"Мої бабусі не дожили до війни": нова книга про страшні події

У київському видавництві "Ніка-Центр" вийшов роман авторки з Одеси, редакторки видання Інтент Євгенії Генової, "Мої бабусі не дожили до війни".

Це вже друга книга Євгенії. Перша – "Кримськотатарські родини" – розповідає про те, як 14 кримськотатарських сімей проходили через численні випробування у різні часи. Щоразу вони страждали від одного і того самого ворога, яку б нову назву він для себе не придумував: чи то російська імперія, чи то срср, чи то російська федерація.

У розділ "Бібліотека" до книг "Над Чорним морем" Івана Нечуя-Левицького, "Кримськотатарські родини" Євгенії Генової, "Невигадані історії одеського трамвая" Дмитра Жданова, "Без крил" Наталі Кондратенко, "Дещо" Андрія Хаєцького, "10 розмов про давню історію України" Андрія Красножона й Олександра Красовицького додаємо нову книгу Євгенії Генової.

<picture></picture>
Презентація роману в Одесі. ФОТО: Інтент / Наталя Довбиш

Часи різних війн однаково страшні

Як зазначила авторка у передмові до роману "Мої бабусі не дожили до війни", "ця книга народилася у 2023 році – частково як спогади про 2022-й, частково – як спроба зафіксувати свої відчуття. Певно, як багато хто зараз, останнім часом я часто думаю про своїх пращурів – тих, кого встигла запам’ятати і тих, з ким не змогла познайомитися. Покоління наших бабусь, дідусів і їхніх батьків. Всі вони пережили війну – деякі не одну. Деякі з них, навпаки, не пережили, ставши для своїх дітей лише спомином. На їхню долю випали страшні часи, однак вони мали дивовижну сміливість не втратити себе, свою гідність і свою любов… …Вони були іншими і жили в інші часи, однак усі часи у нас – однаково страшні. І зрештою має значення лиш одне – чи буде тобі соромно перед бабусею, коли ви нарешті зустрінетеся, чи ні. Навіть якщо ви ніколи не зустрінетеся і вона таки була права, коли казала мені, що Бога нема і надіятися треба лиш на себе. Мої бабусі не дожили до війни. Вони її гідно пережили".

Книгу "Мої бабусі не дожили до війни", презентували 19 листопада одеситам в бібліотеці Грушевського. Розповідь Євгенії Генової складається із сімейних спогадів і присвячена становленню національної ідентичності у родинах жителів українського Півдня. Характерна особливість книги – паралелі із власними переживаннями героїні під час нинішньої агресії росії й порівняння їх із подіями, які пережили її рідні у минулому. 

Дійсно, часи війн однаково страшні. І про це свідчить цей уривок з роману:

"Восени 2022-го я купую кілька консерв, пару пачок круп і трохи "мівіни". Мені 39 років, але запаси, хоч і такі скромні, роблю вперше в житті. Сама з себе жартую, коли розкладаю гречку і рис по банках – мовляв, ти диви, пакет з пакетами – це ще не дорослість, а от банка гречки – оце вона. На початку жовтня приходить остаточне розуміння, що восени й взимку на нас чекатимуть серйозні проблеми з електроенергією та опаленням через російські обстріли, тому варто хоч трохи запастися. Кілька життів тому – як давно це було – я завжди кепкувала над звичкою робити запаси: ніколи нічого не купувала заздалегідь, ігноруючи заяви політиків, панічні телеетери та чергові "цукрові" або "м’ясні" кризи і навіть ковідну паніку. Але цього разу все виглядає і відчувається інакше.

Паніка перших днів великої війни, черги на заправках і в магазинах, які були на початку, вже підзабулися, однак історії людей, котрі пережили голод під час окупації, роблять у моєму серці дірку.

– Моя мама міняла невеличкі запаси круп на картоплю і планувала дещо продати з одягу, аби купити трохи сала. Однак ми нарешті змогли виїхати з Херсона і це все тепер намагаємося забути, як страшний сон. Особливо я. Мама, здається, якось легше сприймала ці черги за їжею і натуралістичний обмін продуктів на вуличних базарчиках. А я був просто в шоці, що мушу обмінювати одну їжу на іншу у центрі європейського міста у ХХІ столітті, – розказує мені херсонець, який разом з мамою вирвався з окупації влітку 2022-го. Їм майже пощастило, і вони хіба що відчули дефіцит певних продуктів, а от у селах, які були закриті російськими окупантами, люди голодували.

Голод. Його боялися всі мої пращури. Боялися так, що не викидали у помийне відро й крихту хліба: змівши зі столу чистою ганчіркою, їх відправляли до рота або, в крайньому випадку, домашнім котам. Хліб не можна було викидати жодному поколінню, і як би я не сміялася над цими дивними, як мені здавалося, звичками моїх бабусь, про всяк випадок я старалася ніколи хліб не викидати. Тепер – тим більше.

