30 січня 2026 р. 18:52
(ЗОБРАЖЕННЯ: Вечірній Київ)
31 січня 2026 року минає 100 років від дня народження Ніни Строкатої-Караванської (Строкатової за радянським паспортом) — української мікробіологині й імунологині, дисидентки, співзасновниці Української Гельсінської групи, членкині її закордонного представництва, громадської діячки. Перед нею відкривалася успішна наукова кар’єра, однак вона свідомо обрала шлях захисту людської гідності — з усіма ризиками, які це означало в умовах радянської держави.
У 2023 році в Києві провулок Суворова в Дарницькому районі назвали на її честь, а ув 2024-му в Одесі ім’я Ніни Строкатої отримала колишня вулиця Буніна. Ці топонімічні рішення засвідчили суспільне визнання її внеску. Водночас і сьогодні можна почути запитання: ким була Ніна Строката, чому саме її ім’я обрали для вшанування і що робить її постать настільки важливою для української історії. На ці запитання і відповідає наша стаття*.
Ніна Строката народилася 31 січня 1926 року в Одесі в родині інтелігентів, які, попри системний тиск, зберегли українську ідентичність. У 1942 році вона здобула середню освіту, а згодом розпочала навчання в Одеському медичному інституті. Студентські роки поєднувала з роботою санітарки у військовому шпиталі. У 1947 році закінчила інститут з відзнакою.
Після отримання диплома Строката послідовно розвивала наукову й лікарську практику. У 1950–1952 роках працювала асистенткою на кафедрі епідеміології Інституту удосконалення лікарів, у 1952–1958 роках — на кафедрі мікробіології Одеського медичного інституту. Водночас мала досвід безпосередньої роботи в медицині: протягом двох років обіймала посаду заступниці головного лікаря Татарбунарської районної лікарні, ще два роки очолювала сільську лікарську дільницю. У 1962 році вона знову повернулася до Одеського медінституту, де впродовж 1963–1971 років працювала молодшою науковою співробітницею Центральної науково-дослідної лабораторії.
Її професійний шлях виглядав багатообіцяючим. Строката вільно володіла українською, англійською, німецькою, польською та румунською мовами, що давало їй змогу безпосередньо працювати з іноземною фаховою літературою. Вона опублікувала понад два десятки наукових праць і підготувала кандидатську дисертацію. Проте можливість продовжувати наукову кар'єру невдовзі буде зруйнована.
<picture>
Ніна Строката. ФОТО: Історична правда
Першим чоловіком Ніни Строкатої був Олег Легкий — вони були знайомі ще з підліткового віку. Після його повернення з ув'язнення, яке він відбував за участь у підпільній діяльності ОУН, пара одружилася. Утім, шлюб виявився нетривалим і в 1960 році подружжя розлучилося.
У 1961 році Ніна Строката познайомилася зі Святославом Караванським, який щойно повернувся до Одеси після понад шістнадцяти років таборів. Його було засуджено за звинуваченнями в "буржуазному націоналізмі" та зв'язках з ОУН, а на волю він вийшов за амністією. Це знайомство швидко переросло у спільне життя.
Караванський поновив навчання на вечірньому відділенні філологічного факультету Одеського державного університету імені І. І. Мечникова. Щоб утримувати себе, працював слюсарем, механіком, книгоношею, а також співпрацював із пресою як позаштатний журналіст. Попри складні обставини, він наполегливо займався літературною працею: писав поезії, перекладав з англійської твори класиків. У 1962 році завершив укладання "Словника рим української мови", над яким працював від середини 1950-х років; видання охоплювало близько 60 тисяч римованих пар.
Паралельно Караванський готував і поширював самвидавні матеріали, послідовно виступаючи на захист української мови. У 1965 році Верховна Рада УРСР ухвалила мовний закон, який фактично закріплював домінування російської мови у вищій освіті та зводив використання української в школах до факультативного рівня. Реагуючи на цю політику, Караванський написав самвидавну статтю "Про одну політичну помилку", спрямовану проти русифікації. Він також подав офіційне клопотання до прокурора УРСР із вимогою притягнути до відповідальності міністра вищої та середньої спеціальної освіти Юрія Даденкова. Після обшуків Караванський звертався до керівників компартій кількох соціалістичних країн, порушуючи питання незаконних політичних арештів в Україні.
13 листопада 1965 року Караванського заарештували просто на вулиці. Без судового розгляду його відправили відбувати невідбуту частину попереднього вироку — майже дев'ять років у таборах суворого режиму.
