"Ми не вірили до останнього, що він був в Оленівці", - сестра військовополоненого

29 липня 2022 року відбулося масове вбивство українських військовополонених в Оленівці. Наразі відомо, що у бараці загинуло щонайменше 53 людини, а поранених понад 130. Однак розслідування неможливо провести, росіяни не дають доступу на територію. У бараці, який опинився під ударами, ймовірно градів, перебув Мартін Гречаний, за позивним Стіфлер. Наразі він перебуває у полоні. Про його історію, доступ до інформації та життя у боротьбі розповіла його сестра Василіса Доброва - фотографиня, громадська діячка та волонтерка Українського Червоного хреста. Дивіться повне ексклюзивне інтерв’ю та читайте скорочену версію про жагу до життя, підтримку інших, акції підтримки полонених та питання на які потрібна відповідь.

Розкажіть про вашу родину до повномасштабного вторгнення і прихід Мартіна на службу?

Ми - велика сімейка, я старша в родині і є двоє моїх братів: Веніамін і власне Мартін, якому цього року виповниться 24 роки. Ми не бачилися із його двадцятиріччя. Веня також військовий, служить вже 7 років в частині в Одесі та дуже багато роботи виконує.

<picture></picture>
Мартін. Фото надала співрозмовниця

Мартін займався молодіжною діяльністю: Нацкорпус, національна ідея, околофутбол - всі ці чудові люди.  Він дуже хотів потрапити до Азову, йому це подобалось і це був досить високий рівень. Ми як сім'я звісно його підтримали. Ми всі розуміли цю відповідальність, я завжди казала, що б він не обрав, я буду на його боці.

Він пішов до Азову, пройшов там навчання, пішов на контракт і мав приїхати у відпустку у січні (2022 року, - ред.). Щось там затягнулася, потім почалось і він вже не повернувся з Маріуполя. Вони захищали Азовсталь і разом з усіма він тоді був екстрагований. Ми розуміли, що це єдине рішення, збирали ці підписи, свідомо на це йшли й боролися, бо розуміли, що цей майже єдиний випадок, коли ми можемо побачити його живим. Взагалі всіх, хто там був на момент вторгнення.

Чи мали ви інформацію після виходу з Азовсталі? 

Ми не знали. Коли їх вивели з Азовсталі, ми розуміли, що він десь з хлопцями. Але де саме, ми не могли знати. І дізналися, що він був саме в Оленівці, саме в бараці та навіть вижив десь за місяці після того, як з’явилися списки. Вони були не досить правдоподібні. Була така метушня, що там довго розбиралися, хто де загалом. І ніхто не дає ніякої інформації. Азов нічого не знає.  Ми загубили хлопця в безодні. І саме з цього моменту, почало сильно руйнуватися життя  у всієї сім'ї. 

У новинах з'явилася інформація, що відбувся теракт в одному з бараків де були азовці. Ми  розуміли, що всюди де є інформація про азовців може бути дезінформація. Потім почали з'являтися списки. Ми з братом не вірили до останнього, бо не було доказів. Але звісно це зруйнувало нас з середини, бо він може бути там і його взагалі може не бути в живих. А потім раптово мама наткнулася на інтерв'ю, десь в телеграм-каналах, раптово - ми побачили малого перемотаного. Він давав інтерв'ю у якійсь Донецькій лікарні кореспонденту проросійському. Ми зрозуміли, що він там був, постраждав, але вижив.

Державні органи якось комунікували з вами з приводу полону? 

Ні, я можу зараз чесно сказати. За весь час повномасштабного вторгнення і той час, як мій брат знаходиться в полоні, за все що він пережив - вся інформація, що я знаю стосовно нього, не від органів влади. Мені не надавали інформації ані інформаційне бюро, ані Координаційний штаб, ані сам Азов чи СБУ. Тобто ні в кого не було інформації. 

Ми з братом оббивали пороги всіх можливих організацій, де мені можуть надати хоч якусь інформацію - що взагалі нам робити. Після сформувалася дуже потужна організація Спільнота Оленівки, і не одна, є і Янголи Азову - їх багато. Якщо чесно я не можу теж знати все і бути всюди. 

Olenivka Community організували рідні тих хлопців, які постраждали або загинули, на жаль, в тому бараці. Саме ці люди щось добиваються, стоять під кабінетами, вимагають якихось відповідей і щось насправді отримують. Я вважаю, що стосовно цієї справи - це найсильніша організація, яка щось дійсно робить, буде робити та мати велику підтримку мою особисто. Я дуже вдячна цим жінкам та чоловікам організації однодумців.

