"Нудьга на дачах страшенна": як Гнилякове стало Дачним біля Одеси

Сьогодні ми поговоримо про село, яке розташоване настільки близько до Одеси, що ще 15 років тому вважалося "приміською дачною територією". Це, мабуть, один із найменш досліджених населених пунктів поблизу міста. Краєзнавча експедиція з родиною Траутман (з ними ми мандрували й в околицях німецької колонії Вормс) до цього села відбулася ще в 2019 році, але матеріали подорожі пролежали на моєму комп'ютері аж до 2026-го. Тож почнемо…

Козацьке коріння Гнилякового

Історія поселення Гнилякове починається в 1739 році, коли завершилася чергова російсько-турецька війна. Після завершення бойових дій група козаків оселилася неподалік Хаджибейського лиману. Серед них був і слобідський козак Семен Гниленький (Гниляченко). Він не лише став одним із засновників нового хутора – саме від його прізвища поселення й отримало назву Гнилякове. З часом до козаків приєдналися селяни-переселенці з Лівобережної України.

На місцевому цвинтарі є старовинний надгробок із сучасною табличкою, згідно з якою саме тут у 1740 році був похований козак Гниляченко. На жаль, на самому надгробку немає давнього напису, тому це твердження ще потребує перевірки.

<picture></picture>
ФОТО: Дмитро Жданов

Цікаво, що наприкінці XVIII століття ці землі належали Андрію Алтесті, який на початку XIX століття продав їх Одесі. Так Гнилякове стало передмістям нашого міста.

У 1830 році в селі завершили будівництво Покровської церкви. Освячення храму саме на честь Покрови Пресвятої Богородиці було невипадковим – Пресвята Богородиця вважається головною заступницею та покровителькою українського козацтва. Так нащадки козака Гниляченка та перших поселенців зберегли свою духовну й національну ідентичність.

<picture></picture>
Церква села Дачне. ФОТО: Дмитро Жданов

На подвір’ї церкви зберіглася старовинна криниця, оформлення якої повністю повторює дизайн традиційних одеських криниць.

<picture></picture>
Стара криниця біля церкви. ФОТО: Дмитро Жданов

Старий цвинтар як архів села

Старий некрополь історичного села Гнилякового, яке нині є частиною Дачного, розташований поруч із церквою. Цей старовинний цвинтар є унікальною історико-архітектурною пам'яткою Степової України, що зберігає матеріальні свідчення заселення регіону козацтвом, старообрядцями та переселенцями від кінця XVIII до початку XX століття.

Сьогодні він привертає увагу краєзнавців і дослідників козацької спадщини Півдня України. Водночас значна частина старовинних надгробків та хрестів потребує розчищення, каталогізації й надання офіційного статусу пам'ятки культурної спадщини задля їхнього збереження від подальшого руйнування.

Викликає інтерес один із найбільших надгробків цвинтаря. На хресті, датованому 1868 роком, зберігся витесаний напис: "Здесь спочиваетъ рабъ Божій Андреій Чорнобай". У цьому тексті виразно проступає жива українська мова та питомо українське козацьке прізвище Чорнобай.

<picture></picture>
ФОТО: Дмитро Жданов

Залізниця, яка привела сюди дачників

Економічне піднесення села розпочалося в середині XIX століття й було безпосередньо пов'язане з будівництвом першої залізниці Одеса – Балта. У 1863 році було остаточно затверджено рішення про будівництво колії. Підрядником став камергер барон Карл фон Унгерн-Штернберг. Вже в 1865 році роботи завершили. Це дало змогу місцевим жителям, окрім сільського господарства, займатися ще й вивозом (візництвом), адже залізнична станція на той час розташовувалася поза межами села. Відкриття залізничного сполучення також значно спростило доставку сільськогосподарської продукції до одеських ринків.

<picture></picture>
Будівля залізничної станції "Дачне". ФОТО: Дмитро Жданов

У районі залізничної станції зберігся надзвичайно цікавий об’єкт – водонапірна вежа (водокачка), яку використовували для заправки паровозів водою. На сучасній інформаційній табличці зазначено, що вежу звели ще в 1863 році. Проте споруда виконана в стилі модерн, який виник значно пізніше. Сам вокзал залізничної станції також збудований у цьому ж стилі. Найімовірніше, перша водокачка дійсно з'явилася в 1863 році, а на початку XX століття, під час зведення нової модернової будівлі станції, для неї збудували й нову споруду.

<picture></picture>
Водокачка. ФОТО: Дмитро Жданов

Після запуску залізниці заможні поміщики почали скуповувати землі навколо станції, перетворюючи їх на дачні маєтки. Чомусь вважалося, що саме тут пролягає "межа між степовим і морським повітрям", що й викликало підвищений інтерес до цієї місцевості. Як на мене, це чудовий приклад геніального маркетингу того часу. Втім, природа цих місць і справді дивовижна!

Серед відомих дачовласників Гнилякового (Дачного) дослідники історії села називають прізвища Рабиновича, Малаховських, Мархоцьких та інших. Місцевість поступово набувала виразного дачного характеру, і згодом нова назва – Дачне – остаточно витіснила історичне Гнилякове.

