"Наша Конституція не працює", – одеський пастор Віктор Онуфрійчук

Як одеська громада Церкви адвентистів сьомого дня перетворилася на бомбосховище, надає безкоштовні медичні послуги і водночас зберігає свої принципи? Пастор Віктор Онуфрійчук розповідає про роль церкви сьогодні, життя вірян в еміграції, стосунки з ТЦК та чому адвентисти обирають шлях ненасильства.

<span class="ratio ratio-16x9"></span>
Дивіться повне відео на youtube-каналі Інтент

Що особисто вас привело до служіння пастора?

Це мої особисті досвіди з Богом ще з дитинства. Знаєте, дитяча віра — це дуже сильна річ. Коли батьки виховували мене й розповідали, що є Господь, я в це щиро вірив. І коли ставало скрутно, коли виникали життєві проблеми, я звертався до Бога в молитві й бачив його допомогу. Це неможливо списати на випадковість. І саме це фактично визначило подальший шлях мого життя.

Чому саме адвентисти сьомого дня?

Я народився в адвентистський сім’ї. Але в мене завжди була своя думка, і багато позицій у мене відрізнялися від позицій моїх батьків. Не можу сказати, що в дитинстві був зразковою дитиною — у мене була компанія, і я робив деякі речі, які не назвеш хорошими: курив, бився й так далі. Але сумління мене турбувало, я відчував внутрішній конфлікт. У восьмому класі я поставив собі питання: або бути християнином, або жити, як усі, і не "гратися" в релігію. Тоді я вирішив: "Ні, я буду жити за Біблією, за божими принципами".

Після цього я почав готувати себе до армії. Я знав, що буду відстоювати істину. Пішов в армію вже християнином — спеціально прийняв хрещення перед службою, щоб відчувати себе божою дитиною.

От ви кажете, що прийняли християнство і потім пішли в армію. У вас були якісь проблеми через те, що ви похрестилися?

Мої друзі, хлопці старші за мене на кілька років, які вже відслужили, приходили додому й розповідали про утиски, про "дідовщину", про різні проблеми, які вони мали через свою віру в радянській армії. І я це розумів. Але, як я вже казав, по характеру я не з м’яких — я займався фізичною культурою, і якщо в мене є думка, то вона є. Я завжди був готовий відстоювати свої переконання. Так само й у війську.

Тому я ще до армії себе морально готував. І коли пішов служити, звісно, теж були різні обставини. В основному — на рівні солдатів. А ось вище військове керівництво ставилося до мене дуже добре. Я був навіть здивований, бо готувався, що ставлення буде погане. Але трапилися такі керівники, які ставилися до мене дуже чуйно й доброзичливо — просто як батьки.

Перші півроку мені було важко, особливо на початкових етапах служби. Але потім у мене були дуже добрі стосунки з начальством. Командир частини особисто тиснув мені руку — нікому не тиснув, а мені — так. Я вважався одним із найкращих солдатів у полку, і за всі два роки служби до мене не було жодного зауваження.

Які випробування чи труднощі ви зустрічали на своєму пасторському шляху? І як справлялися з ними?

Були часи, коли я приходив кудись, щоб домовитися про проведення якоїсь програми в місті. І я відчував, що люди ставлять перешкоди під різними приводами — щоб не дозволити. Бо ми живемо в такій державі, що якщо ти не православний, то ти "щось незрозуміле". Таке було.

І хоча за Конституцією всі рівні й мають однакові права, у реальному житті це не завжди працювало. Я з цим стикався дуже часто. Зараз — вже ні, останнім часом таких проблем немає.

Звичайно, я молився Богу, молилась і церква. Я розумів ситуацію, тому ставився до цього спокійно. Знаю, у якому світі ми живемо.

<picture></picture>
Пастор Віктор Онуфрійчук. ФОТО: Інтент / Наталя Довбиш

Чи є у вас подібне ставлення до інших церков? 

Ні, ми нікого не називаємо сектантами. Знаєте, слово "сектант" зараз має дуже негативний відтінок. Але якщо відкрити словники — то це слово має нейтральне значення і саме по собі нічого поганого не означає. "Секта" — це менша група людей, яка відокремилася від більшої. І це не обов’язково про релігію. Завод може розпастися на дві частини — менша частина теж формально буде "секта".

Але з часом, в історичному процесі, слово набуло негативної конотації. І так склалося, що інколи комусь вигідно принизити якусь гілку християнства — і тоді навішують ярлик: "О, сектанти". 

Хотів би ще зазначити, що перших християн у І столітті нашої ери теж називали сектантами. Бо вони вийшли з іудаїзму, відокремилися. Їх називали "іудейською сектою".

