"Нам не вистачає менеджерських рішень", - Владислав Михайленко про університети та науковців

Хто такий український науковець, яка різниця між науковою та викладацькою діяльністю і до чого тут менеджери? Владислав Михайленко — доктор філософії з екології та громадський активіст розповів у ексклюзивному інтерв’ю Інтенту про акредитацію вишів, фінансування досліджень і як мотивувати студента стати науковцем.

<span class="ratio ratio-16x9"></span>

Наприкінці 2023 року Валерій Залужний у своїй колонці написав, що для перемоги потрібен великий технологічний прорив. Це викликало багато розмов, але зробити його можуть тільки науковці, чи переформатувалися вони? 

Наукову спільноту треба розглядати з двох сторін. Перше - колектив людей різного характеру та поглядів. Друге - колектив, який виконує запити Національної академії наук. Академія наук України дійсно переформатувалася. Є два види тем. Прикладні - те, що треба робити тут і зараз, наприклад, дрон. Фундаментальні - досліджує явище природи, що завгодно в базових рисах. Зараз НАН України максимально скоротила фундаментальні теми та зробила акцент на прикладних. Усі теми завжди мають містити додаток в умовах війни, повоєнного відродження.

Якщо казати про наукову спільноту, як об'єднання людей, то трошки складніше, тому що є різні університети. З одного боку, будь-який науковець має відповідати вимогам Національної академії наук України, але все одно залишаються поодинокі випадки, коли вони лишаються вірними собі та намагаються скоріше імітувати виконання вимог.

В Україні ще до вторгнення була найменша в Європі кількість науковців на мільйон населення. Хороші кадри осідають у Європі. Як відчувається брак кадрів всередині системи?Хто у цій статистиці науковець? Це людина, яка працює чисто в науковій установі? Це науково-педагогічний працівник чи викладач університету, який набирає понад 400 годин, здається, на рік, які присвячені саме науковим дослідженням? Хто такий взагалі у нас науковець? Тому що зараз намагаються це поняття трошки уточнити та вести нові нормативи, але досі лишається незрозумілим. В Європі науковець - людина, яка працює в університеті та займається науковою діяльністю. Якщо ми кажемо про наші університети - це більше освітня діяльність.

Брак кадрів, звісно, відчувається. Поки була можливість, ще до повномасштабного вторгнення, найкращі науковці цілилися в Європу. Нумо говорити мовою цифр. Якщо ти працюєш в Україні як науковець, зарплата в найкращому випадку до 10 тисяч гривень. В Європі, коли ти йдеш по програмі Postdoc, наприклад, - це люди, які захистили дисертацію, працюють, 6-9 місяців за контрактом, здобувають пост освіту доктора філософії, мають зарплату 3-5 тисяч євро. Вже з урахуванням того, що в них податки забрали. І, звичайно, багато хто з науковців їхали туди, щоб дозволити собі фінансово займатися наукою в Україні. Тому що це реально дуже важко – зробити рентабельною науку в Україні. Ось цих 6-9 місяців з такою зарплатою та мінімальними витратами дійсно вистачало, щоб займатися наукою в Україні. 

Зараз можливості працювати з Європою фактично немає. Більше можливостей для дівчат, тому що в них залишається академічна мобільність, у чоловіків - ні. По-перше, дуже багато чоловіків, вимушені залишати науку. По-друге, йде велике розмиття кадрів, тому що багато хто в аспірантуру та науку йде, щоб отримати відстрочку. Це давно відбувається насправді. Ми ж від людини, яка йде в аспірантуру, очікуємо, що в наших наукових лавах буде поповнення, а його не відбувається. 

Кількість молодих науковців – це ключовий вимір, чи розвивається наука в країні. А вона стрімко зменшується, особливо з 2022 року. І ось це проблема якраз через те, що у нас, по-перше, науковець не може себе забезпечити, знаходячись чисто в університеті або науковій установі, особливо, якщо він чесний. А по-друге, прихід невмотивованих людей, які не продовжують себе в науці.

Ви займалися акредитацією, які критерії університетів там оцінювалися? 

Болісне питання. Акредитацію було впроваджено, щоб врятувати якість освіти, але не університети. У них, як у старої системи, яка намагається вижити, є одна риса - адаптація до будь-яких змін. Не покращуючись, а підлаштовуючись під нові вимоги. Типу, як гратися правильно з папірцями. Так ось, що таке акредитація? Це система оцінювання університету, його функціоналу, щоб дозволити давати дипломи про вищу освіту. Якщо немає акредитації, можна вчити студентів, але не можна давати дипломи.

Фото: Інтент/Наталя Довбиш

Акредитація має 9 критерій, якщо це бакалавр, магістр і 10 - аспірантура. Чим принципово відрізняється акредитація від ліцензування - це підхід орієнтований на студента. Логіка в тому, що освіта має виходити з потреб здобувачів. Освіта має відповідати вимогам внутрішнього стейкхолдера (від англійського stakeholders – зацікавлена сторона, - ред.) - студента, і зовнішнього – це людини, яка бере його на роботу. Всі 9-10 критерій мають відповідати тому, щоб виростити людину, яка потім буде відповідати вимогам працедавця. І якщо перші два критерії про якість самої освітньої програми, тобто чи відповідає вона законодавству України, то далі починається цікавіше. Оцінюють викладацький склад, наскільки викладачі розвиваються, вмотивовані викладати. Потім, наскільки інфраструктура університету і програми відповідають потребам здобувача.

Як перевірити мотивацію викладача?

