякого впливу на культурну ситуацію. То така бульбашка. Ностальгічно вони щось... Я читала їх в інтернеті, як кажуть, що втрачає місто своє лице. Не втрачає, просто змінюється. Це нормально, життя йде. Все має змінюватися. І зараз молодих людей не цікавить, хто такий Жванецький. Вони не пам'ятають ось цих радянських реалій. Про що там? Що там смішного взагалі? Чому він популярний? Вони не оперують радянськими фільмами, які були культові, і цими цитатами. Тобто це все цілком природна зміна і нічого тут жахливого нема.
Всі кажуть, що російська культура винна. Російська культура і її вплив дуже переоцінюється. Ніхто з росіян не прокидається з томиком Пушкіна на подушці. Ніхто з росіян не починає свій ранок з Чайковського. Вони починають свій ранок з того, що і всі, з серіалів. Російська культура немає ніякого впливу насправді. Ті люди, які сюди прийшли, вони, мабуть, жодної книжки в своєму житті не прочитали. Тобто вона не має ніякого значення. Я би не стала з нею боротися, а просто би її ігнорувала. Вона піде сама. З тими генераціями, які пам'ятають спільний простір, вона піде. Зараз в нас є своя культура, відкритий світ і ми можемо брати все, що забажаємо з інших культур. І навіщо нам взагалі звертати якось увагу на ту російську культуру? Нічого з російською культурою робити не треба, просто не звертати уваги, як на мене.
Ми бачили реакції росіян у 2022 році і тут все зрозуміло, але як в культурному та соціальному полі реагували на початок російсько-української війни у 2014 році?
В росії ще після 2005 року почались окремі програми, які мали такі інформаційні вкиди робити, що тут нацисти, і все таке. Одна з програм "Трешова фантастика". Я це всім розповідаю, тому що я займалася тією трешовою фантастикою. Одне з видавництв, яке це видавало - "Яуза" було афільоване з "Ексмо". Це мабуть одне із двох великих видавництв на росії. І "Яуза" почала випускати саме після 2005 року, а не 2014. Серія, яка звалась "Зламаний Тризубець". Там на Донбасі повстали шахтарі, там знаходиться НАТО і щось хоче зробити, а росія прийшла на допомогу. І це була серія - не окрема книжка. Потім вони почали випускати далі такі книжки. Одна називалась "Абрамси в Хімках". Там на обкладинці був такий дідуган з бородою в бушлаті, і чомусь він з топором на тлі палаючого Кремля і якихось американських танків з прапорами. Це була дуже трешова обкладинка, і я робила доповіді на міжнародних конференціях. Я дуже хотіла, щоб люди розуміли, культурологи з всього світу, що це таке. І вони дивились на ці обкладинки, говорили: "Ой, як смішно, які смішні обкладинки". Але я розуміла, що це не смішні обкладинки - це програма, просто промивка мозку людей. Я дивлюся, як вони поступово кажуть, що ворог – це англосакси, Британія, самі Штати. А фашистська Німеччина - нічого. І в частині альтернативних історій було, як об'єдналися Сталін та Фюрер і наваляли англійцям. І вже було зрозуміло, куди справа йде. Я кажу, що це було після 2005 року. Тому те, що було після 2015 року, багато людей не прийняли. Це інтелектуали переважно.
Але я сама знала інтелектуалів, які повірили в ту пропаганду. І робити тут вже нічого. Я не здатна була. Я вважала, що в мене місія казати, що нічого тут жахливого немає, ніяких нацистів - я перекладаю українських поетів, ось розповідаю про українську культуру, дивіться, вона ж така цікава, це ж ваша сусідка, вони ж такі класні. Ні, нічого не допомагало. При цьому до 2020 року багато народу, російських поетів та письменників, їздило на Львівський форум видавців. Не тільки російських, але і російськомовних, з різних куточків світу, мабуть. Тобто, ну, що казати? Для мене те, що війна почалася, і те, як вона почалася - це якесь дуже архаїчне, я би сказала, що якесь божевілля, тому що росія була багатою країною. Те, що вона могла купити тут - вже купила, навіщо воювати? Я не розумію цього. Навіть якщо не дуже добре відношення між країнами, завжди вигідніше торгувати, ніж воювати. А що ми маємо? Ми маємо просто державну машину, яка збожеволіла. І нам щось треба з цим робити, якось протистояти. І пропаганді треба протистояти, бо вона дуже ефективна, злісна. І працююча, до речі.
На початку вторгнення, ми всі намагалися пояснити росіянам, що відбувається і вели якісь розмови із рідними, знайомим там. Чи був у вас той самий дзвінок з тією стороною?
Розумієте, я людина аутична, і я взагалі віддаю перевагу нікому не телефонувати, тому що не люблю саме цей засіб зв'язку. Я переписуюсь, листуюся, і в мене вже, оскільки я людина вже старомодна - Фейсбук. Ну і я переписувалася з людьми, а що вони можуть казати? Ну, тримайся! Вони питали, як я чи ще жива. Це смішно було, вони напевно думали, що мене вб'ють і не встигну дати якісь коментарі BBC. Була така переписка.