Якою має бути роль церкви в сучасному суспільстві, особливо зараз, у складні часи?

Роль церкви — сьогодні, вчора і завжди — повинна бути активною. Церква — це агентство Господа Бога на землі, яке має служити людям і суспільству.

Як ви ставитеся до теми примирення між людьми різної віри чи конфесії? Чи існує шлях до єдності через спільні моральні засади?

Незважаючи на те, що в нас можуть бути різні погляди — релігійні, політичні — це, якщо ми люди розумні, не повинно нас відштовхувати один від одного. Кожна людина має право на свободу вибору. Але ми повинні поважати вибір людини, якщо вона налаштована на добро, якщо хоче щось робити для суспільства. Ну і що, що погляд інший — це не повинно бути проблемою.

Які найважливіші виклики стоять перед адвентистською громадою в Одесі сьогодні?

Я бачу проблему, пов’язану з тим, що у нас війна, і це сильно впливає на людей, на їхнє психологічне здоров’я. Посттравматичний синдром — це реальність. І нам потрібно бути готовими спілкуватись з такими людьми, будувати стосунки, допомагати їм знайти своє місце в суспільстві, взаємодіяти. Це один із викликів, на який ми повинні реагувати й бути готовими.

Скільки у вас було парафіян до війни і скільки зараз?

До війни в нашій третій одеській громаді було 186 членів церкви. Зараз залишилось 100. 86 людей виїхали.

Підтримуєте з ними зв’язок?

Обов’язково. У нас створені групи у Viber і Telegram. Ми спілкуємося, обмінюємося новинами, допомагаємо один одному й молімося один за одного.

Люди хочуть повертатися?

Частина людей готові повернутись і кажуть, що повернуться. Але частина — вже ні. Вони там вивчили мову, знайшли роботу, адаптувалися. І, звичайно, вони вже не повернуться.

Вони знайшли свою церкву?

Так. Ми до цього ставимося дуже серйозно. Наші члени церкви — це не просто "парафіяни", ми — одна велика родина. Тому коли людина переїжджає в інше місто чи країну, перше, що вона робить, — шукає церкву й дає про себе знати, подає адресу. Наш церковний секретар зв’язується з секретарем тієї громади, і відбувається офіційний перевод членства. І тільки коли людину приймають там, ми викреслюємо її зі списків нашої громади.

<picture></picture>
ФОТО: Наталя Довбиш, Інтент

А як церква підтримує людей, які переживають кризу віри чи особисті труднощі?

Церква відвідує таку людину вдома, телефонує, спілкується, молиться з нею, проводить бесіди — робимо все можливе, щоб підтримати людину й не залишити її наодинці.

Чи існують у вашій громаді програми служіння для молоді, сімей з дітьми?

Так, у нас є програми для молоді, для сімей і для дітей. Цього року ми проводили сімейні зустрічі раз на квартал. І важливо — це були програми не тільки для членів нашої громади. Ми відкривали їх для переселенців і всіх бажаючих.

Як у вашій громаді виникла ідея поєднати духовне служіння із турботою про фізичне здоров’я? Я бачила, що у вас є консультації лікаря, масаж, косметологічні послуги. Розкажіть про це.

Ми розуміємо, як і всі, що здоров’я — це не тільки фізичний стан, а поєднання фізичного, психологічного й духовного благополуччя. І що всі ці сфери взаємопов’язані. Тому наша всесвітня адвентистська церква приділяє велике значення здоровому способу життя.

У всесвітній церкві є близько 700 лікарень. В медуніверситеті штату Каліфорнія роблять пересадки серця немовлятам, там же свого часу провели операцію з розділення сіамських близнюків. В Україні також є наш медичний центр в Києві.

Є й спеціальні великі медичні автобуси, обладнані всім необхідним. Вони їздять по Україні, і один з них приїздив до нас, у Третю одеську громаду. Там є апарат УЗД, можна зробити кардіограму, приймають різні фахівці. Ми також запрошували перукарів, косметологів, психологів. Люди приходили, отримували послуги — і ми намагаємось це робити регулярно.

У нашій громаді є й власний медичний кабінет, який працює на постійній основі. В нас є масажисти, є лікар-терапевт вищої категорії, який безкоштовно консультує й може зробити кардіограму — у нас є кардіограф. Так само можна прийти на масаж чи до косметолога. Періодично ми даємо оголошення і запрошуємо людей, незважаючи на те, чи є вони членами нашої церкви.

Яка послуга користується найбільшим попитом?

Найбільший попит — це масаж. Найбільше людей пройшли саме через нього.

