"Коли суворі дядьки з заплаканими очима тиснуть тобі руку, ти розумієш, що не дарма", - актор театру і кіно Дмитро Усов

Культура мовою своїх жанрів вчить суспільство, допомагає знайти відповіді на питання - робить із нас людей. Театр може досить швидко реагувати на події і бути актуальним. Про сюжети, глядачів, приватний театр, акторів, а також Майдан, військових і державну історію дивіться та читайте в інтерв’ю Інтенту Дмитра Усова - актора театру і кіно.

<span class="ratio ratio-16x9"></span>

Почнемо із бази, а сьогодні для нас це війна. Мені здалося, що театр змінив свої сюжети та роль і глядач став приходити за іншим. Як ви бачите це зсередини?

Принаймні Український театр в Одесі. От скільки років я тут маю честь, спочатку на проєктній основі ми з Максимом Голенко приїхали сюди ставити "Енеїду 21", здається 2018 рік, потім вже я відніс сюди трудову, то за весь той етап, що я знайомий з цим театром, колективом, творчою політикою і плануванням - він відігравав досить значну роль. Саме освітянська історія. Те що робив і робить Український театр - це просвітництво, розширення світогляду одеситів саме в українському культурному просторі. Важлива насправді місія і за час повномасштабки, і ще до того, Український театр став осередком, куди приїжджають різноманітні люди: спікери, круті митці. Не тільки проводяться якісь зустрічі, а приходять люди. Бо у них є природна потреба заглибитись в знання своєї історії, міста - взагалі, хто ми такі. Тому що цей (путін, - Ред.) зробив набагато більше для того, щоб 40-мільйонна країна поставила собі питання: хто ми, звідки та куди ми? Це більше, ніж всі наші мінкульти разом взяті. І тому є у суспільства попит (принаймні в адекватної частини людей) на те, щоб зрозуміти відповіді на ці питання. І власне Український театр виконує цю функцію досить якісно, яскраво, цікаво і це власне ми бачимо на кількості людей, які приходять на зустрічі, вистави і так далі. 

Фото: Інтент, Наталя Довбиш

 У театрі, особливо старожили говорять про те, що тут служать, а не працюють. Чи жива ще така історія і щодо вас: ви працюєте чи служите в театрі?

Оце все ж таки період совка. І це, до речі, зіграло дуже поганий жарт з усіма нами, хто вчився і власне повірив в таку романтизацію, що театру служать. По-перше, служать люди в Збройних Силах України, в Силах Оборони - єдині, хто служать. По-друге, нам нав'язали цю романтизацію, дурна байка, що ви не можете не прийти на репетицію, навіть якщо потрапили під трамвай - якщо вам відрізало ногу чи голову, то маєте принести це в театр чи в інститут, а тільки потім звернутися в лікарню. Це все дуже добре в контексті байок, коли ти ще не працюєш в цій професії. Як потрапляєш в реальність, то ти розумієш, що це абсолютно не так. І всім, хто повірив в цю історію і самовіддано працював і працює в театрі, на початках дуже сильно довбануло по голові. Рожеві окуляри і скло всередину трохи лопнуло. Бо все не так райдужно, весело, як нам розповідало попереднє покоління.

Оцю штуку з тим, що служить в театрі відчули ті, хто зараз в зв'язку з повномасштабною війною, повиїжджали. Моя одногрупниця - унікальна жінка, вивчила вже польську, грає там в театрі і вже нагороду отримала, на кшталт кращої молодої акторки в Європі. Вона в інтерв'ю десь говорила, що можна не вмирати в театрі - буквально не робити ті жертви, до яких нас привчали. Театр - це прекрасно, але якщо ти себе гробиш фізично, морально, емоційно… Для когось це трушна історія, що чувак згорів на виставі. Ні. Є ще якісь твої просто потреби, як людини. Ти маєш про себе думати. Тому мені здається, що оце служіння - це мазохізм. Непродуктивна, нездорова історія. Ми і так всі хворі, нам всім треба психологи, психотерапевти і лікування. Я не служу, самовіддано працюю, викладаюсь, але я ще хочу жити.

Ми всі любимо театр, інакше там не працювали би. Ми живі, рухаємося, а розповідати, що нам важко…  Це все і на мільйонний відсоток не порівняти з тим, що роблять наші військові. 