Спочатку заповнюється форма, де пишеться кількість публікацій викладача за темою предмета, який він викладає. Якщо публікації викладача про одне, а викладає інше, зрозуміло, що він не мотивований щодо своєї дисципліни. Чому? Тому що він не досліджує нічого. Коли науковці щось досліджують, це закріплюється тезами на конференції, або статтями. Якщо викладач не публікується з тематики, яку він викладає, то він точно не вмотивований. По-друге, це стажування, підвищення кваліфікації. Якщо викладач вважає, що він вже все знає, то в науці такого не буває. Наука постійно жива і не буває такого, що ти сьогодні став науковцем і ці знання з тобою на все життя. Нове дослідження 2024 року може перекреслити половину досліджень, які ти знаєш. Ти маєш постійно бути в тренді. 

Якщо викладач не підвищує кваліфікацію, не публікується або, наприклад, у нього є методичка, де він посилається на джерела тільки до 2000 року - це означає, що він не оновлюється. Це теж дискусійне питання, тому що є фундаментальні дисципліни, такі як хімія, наприклад, де ти не можеш використовувати суто нову інформацію для того, щоб складати посібники. І це можна оцінити. 

Далі можна зустрітися під час вже акредитації, дистанційної або офлайн. Коли не було обмежень, можна було приїхати в університет і поспілкуватися. Експертна група відчуває, наскільки викладачі працюють і для чого. Потім всі ці надбання передаються третій інстанції - галузевій експертній раді, яка це все опрацьовує, складає пазли та думає, чи дійсно рентабельно те, що там представлено. 

І чому я казав, що акредитація з одного боку зіграла в кращу сторону, а з іншого – ні. Ковідні часи та війна відчинили двері викладачам. Наприклад, є база Coursera. Це курси, де викладачі проходять навчання 9 тижнів у провідних університетах світу, щоб зі своєї дисципліни здобути нові знання. Раніше ти платив 35-40 євро, і за ці гроші точно проходив курс - слухав викладача, який там щось тобі презентує, групу викладачів. Зараз нам дали безплатний доступ до всіх курсів з можливістю отримати сертифікати. І у нас є кадри, які навчилися за 5-7 хвилин проходити курс, який триває пів року.

І потім ти проводиш акредитацію, а там студент за місяць отримав 9 сертифікатів на Coursera. З боку критеріїв - круто, але адекватно, що ж це за проходження курсів? І потім кожен викладач може собі пройти такі курси, тому що вони зараз безплатні. Або, наприклад, у всіх доцентів зараз є сертифікат B2 з англійської мови. Це вимога. При перевірці сертифікат то є, але як людина, яка працює всередині університету, то викладачі з сертифікатами які два слова зв'язати не можуть. Тому з одного боку, акредитація правильно вмотивованих викладачів університетів, якось стимулювала розвиватися, але ось такі радянські просто навчилися відкривати вірну сторону і подавати її з вірним формулюванням. Є такий жарт у науковій спільноті. Гарний науковець — це не той, хто знає, що 2 + 2 = 4, а той, хто може тобі довести, що 2 + 2 = 5. 

Як шукати мотивацію у студента залишитися у науці, яка тут роль викладача?

Університет зараз має взагалі чотири рівні освіти. І з них науковий, грубо кажучи, тільки аспірантура. І коли ми кажемо про викладання, наприклад, то зараз закон дозволяє викладати навіть після отримання бакалавра. Тому це не наука, а викладання.

Якщо ми кажемо про науку і як вмотивувати, то такі кадри викладач бачить з першого курсу. Майбутній науковець прямо відрізняється. Це інша допитливість, зацікавленість, стиль виконання роботи. Якщо брати екологічний університет, який, на жаль, закрили, то у нас були такі предмети, як хімія чи українознавство, на яких тобі давали, наприклад, лабораторні роботи, давали можливість виступати на конференціях. Через них прогоняли всіх і це класна історія тому, що треба знайти склад мозку. Спочатку треба знайти не бажання, а потенціал.

Бачиш, як людина готується до конференції. Це перший курс, він ще нічого не знає, все нове. Але як шукає інформацію? Чи просто заходить в гугл і бере першу статтю, або принципово не відкриває перше посилання? А може йде в бібліотеку? Чи радиться з викладачем? Кого з викладачів обирає? Тому що ти можеш в університеті обрати викладача, який тобі сам напише ці тези, або того, який буде вимагати думати та писати. Тобто спочатку шукаєш ось цей специфічний склад розуму.

Потім треба бути викладачем такого рівня, у якого студент захоче брати знання - це важливо. Якщо студент бачить викладача, на якого хоче рівнятися і може отримати відповіді, то вірогідність, що він піде далі в науку, дуже висока. Я взагалі в минулому спортсмен. Мене надихнув викладач, науковий керівник, який знав все. Всі мої питання міг закрити своєю фаховою відповіддю. І це цікаво - спілкуватися з людиною, яка настільки розвинена, що може тебе зорієнтувати. Другий критерій мотивації, щоб шли студенти в науку - це викладачі, які можуть забезпечити вимоги здобувача, знаходити відповіді на питання.

Фото: Інтент/Наталя Довбиш

Ну і третє, це дійсно перспективи, коли студент відчуває, що якщо піде в науку, то його робота комусь знадобиться. Сильно демотивує, що ти написав дисертацію, а вона лежить на поличці. А коли, наприклад, є запит від бізнесу чи держави, коли твоя робота на когось працює? Ти не просто так писав, в стіл, ці 200 аркушів, які нікому не потрібні. І ось це три складові, напевно, які можуть дозволити нам збільшити кількість науковців в наших лавах.

Марія Литянська