<picture>
Ніна Строката і Святослав Караванський. ФОТО: Історична правда
Після повторного арешту чоловіка життя Ніни Строкатої різко змінилося. Вона фактично взяла на себе роль його головної захисниці: інформувала про літературну, публіцистичну та наукову працю Караванського, докладно описувала обставини його ув'язнення, підтримувала зв'язок із політичними в'язнями та їхніми родинами. Строката готувала й поширювала листи, петиції, протестні звернення, передаючи разом із ними відомості про український рух опору за межі "залізної завіси".
У грудні 1966 року, після чергової відмови у побаченні з чоловіком, Ніна Антонівна подала резонансне клопотання на ім'я начальника табору. Копії цього звернення вона надіслала генеральному секретареві ЦК КПРС Леоніду Брежнєву, а також до редакції французької комуністичної газети L'Humanité. Текст документа був пронизаний відчаєм: "Впродовж 18 років адміністрація таборів виявилася неспроможною вплинути на в'язня Караванського С. І., а його сім'ї не дають можливості підтримувати з ним дозволені законом контакти. Тому я, дружина Караванського С. І., прошу його розстріляти, щоб припинити багатолітні страждання мого чоловіка та нескінченні конфлікти між Караванським і адміністрацією".
Після цього Строкату неодноразово викликали на так звані "профілактичні" бесіди. Її наполегливо схиляли до припинення "підривної діяльності", чинили тиск із вимогою розлучитися з "кримінальником" або бодай публічно від нього відмежуватися. На жоден із цих кроків вона не погодилася.
Тим часом у Володимирській тюрмі Караванський продовжував спротив: писав статті й вірші, намагався таємно передавати їх на волю, п'ять разів оголошував голодування. Під час обшуку 30 травня 1969 року частину його матеріалів було вилучено. Особливу тривогу в органів влади викликали зібрані ним свідчення про розстріл польських офіцерів у Катині силами НКВС — злочин, відповідальність за який СРСР офіційно заперечував, покладаючи її на нацистів.
Проти Караванського порушили нову кримінальну справу. Суд відбувався безпосередньо в тюрмі. Викликана свідком на процес, Ніна Строката послідовно й відкрито виступила на його захист. За вироком суду до строку Караванського додали п'ять років ув'язнення та три роки заслання, а також приєднали ще два роки з невідбутого терміну. Загальна тривалість покарання сягнула тридцяти років.
Принципова позиція Ніни Строкатої не залишилася без наслідків. Окремою ухвалою її звинуватили в тому, що вона не лише не намагалася "перевиховати" чоловіка, а й поділяла та підтримувала його ідейно-політичні переконання. Документ скерували до Одеського медичного інституту з вимогою "вжити заходів громадського впливу" для формування у Строкатої "почуттів високого патріотичного обов'язку громадянина СРСР".
Розгляд ухвали відбувався на засіданні ректорату за широкої участі партійного активу з-поміж викладачів і лікарів. Від Ніни Антонівни вимагали публічного зречення чоловіка, демонстративного каяття та засудження його діяльності. Засідання швидко набуло рис показового судилища; під сумнів поставили й цінність її наукової праці. У своєму виступі Строката говорила про аморальність висунутих до неї вимог.
Репресивні кроки щодо Ніни Строкатої вже були підготовлені, однак їх тимчасово призупинили через надзвичайні обставини. В Одесі спалахнула епідемія холери, і влада була змушена залучити її як висококваліфіковану мікробіологиню до боротьби з хворобою. Лише після того, як у жовтні 1970 року епідемію вдалося локалізувати, переслідування відновилися.
6 березня 1971 року в обласній газеті "Знамя коммунизма" з'явилася розлога наклепницька стаття "С кем же ВЫ, Строкатова?", підписана ім'ям І. Петренка. Під цим псевдонімом раніше вже публікувалися пасквілі проти Святослава Караванського; згодом з'ясувалося, що їх автором був письменник Іван Гайдаєнко, член Одеської філії Спілки письменників України. Того ж місяця публікацію винесли на обговорення вченої ради медичного інституту.
Під час свого виступу Ніна Строката вкотре наголошувала на праві людини на власні переконання та на недоторканності приватного життя. У відповідь члени вченої ради одностайно висловилися проти її подальшої роботи в інституті. У травні 1971 року Ніну Антонівну звільнили. Відтоді арешт став лише питанням часу.