Окремо вирізнявся хутір Кабаченко. Цікаво, що цей населений пункт згадується в переліку поселень Одеського округу та в путівнику Одещиною за 1926 рік. Причому на той час у селі Гнилякове мешкало 2100 осіб, а населення хутора Кабаченко перевищувало 3000 осіб.

Деякі старовинні дачі в селі Гнилякове збереглися й донині, але їхня історія ще чекає на свого дослідника…

<picture></picture>
Залишки старовинної дачі. ФОТО: Дмитро Жданов

Льохи, "копанки" і черепиця з Марселя

Під час нашої краєзнавчої експедиції нам пощастило натрапити на цікавий закинутий льох, а в ньому – на залишки виробок, де видобували суглинок для будівництва. Колись такі льохи були й у самій Одесі, а під містом і досі зберігаються "міни" - старовинні підземні виробки для видобування суглинку.

<picture></picture>
Закинутий льох. ФОТО: Дмитро Жданов

Будівельної історії села стосується й знайдена нами черепиця декількох видів. Серед них – старовинна марсельська черепиця двох фірм. Перша має маркування SACCOMAN FRЕRES – St HENRI – MARSEILLE. Її виготовляв завод братів Saccoman у промисловому передмісті Марселя Сен-Анрі. Ця черепиця належить до типу механічної замкової марсельської черепиці, технологія якої походить від винаходу братів Гілардоні 1841 року.

<picture></picture>
Старовинна марсельська черепиця. ФОТО: Дмитро Жданов

Марсельська черепиця зазвичай має торговельні знаки у вигляді тварин. Наша знахідка має зображення маяка. Саме маяк був торговим знаком продукції Saccoman Frеres - цей знак зафіксований і на інших історичних зразках черепиці цієї фірми.

Друга черепиця з Марселя з клеймом  GUICHARD FRЕRES – St HENRI – MARSEILLE. Це також французька механічна марсельська черепиця, але іншого виробника – братів Guichard із промислового району Сен-Анрі в Марселі. Праворуч від напису видно фірмове клеймо – фігуру лева. Саме лев був торговим знаком черепиці компанії Guichard Frеres.

Цікаво, що в Дачному ми знайшли й черепицю, виготовлену на українському заводі в селі Петрівка (сучасна Миколаївська область). Завод у Петрівці розпочав роботу в 1900 році. Цегельно-черепичний завод там був не звичайною невеликою сільською цегельнею, а досить великим на той час механізованим підприємством. Продукція заводу славилася далеко за межами Петрівки, а в 1903 році на міжнародній виставці в Берліні її відзначили золотою медаллю.

Окрім звичайної черепиці, завод випускав продукцію з написом французькою мовою: FABRIQUE DE BRIQUES DE PETROVKY (тобто "Цегельна фабрика Петровки"). Французьке оформлення тавра, найімовірніше, було маркетинговим прийомом, пов'язаним із високим престижем французької, насамперед марсельської, черепиці. На початку XX століття словосполучення "марсельська черепиця" фактично слугувало знаком якості та певним стандартом покрівельного матеріалу. Та й сам завод відкрито рекламував свої вироби як черепицю марсельської форми.

Але історія з цим заводом не закінчується двома зразками. У селі Дачному ми натрапили й на черепицю, випущену підприємством уже після окупації наших земель радянським режимом. Щоправда, ця радянська продукція була вже значно нижчої якості.

Цікаво, що історія виробництва черепиці та цегли в селі Петрівка не завершилася в XX столітті. Уже в XXI столітті в Петрівці продовжується виготовлення будівельних матеріалів, зокрема, тієї ж цегли та черепиці.

Як Гнилякове остаточно стало Дачним

На початок XX століття село остаточно перетворюється на популярну "дачну місцевість біля Одеси". Так, довідник "Вся Одеса" за 1902 рік наводить чималий список дачовласників. А у вересні 1903 року було засноване "Товариство благоустрою дачних місцевостей у селищі Гнилякове".

Ось як описувала дачне життя в селі Гнилякове одеська газета в 1912 році: "На станції "Дачна" (Гнилякове) "дачні" справи у такому ж сумному стані, як і на Фонтанах. Багато помешкань стоять пусткою. Здано великі квартири лише постійним дачникам, які живуть у цій місцевості щоліта. Нудьга на дачах страшенна. Поки що єдина розвага – це зустріч потяга на вокзалі".

Тож із часом неофіційна назва "Дачне" остаточно закріпилася за дачним селищем біля залізничної станції. Хутір Кабаченко офіційно перейменували на хутір Дачний у 1945 році. А вже в 1967 році Гнилякове та Дачний об'єднали в один населений пункт під спільною назвою – Дачне.

Утім, Дачне славиться не лише дачами, але й відомими підприємствами. Згідно з історичними документами, у 1927 році на землях колишніх дачовласників Наумова та Сандаржі було організовано господарство "Агрокультура", яке згодом переросло в сучасну експериментальну базу "Дачна".

<picture></picture>
Стела біля в'їзду на державне підприємство "Дачне". ФОТО: Дмитро Жданов (2019 рік)

Історія села Гнилякове (Дачне) зберігається у старих надгробках, покинутих дачах, залізничних спорудах, засипаних льохах і навіть у шматках старої черепиці, які досі можна знайти просто під ногами. І, можливо, найцікавіше в історії Гнилякового – те, що вона досі не завершена…

Дмитро Жданов