– Льошо, візьми щось дітям. Зерна якогось, борошна. Себе не шкода, мене не шкода, подивися на дівчат – одні руки-ноги, як висохлі палички, – я чую змучений голос 28-річної Євгенії, який лунає від вихололої печі.

Вона чистить зморшкувату дрібну картоплю, намагаючись якомога тонше зчистити шкірку невеличким ножиком. Темні стрічки картопляної шкірки звиваються у кільця змійкою і потихеньку опускаються до самої підлоги. Я бачу, як на дрібну, позеленілу картоплину крадькома падають кілька сльозин.

– Льошо, ти мене чуєш? Що мовчиш? Хоч раз би приніс пару жмень борошна, я б спекла хліба, хай би дівчата хоч раз поїли вволю. Хліба ж не бачимо. Все одно не вірять, що ти не береш!

– І ти теж можеш не вірити. А я не візьму, – тепер я чую голос Олексія, мого прадіда. Він помер, коли мені було пару місяців, тому можу лиш уявити, що його очі на чорно-білих фотографіях насправді яскраво-блакитні, а голос лагідний, однак іноді буває таким твердим, що не переб’єш і не заперечиш.

Мій майбутній прадід продовжує розмову:

– Я сьогодні, як ішов додому, зустрів Василя. З мішком зерна. Додому пер. Я аж присів, щоб він мене не помітив. І щоб ніхто не помітив. Сама знаєш, що буде, раптом хтось побачить.

Євгенія злякано дивиться йому в очі. Льоша заспокоює: точно нікого не було на вулиці, завірюха якраз. Обоє розуміють без слів: у Василя троє малих дітей, і останні гнилі картоплинки вони доїли ще в грудні 1932-го.

Олексій – голова колгоспу, але його дружина, мати і двоє доньок – моя майбутня бабуся Зоя і її старша сестра Оля – голодують так само, як і всі інші в селі. На щастя, вони вціліють, однак смак супу з лободи запам’ятають до кінця своїх днів.

Ще один спогад, переказаний мені бабусею, – з того ж часу. Одного разу в їхній хаті з’явився страшний, чорний чоловік. Маленька Зоя не пам’ятала, звідки він узявся, але їй тоді було чомусь страшно на нього дивитися. Я бачу її очима худющу поставу того чоловіка, чиє ім’я вже не збереглося в моїй пам’яті – це рідний брат її бабусі. Він був такий худий, що малій Зої здавалося, ніби його кістки клацають одна об одну, коли він обережно повертається на печі з боку на бік, здавлено стогнучи. А, може, вони й справді клацали. Його шкіра була чи то обморожена, чи то висохла від голоду, тому здавалася такою темною, ніби чорною.

Вранці у хаті дуже холодно: дров не вистачає, доводиться економити, за ніч на стінах зсередини з’являється товстий шар інію, який можна було зішкребти пальцем і облизати. Зоїна баба Мотря – мама Олексія – тихенько плакала біля брата і ревно молилися до мовчазних ікон біля свого ліжка. Іноді маленька Зоя питала бабу, з ким вона розмовляє.

– Це наш Боженька всемилостивий. Він дає нам здоров’я і хліб, і все-все дає, лиш треба молитися.

– А чому нам так мало хліба дає? – питала мала.

– Ану цить! Мало – немало – скільки є, то досить. Розумні всі стали, безбожники, і дітей тому вчать, – спересердя баба аж плювала собі на фартух і бралася до хатньої роботи.

Батьки казали дівчатам, що баба вже стара і не вміє читати, тому не дуже розумна і вигадує казки про якогось Бога, якого насправді нема.

– То він цьому діду не дасть здоров’я, баба даремно балакає? – уточнювала Зоя.

– Ох, дитино, не знаю, що вже тому діду робити, – гладила її по голівці мама.

Дід, який, певно, не був ніяким дідом за віком, мучився до весни і помер. Вже значно пізніше моя бабуся дізнається, що його і всю його родину радянська влада запроторила до Сибіру через те, що він мав на одну корову більше, ніж можна було, – тобто рівно одну. Дружина і діти не пережили заслання, а чоловік, відбувши термін, якимось чином таки повернувся додому. Втім, може, й не відбув, а утік – цього достеменно ніхто не знав. Час стер імена його близьких і його самого, і нині, коли в листопаді я запалюю на вікні свічку на знак пам’яті про всіх закатованих голодом, я думаю і про цю родину теж. В моїх жилах тече трохи і їхньої крові".

<picture></picture>
ФОТО: https://www.nika-centre.kiev.ua/

Володимир Шкаєв