"Ми ніби за умовчуванням маємо бути незламні та потужні", - Євгенія Генова

Як змінювалася журналістика з початку 2000-х років, Одеса без Труханова та особливість виборів — теми, яких ми торкнулися в цьому інтерв’ю разом із Євгенією Геновою — журналісткою, редакторкою та авторкою книжок.

Це скорочена версія інтерв’ю, подивитись повну розмову про "незламність та потужність", очікування та реальність можна подивитись на youtube-каналі Інтент. 

<span class="ratio ratio-16x9"></span>

Поділись з нами, як ти живеш зараз під час відключень, блекаутів. Ось ці емоції, які, в принципі, зрозумілі більшості людей в Одесі, але ми хочемо їх зберегти...

Зафіксуємо для історії.  Дійсно, це може бути, до речі, цікаво.

Живу, як всі, чесно кажучи. Буде правильно сказати: як той рік провів, так і починаєш наступний.  Бо в нас в грудні вже була дуже складна ситуація з енергетикою, багато потужних обстрілів підстанцій саме в тому районі, де я живу. У грудні вже кілька разів на тривалий час лишалися повністю без електроенергії, без опалення, без водопостачання, найдовше це було 6 діб. Правда, була трошки тепліша температура, ніж зараз у січні, але це теж було не дуже окей, було складнувато. Зараз на ситуацію трішечки краще в тому плані, що є водопостачання і майже завжди є опалення, хоча не щодня. У нас немає досі стабілізаційних графіків, на жаль. Тобто аварійні. Аварійні – це означає, що ти ніколи не знаєш, коли світло буде і коли його не буде. Його немає десь від 12 до 16 годин на добу, в різні дні по-різному буває. Але найгірше в цьому те, що ти не можеш планувати. Як каже одна моя знайома,  якщо ти людина-план,  то тобі дуже складно жити без графіків в будь-чому, без планування. Ось я теж людина-план,  а графіків стабілізаційних немає. Тому трішки складно пристосуватися. Але звісно, що це не найскладніша ситуація. Я розумію,  що є люди, безліч людей, навіть в Одесі, навіть в моєму районі, яким набагато складніше. Це так звані електричні будинки,  де все залежить від електрики. Я не живу в такому будинку. Я живу в старому радянському будинку, де є газ. І це означає, що якби там не було складно, ти можеш хоча б погріти чаю. Звісно, що ми запасли усім необхідним – акумулятори і все, що може бути. Тому, в принципі, я можу працювати. А це, мабуть, головне, бо теж коли дуже не хочеться працювати і вилазити з-під ковдри, і взагалі щось робити, то ти все ж таки починаєш якось цей день, а потім втягуєшся. Потім вже відволікаєшся і забуваєш про якісь такі складнощі. 

Насправді я не буду казати, що ми незламні чи потужні, що нас нічого взагалі не обходить. І ми в усьому вистоїмо, бо мені здається це не дуже правильно. Ми самі себе знецінюємо, знецінюємо свій досвід, переживання, бо це все дуже складно. Не лише з побутового погляду. Я живу на восьмому поверсі, коли довго, наприклад, немає води, її треба принести фізично на восьмий поверх. Це вже теж не дуже приємно. Моїй собаці, яка мусить ходити пішки з першого на восьмий, теж не дуже зручно, перевалюється, веде мене щоразу до ліфта. Вона не в захваті від цього. Але це побутовий бік. Є ж інший бік, є морально-психологічний бік, який насправді виснажує. Тому можна зафіксувати для історій, що це так. І ось ця вся незламність, потужність, ніби як стала звичною частиною нашого життя, і ми вже з умовчанням ніби як маємо бути такими. Мені здається — це не дуже правильно. Тому що всі люди час від часу втомлюються і потребують перепочинку, а перепочинку у нас немає. У нас практично щодня обстріли, ми постійно чуємо вибухи. Ми не рідко, на жаль, і бачимо наслідки цих вибухів, і ми розуміємо, що насправді відбувається знищення, спроба принаймні знищення нашого опору через удари по тилу. 

Але мені здається, що якось навіть наші партнери в Європі теж звикли до нашої незламності та перестали на це звертати увагу. Коли ти спілкуєшся навіть з діячами культури, мистецтва, іншими журналістами з інших країн, які знають нас вже не один рік. Я бачу, що вони теж не звертають трошки на це увагу. Реагують на свічки, як це, мабуть, романтично. Це не романтично, насправді — дуже складно. Ми безумовно тримаємося, але ж ми розуміємо, чого це робиться. Це робиться в тому числі для знищення нашої культури і всього іншого, про що ми часто говоримо, тому що якщо цього тут не буде, якщо люди будуть виїзджати, якщо люди будуть змушені... Це робиться, звісно, для того, щоб люди виїздили максимально. Або були максимально непродуктивними, до речі. Писати статтю, або, не знаю, якийсь матеріал... Писати картину чи музику, сидячи під п'ятьма ковдрами, коли в тебе плюс п'ять, то ж не дуже зручно...

Поки ми говорили, прийшло сповіщення про те, що Труханова відпустили під заставу. Чим це не питання? Коли я вступила до університету, Труханов уже був мером. І виходить, що перший період без нього в Одесі, я живу зараз. І я хочу спитати тебе, як це: жити без Труханова в Одесі?

Я вступала в університет при другому... при Гурвіці, здається. По-моєму, якось так.  Взагалі, у нас такі цікаві часи. Не те що дуже давно живу, але я пам'ятаю, як це було після першого Майдану. А це було не так давно. Часи, коли всі думали, що та влада, яка була до першого Майдану, назавжди. От той голова обладміністрації, той депутат народний, от вони назавжди. Всім так здавалося. Умовний Пресман, він завжди буде депутатом. Ківалов. Ну це аксіома. Ніхто, мабуть, навіть не думав, що люди теж, в принципі, смертні. Але так здавалось. І коли перемогла Помаранчева революція, почали з'являтись нові люди. Теж замінювали голів районних адміністрацій, ті вийшли у відставку, дуже не хотіли, але йшли, бо були призначені нові. Я не знаю, років 3-4, якщо не більше,  ходили і казали, що це не надовго, зараз вони повернуться. Вони теж думали, що зараз повернуться, просто рік перечекати і знову все стане на свої місця.

Потім, був бум ось цього молодіжного, мабуть-таки, вибору нинішнього президента. Я пам'ятаю теж ось ці всі народні депутати: когось я вже назвала, когось там ще забула назвати... Ті, які були все життя народними депутатами, вони теж ходили і думали: "ні".  Вони казали, все одно продовжували якось зустрічатися там з колективами,  профспілками, пенсіонерами, і говорили, що вони повернуться. Ну от ще рік якийсь, це перебіситься і все повернеться. Зараз на це не схоже, що хтось думає, що це ненадовго, і скоро він знову буде мером. Судячи з мого досвіду, так не буде. Все. Пора займатися чимось приємним для душі,  чимось корисним. Не буде повернення назад, от не буде. 

Це добре чи погане, чесно, я навіть не готова сказати. Бо я не знаю, хто краще депутат: умовний Пресман чи умовний Слуга народу, який прийшов замість нього. Але зміна поколінь відбувається. І це треба просто прийняти. Я далека від думки,  що буде якесь другий Труханов чи третій Труханов. Я думаю, що все, вистачить. Я знаю, що багато політиків теж думають, що ще повернуться, що в них ще є великі шанси. Ну все вже.  Нам, до речі, журналістам теж іноді треба сказати: "Все". Є нове покоління...

Марія Литянська