Перебуваючи під постійним тиском і не маючи змоги працевлаштуватися за фахом в Одесі, Строката була змушена залишити місто. Восени 1971 року вона переїхала до Нальчика — столиці Кабардино-Балкарії, де викладала мікробіологію в медичному училищі. Там само вона надала прихисток родині Юрія Шухевича — багаторічного політичного в'язня, сина командира УПА Романа Шухевича.
6 грудня 1971 року Ніну Антонівну Строкату заарештували співробітники КДБ під час поїздки з Нальчика до Одеси. Підґрунтя для цього було закладене ще влітку: у серпні в Одесі затримали лікаря Олексія Притику, який під час допитів заявив, що Строката привозила з Києва та Львова самвидавні матеріали "Українського вісника", редактором якого був В'ячеслав Чорновіл. За його свідченнями, поширенням цих текстів він займався разом із письменником і мовознавцем Олексієм Різниковим.
Серед основних обвинувачень фігурувало зберігання невідправленого листа 1966 року до Праги на адресу Міжнародної організації журналістів у справі суду над Юлієм Данієлем, листа до редакції журналу "Перець" на захист Івана Дзюби, підписаного Павлом Скочком, В'ячеславом Чорноволом і Людмилою Шереметьєвою, а також кількох поетичних текстів її чоловіка.
Судовий процес тривав з 4 по 19 травня 1972 року в Одеському обласному суді. Протягом слухань Ніна Строката послідовно заперечувала інкриміновані їй дії, зосереджуючи увагу на абсурдності самої статті 62 Кримінального кодексу УРСР про "антирадянську агітацію". Вона називала цю норму неконституційною. За вироком суду Ніні Строкатій призначили чотири роки таборів суворого режиму, Олексієві Притиці — два роки, Олексієві Різникову — п'ять з половиною років.
<picture>
Донька Одеси: Ніна Строката в документах і спогадах. ФОТО: бібліотека ім. Грушевського
Арешт Ніни Строкатої викликав значну реакцію в колі українських дисидентів. 21 грудня 1971 року за ініціативою В'ячеслава Чорновола було створено Громадський комітет її захисту, який фактично можна вважати першою відкритою правозахисною ініціативою в Україні. Установчу заяву Комітету підписали Ірина Калинець, Василь Стус, Леонід Тимчук, Петро Якір і Віктор Красін.
Комітет ставив перед собою кілька завдань: збирання документів і свідчень у справі Строкатої, організацію матеріальної допомоги їй та її чоловікові, контроль за дотриманням прав заарештованої на захист і публічність судового процесу, а також підготовку до оскарження можливого обвинувального вироку.
Програмну заяву Комітету разом із біографічною довідкою "Хто така Н. А. Строката (Караванська)" було оприлюднено в інформаційному виданні "Бюлетень №1". Згодом ці матеріали з'явилися на сторінках "Українського вісника", а того ж року були передруковані за кордоном українським видавництвом "Смолоскип". Саме таким шляхом справа Строкатої та діяльність Комітету вийшли за межі СРСР і стали відомими міжнародній спільноті. Американське товариство мікробіологів виступило на захист Ніни Строкатої та обрало її до свого складу.
Втім на початку 1972 року хвиля масових арештів української опозиції фактично припинила роботу Комітету: майже всі його учасники опинилися за ґратами.
Ніну Строкату етапували до Мордовського концтабору ЖХ-385/3-4 у селищі Барашево Теньгушевського району, де вона відбувала покарання в жіночому відділенні. Дев'ять місяців слідства у в'язниці КГБ уже серйозно підірвали її здоров'я, а умови ув'язнення лише погіршили стан.
Непосильна примусова праця, жорсткий режим і постійні покарання призвели до розвитку онкологічного захворювання. З тридцяти дев'яти місяців ув'язнення вісім вона провела у в'язничній лікарні, а останні місяці строку — в онкологічній.
У рідкісні вільні хвилини Ніна Строката працювала над словником медичної мікробіології та імунології. Навіть у такому стані вона не полишала опору: брала участь у протестному русі жінок-політв'язнів. За час ув'язнення вона п'ять разів брала участь у багатоденних голодуваннях тривалістю від чотирьох до восьми днів і близько п'ятнадцяти разів — в одноденних акціях протесту.