Більш того, я періодично звертаюсь до керівниці міського відділу соціального захисту. Вона дає мені інформацію про переселенців, тому що ми в першу чергу турбуємося саме про них. Ми розуміємо, що їм важко: нове місто, нові умови, вони менш захищені. Тому ми віддаємо пріоритет цій категорії людей — запрошуємо їх до лікаря, на масаж, до косметолога, на сімейні програми.

Як Церква адвентистів сьомого дня ставиться до війни? Які біблійні принципи визначають її позицію?

Шоста заповідь Божого закону говорить: "Не вбивай". Люди тлумачать її по-різному, але ми сприймаємо її буквально. Наша церква — мирна організація, і ми послідовно виступаємо за ненасильство. Ми не беремо зброю до рук і не беремо участі у воєнних діях.

Так, окремі члени церкви можуть ухвалювати власні рішення — це питання їхнього сумління. Але офіційна позиція всесвітньої Церкви адвентистів сьомого дня залишається незмінною: ми — церква, яка не воює.

Як ви це узгоджуєте з ТЦК? Як кожен член церкви особисто відстоює свої переконання?

Це дуже непросто. До наших вірян ставляться так само, як і до всіх інших. Ми бачимо, що в країні трапляються явища, які можна назвати ганебними: бусифікація, тиск, порушення прав людини. Хоча у нас є Конституція, зокрема 35-та стаття, але, відверто кажучи, вона не працює.

Але ж віряни можуть шукати роботу в тилових частинах. Адже є підрозділи, де не потрібно брати зброю до рук.

Так, є різні можливості для тих, хто не готовий тримати зброю. І серед наших вірян також є люди, які служать на фронті, але без зброї. Хтось працює на кухні, хтось — медбратом. Є випадки, коли члени нашої церкви з медичною освітою добровільно йшли на передову, тому що розуміли: їхнє покликання — лікувати, підтримувати, рятувати. Такі приклади у нас є.

Як змінилася ваша діяльність під час війни?

У 2022 році, як тільки почалась війна, перше, що ми зробили — облаштували наш молитовний будинок як укриття. І члени нашої церкви, і волонтери працювали тут щодня. Ми привезли кілька машин піску, купили мішки й укріпили вікна — і зовні, і зсередини. Частина нашої церкви розташована під землею, тож це було і актуально, і можливо.

До нас приїжджали люди з Бучі, Харкова, Херсона та інших областей. Вони залишалися тут на ніч, а інколи й довше. Я сам особисто возив людей до кордону з Молдовою — тих, хто їхав далі. Тут у нас працювала їдальня: наші сестри приймали людей, готували їжу, стелили ліжка. Люди могли відпочити, поїсти й продовжити шлях.

У нас також є церковна гуманітарна організація — АДРА (Адвентистське агентство допомоги і розвитку). Це всесвітня структура, яка реагує на стихійні лиха, війни, кризи й надає допомогу продуктами, медикаментами та іншим необхідним. З початком війни ми отримали від АДРА великі партії допомоги. Ми роздали людям 255 тонн харчових наборів — щомісяця до нас заїжджали дві фури. Наші волонтери працювали з ранку до вечора. Окремо видавали дитячі набори — близько 13600.

Також ми безкоштовно роздавали хліб. АДРА виділяла гроші, ми брали кілька мікроавтобусів, привозили хліб і роздавали людям. Стояли величезні черги. Із квітня до жовтня 22-го ми роздали 1,5 мільйона булок хліба. Це була активна фаза допомоги.

Зараз ми більше зосереджуємося на вразливих категоріях населення, передусім на переселенцях. У нас працює медичний кабінет, проводяться програми для сімей, консультації з різних життєвих питань. Є навіть можливість отримати юридичну допомогу — ми ще не робили широку рекламу, але спеціалісти є, і ми допомагаємо по можливості.

Є така думка, що протестантські країни більш заможні, ніж православні. Ви з цим згодні? 

Так, більшість країн із протестантським корінням справді більш заможні. Це пов’язано з тим, що на початку свого становлення вони взяли за основу християнські принципи — зокрема: "Все, що робиш, роби, як для Бога". І це дуже вплинуло на їхній розвиток.

Але якщо дивитися на Європу сьогодні, то треба сказати, що багато протестантських країн поступово секуляризуються, відходять від біблійних цінностей. Там є речі, про які навіть не хочеться говорити. Проте на ранніх етапах саме протестантське розуміння Біблії, ставлення до праці й відповідальності стало фундаментом їхнього зростання.

Вони сприймали роботу як поклик від Бога. Працювали старанно, чесно, з відчуттям місії — і це, без сумніву, сприяло тому, що ці країни стали багатими й розвиненими.

Цим матеріалом Інтент продовжує цикл відеорозмов зі священнослужителями півдня України. Мета цього циклу — показати якомога ширшу і повнішу картину релігійного життя.

Ната Чернецька