І я почала писати пости щоранку, що все гаразд, я жива, була тривога, приліт, чи навпаки, нічого не було, все спокійно. Я почала, по-перше, це писати російською саме для своїх російських друзів, щоб вони не турбувалися. А потім думаю, а чого я взагалі це пишу російською? Хай вчать. В мене українська не рідна, авжеж я її вчила в школі, але гадаю, що саме українську я погано вчила. Я почала тренуватися і кожного ранку почала писати коротенький звіт, як пройшов день чи якісь думки, просто так, на кшталт щоденника. І це переросло в певний проєкт, який тримається в мене скільки йде повномасштабна війна. І кожного ранку, о 8 ранку, я маю встати, навіть якщо не хочу, і написати ось цей звіт. Тобто це проєкт. Коли війна закінчиться і все буде гаразд, то закінчиться, мабуть, і цей проєкт. Або мені вб'ють раніше, чи нікого не вб'ють і все буде добре.
На підставі цих звітів написала щось на кшталт щоденника. Він зветься "Біля війни". І я вважала, що багато маленьких реалій, деталей дуже швидко зникають. Ось, які були постери перших днів війни, об'яви в магазинах. Дрібнички. І ота атмосфера перших днів. Вона дуже швидко зникає, ми її забуваємо, тому що це витісняється іншими новинами. В нас зараз кеш перевантажений трошки і ми не пам'ятаємо дрібниць. Я гадала, що воно має фіксуватися. І ось я надрукувала книжку в Ізраїлі, тому що вона російською. Я не хотіла, щоб вона видавалася, ані в Україні, тому що тут всі і так все знають, ані в росії, тому що там вона взагалі би не вийшла. Ну і як там в росії зараз видаватися - я не маю з ними ніяких справ. І ще потім я видала книжку віршів теж українську. Це для мене новий досвід. Але мені було дуже цікаво, як це робиться, тому що інша мова, потребує інший підхід та ракурс. Тобто в мене є дві мовні версії однієї книжки. Але україномовна трошки інша. Тому що автопереклад – це завжди така матерія…Щира подяка видавництву "Герда" в Дніпрі, яке погодилося видати книжку. Вона, як на мене, дуже красива.
Власне, я видала дві книжки, поки я тут три роки жила. Ну і, мабуть, це все, що встигла зробити, тому що я дуже багато стою на сітках. Я стою на сітках, це вже третій рік пішов. Ми вже зробили 1000 сіток. Десь по сітці на кожен день війни, і я продовжую стояти. Я знаю, що багато народу, хто спершу побіг на допомогу, потім у всіх справи - треба якось гроші заробляти, хтось виїхав, ще щось. І ось я такий марафонець, витримала всі три роки, але зараз не кожен день, тому що там свої проблеми, але на сітках я стою. Що дуже показово. Наші дівчата на сітках оперують радянськими мемами. І все ж таки вони стоять на сітках в холод і в спеку, задуху і працюють задля України. Тобто тут справа не в культурі, а в тому, хто правий, а хто - ні. Хто злочинець, а хто жертва. Це суть.
Українська культура була конкурентною із європейською до вторгнення? Ми себе не просували і тому нас не помічали, чи все ж не були цікавими там?
Як на мене, ми комунікували досить активно, наприклад, з Польщею. І там давні зв'язки. Ми знаємо багато українських, сучасних поетів, письменників, які робили програми взаємоперекладів. Наприклад, Маріанна Кіяновська, Наталія Бельченко.
Я була запрошеним редактором до такого англійського часопису, який звався "Поем" і презентувала українську літературу в перекладах. Але це були такі випадкові програми, які швидко закінчилися. Куркова знали, авжеж. Курков дуже відомий по всьому світу. Чи знали, наприклад, Андруховича? Я не певна. Чи знали Жадана, я теж не певна. Зараз знають. Але хто був дуже популярним - Курков. Вже ж він перекладався. А зараз українські голоси - переважно жіночі, які можуть виїхати та презентувати Україну. Зараз світ побачив, що таке українська література, нарешті. Я пам'ятаю, оті стенди на ярмарках, літературних, де була Україна. Це були маленькі стенди, десь затиснуті, у куточку. Російські були такі жирні, великі. Українські були маленькі. А зараз все навпаки. Це приємно.
Ви назвали себе українською людиною, яка жила в росії? З яких причини себе так відчуваєте?
Щиро кажучи, якщо я чую українську мову чи українські пісні, то в мене відчуття, що я нарешті вдома. Це, мабуть, дуже важливо. Насправді, якщо навіть я не розмовляю побутовою українською, для мене дуже важливо, щоб вона звучала в мене десь навколо. Тобто все ж таки мова - це дуже важливо.
Як людина, яка в школі вчила українську літературу, то в нас була погана вона, нудна, неприємна. Але російська теж була нудна, до речі. Українська не була інструментом пропаганди, російська - була. Вона виконувала роль інструменту пропаганди завжди. А українська - ні, була просто літературою. Але це зв'язки, дитяча пам'ять, родина. Вся родина українська в походженні, вони тут жили завжди. Тобто мені важко казати, але, мабуть, в першу чергу - це все ж таки мова та побутова культура. Коли ти бачиш вивіски українською мовою, чуєш пісні українською мовою, радіо. І вона дуже відрізняється від російської, яка насправді попсова культура і дуже агресивна по звуку, меседжу, напору. Не знаю як сказати, українська завжди була рівнем вища. Мені дуже приємно, коли вона навколо.
Марія Литянська