Поруч із Ніною Строкатою в Мордовії перебували й інші українські політв'язні — Надія Світлична, Ірина Калинець, Стефанія Шабатура, Ірина Сеник, Одарка Гусяк. Їхня взаємна підтримка ставала способом виживання й допомагала зберегти людську гідність у нелюдських умовах.
<picture>
Ніна Строката. КОЛАЖ: Facebook / Ярослава Різникова
Наприкінці 1975 року Ніну Строкату звільнили з табору, однак повернутися в Україну їй не дозволили. Вона оселилася в Тарусі Калузької області під поліційним наглядом, що передбачав заборону виїзду та контроль міліції над усіма відвідувачами. Будь-яке пересування потребувало дозволу, а житло перебувало під постійним наглядом.
1 серпня 1975 року в Гельсінкі 32 європейські країни, СРСР, США та Канада підписали Заключний акт Наради з безпеки та співробітництва в Європі, який став відомим як Гельсінський заключний акт. Для радянських дисидентів цей документ відкрив нові можливості: тепер вони могли легально захищати права людини, спираючись не лише на радянську конституцію, а й на міжнародне право.
Менш ніж за рік після звільнення, 9 листопада 1976 року, Строката стала членкинею-засновницею Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод. Цю організацію створили дисиденти на чолі з Миколою Руденком — вона стала першою легальною правозахисною структурою в УРСР. Група збирала докази порушень прав людини та інформувала світову спільноту про репресії в Україні.
У відповідь на діяльність опозиційного руху офіційна влада вдалася до масових репресій. Попри шалений тиск і масові арешти, група продовжувала поповнювати свої лави та діяти навіть із таборів. 7 липня 1988 року Група трансформувалася в Українську гельсінську спілку, яка дала поштовх створенню першої політичної партії в Україні.
Лише 1976 року Ніні Антонівні дозволили коротке, однодобове побачення зі Святославом Караванським. На волю він вийшов 15 вересня 1979 року після тридцяти років у в'язницях та таборах. Однак подружжю відмовили в праві оселитися в Україні. Водночас табірна адміністрація вже готувала матеріали для нової справи проти Караванського.
Подруга Ніни — письменниця, педагог і правозахисниця Галина Могильницька — згадувала, наскільки болісним було для неї рішення про еміграцію. За її словами, Строката чітко усвідомлювала, що має лише два можливі шляхи: "на Захід — у вигнання, або на Схід — знову в концтабори, де на неї чекала б неминуча загибель". Вона зізнавалася: "Я боюся, Галю, що своєю смертю тут принесу більше користі для України, ніж своїм життям там". Та поруч був Святослав — із нереалізованим науковим потенціалом і знаннями, потрібними майбутній українській науці. Саме відповідальність за його працю стала вирішальною. Щоб ці знання не були знищені разом із черговим арештом, Ніна Строката погодилася на еміграцію.
В еміграції Ніна Строката відразу включилася в громадську діяльність. Строката писала статті, виступала з лекціями про становище прав людини в СРСР і український правозахисний рух, стала співзасновницею інформаційного видання "Вісник репресій в Україні", входила до Закордонного представництва Української Гельсінської групи.
В еміграції вона уклала видання "Ukrainian Women in the Soviet Union: Documented Persecution" (1980), у якому детально описала випадки жінок, ув'язнених за національно-визвольну діяльність, які зазнавали тортур, жорстоких умов утримання та суворих вироків, та "A Family Torn Apart" (1981), де зібрала інформацію на захист родини українських дисидентів Січків.
Попри активне життя на чужині, Ніна Строката тяжко тужила за Батьківщиною. Проголошення незалежності України 1991 року стало для неї приводом до глибокої радості. Проте наслідки табірних років далися взнаки. 2 серпня 1998 року Ніна Строката-Караванська померла в лікарні Балтимора.
Система намагалася зламати Ніну Строкату всіма доступними способами: позбавила кар'єри, ув'язнила, підірвала здоров'я, вигнала з рідної землі. Але так і не змогла змусити її відмовитися від найголовнішого — права бути собою. Саме тому режим боявся таких людей: адже вони доводили, що навіть у нелюдських умовах можна залишитися людиною.
*авторка спиралася на матеріали із книги "Донька Одеси: Ніна Строката в документах і спогадах" (укл. О. Різників; Одеса, 2005).
Вероніка Стягайло
30 січня 2026 р.
Одеситів попросили не вимикати воду, як приморозить29 січня 2026 р.
В Ізмаїлі переглянули вартість харчування у школах і дитсадках