Зараз ви маєте інформацію про стан Мартіна? 

Вона досить загальна, але хронологічно я знаю, що він потрапив у барак, його там поранило, бо він був в самій глибині, посікло ззаду спину, голову та ноги та щелепа ще була пошкоджена. З цієї донецької лікарні, в якій він лежав, потім обміняли дівчинку теж з Азову і вона привезла його малюнки, за той час поки вони разом були у лікарні. Це була перша єдина річ від нього, що дійшла до нас за цей час. Маленькі малюночки на зворотній стороні якихось старих журналів. Це було потужно.

Якісь підтвердження стосовно його перебування там росія надавала? 

У мене немає там ніяких зв'язків. Спочатку, коли відбувся теракт в Оленівці та подальший полон, було дуже небезпечно щось про когось шукати. Коли ми шукали відповіді було таке, що нам казали, що краще не світити зайву інформацію, бо це може нашкодити. І ми розуміли, що нам треба бути трошки тихіше. 

Я приїхала до ТЦК, брати сповіщення сім'ї про те, що в мене рідний в полоні, витратила там дуже багато нервів і отримала оцю писульку. От і це все, що я отримала від військової частини, тобто від ТЦК, взагалі від влади. 

Це вся документація, яка в мене була взагалі стосовно його полону, стану його справ. Тоді нам сказали, якщо у вас хтось є в росії - можете собі там питати, шукайте там. Я ще не шукала, бо в мене там просто нікого немає. Я не хочу. Я не вірю цим людям. 

Розкажіть про вашу роботу зараз.

Волонтерством я займалась і до цього, допомагала дитячим будинкам декількох організацій. І в Товариство Червоного Хреста України - Одеську обласну організацію я потрапила взагалі випадково - допомагала знайомому з заходами психосоціальної підтримки для дітей. Зараз я теж в цьому напрямку психосоціальної підтримки та реабілітації, розвиваю його і стараюся допомогти людям, які переживають кризу. Зараз це дуже багато людей. 

<picture></picture>
Василіса. Фото надала співрозмовниця

Також вже два роки як я в загоні швидкого реагування - це дуже потужна команда, яка співпрацює з ДСНС, долучається до реагування на надзвичайні ситуації в місті та області. Працюємо на прильотах, в самому хардкорі разом із ДСНС та поліцією. Бували досить складні моменти, коли форму, якщо чесно не мало сенсу прати, бо вона б не встигала висохнути. 

Зараз немає психічно здорових людей.  У мене є нервові розлади, у всіх вони є. У когось складніше, у когось трошки легше. Хтось просто більш стресостійкий, хтось - взагалі не стресостійкий. Я бачу наслідки війни по своїй мамі, коли вона дізналася, що Мартін потрапив до полону і ми вже дізналися остаточно, що він був в бараці, вижив, але десь поранений йде по полону - одразу зруйнувалося все. 

Я бачила як стрімко за літо після цих новин. Були дуже сильні нервові зриви, сильно вплинуло на її здоров'я і влітку 2024 року в неї відбувся широкий інсульт і зараз вона людина з інвалідністю. Лікування до кінця життя.

Знов таки документація - це такий абсурд. Я не можу їй оформити інвалідність, бо це надскладна процедура для звичайної людини. А зараз людина без кінцівки, має кожен місяць там чи пів року приходити та доводити, що вона в неї не відросла. Абсурд. 

Ми, до речі, ніякої допомоги не отримували від влади, а саме тому, що це теж надскладний процес. Запущено багато за 25 років маминих документів, наприклад, десь втратилось щось, або 15 років тому неправильно записали. Ми з братом два роки тягнули сім'ю, як могли, однак у мене троє дітей. Але якось рухалися. От коли вже відбувся у мами інсульт, потім загинув батько. Він дуже хворів, Мартін його дуже любив і він ще не знає нічого з цього. Тоді я зрозуміла, що більше не витримую, не можу тягнути це все далі сама. 

Вирішила, що нам треба подавати на допомогу, бо вже не вигрібаю. І я зіштовхнулася з цим всіма документами, які накопичилися у мами за 30 років. Дійшла вже до того абсурду, що мені треба довести якось документально людям, що Мартін її син. У них незбіг по прізвищах, бо вона змінювала. Ми найняли адвоката, будемо боротися, тиснути, шукати ці папірці. Це дуже важко морально. От в такому ми зараз положенні.

Марія Литянська