Фото: Інтент, Наталя Довбиш

Що таке Дикий театр і чому він дикий?

Це прекрасна історія, яку започаткувала Ярослава Кравченко. Спочатку туди потрапив як глядач. Це абсолютно приватна ініціатива. Чому мені подобається ця модель, бо Яся зробила дуже круту штуку в нашому театральному середовищі. Актори, режисери - усі з цеху майже ніколи не купували квитки до колег. Яся це за свої гроші відкрила і це дороговартісна все одно штука. Вона ввела таке поняття, як friendly і я пам'ятаю, що це напевно перший раз, коли я купив квиток до колег, принаймні вже будучи в Києві. Наші обурювалися, як це купувати квитки в театр. Тому що люди вкладають гроші, ресурси - це ж не державне забезпечення. Я заробляю гроші на виставі, потім вкладаю в наступну і так театр вже скільки років існує. Ми збираємось раз за два-три місяці, робимо виставу - всі з різних театрів та міст - дуже крута колаба. Це не розтягується на роки. Все живе, збирає повні зали, ми отримуємо свої гонорари, задоволення і все прекрасно. Один з якісних показових кейсів, що театр може існувати без свого стаціонарного приміщення, без якихось дотацій державних. Є гранти, але здебільшого цей театр заробляє на себе своїм же продуктом. Прекрасна ідеальна схема.

Грати перед військовими - інакше? 

Особливо коли ми ставили наш проєкт "Чуваки не святкують, або Ukrainian". Бо основна історія про хлопчину миротворця, який з 2014 поїхав воювати і ці сволоти його закатували, вбили - це червоною лінією йде протягом вистави. Тому це більш відповідально. Холодний яр -  це я попросив дозволу зробити версію таку саме для Кам'янського. І ми з місцевим актором Сашком Нагорним зробили цю версію, поїхали до хлопців. Дуже довго все якось організовувалось, бо і можна зрозуміти військових - пускати цивільних.

Ти бачиш хлопців і дівчат, розумієш, що трошки складніше. Бо саме оця відповідальність, бо ти розумієш, що ці люди зараз навчаються, а завтра вони підуть захищати тебе. Ні ми, ні вони не знають, коли ми побачимось чи не побачимось наступного разу. Тут все чесніше і для них, і для нас. Але при цьому, коли ці суворі дядьки потім тобі тиснуть руку, ти розумієш, що бляха не дарма. Це, напевно, найцінніша оцінка. Бо якщо ми зробили чесно і правильно, пройшли цензурування саме військовими, отже робимо правильно і це цінно.

Там все так грамотно побудовано в цій виставі, що людям після сильно не до розмов. Тому що очі на мокрому місці і людей накриває. Діалогів прям великих немає, просто стоїть мокрий наскрізь Усов і підходять суворі люди з заплаканими очима. Вони нам дякують, а ми їм. 

Фото: Інтент, Наталя Довбиш

У вас є друзі актори?

Є, буквально декілька. Намагаюся з ними сильно не спілкуватися - це страшні люди, я по собі знаю. Дружина - нормальна людина, не з акторок, все добре з нею. Мені пощастило, їй сподіваюся теж. Є колаби, як в Українському театрі, ми підписували меморандум про співпрацю, обмін виставами, досвідом - це хороша штука. Ми їздили в Рівне. Ми зараз говоримо про нормальні театри, в яких живі процеси, які рефлексують разом з глядачами. Більшість державних театрів, принаймні, як на мене, можливо я помиляюсь досить закриті штуки, які не дуже охоче впускають до себе щось нове або когось. Особливо ті приклади, де дяді з тьотями сидять по 30 років на своїх посадах. Що ти від них хочеш? Вони служать, у їх житті все добре, окупували той театр. 

Захоплення до українського, яке зараз є, сплеск який ми мали на початку 2000-них, а потім у 2014 залишиться? 

Я можу чогось не знати і не є істиною в останній інстанції. Мені здається, що є як сплески, так і зниження і це абсолютно нормально. Людина має таку властивість, що щось їй зараз цікаво, а потім притупляється. Або сам усвідомлюєш, що треба прокачати десь знання. Те що ризик повернення до впливу в інформаційно культурні історії до росіян є  - це 100%. По-перше, війна триває і як я кажу в "Чуваках", що замість рашки океан не з’явиться. Вони завжди були нашими сусідами, тому загроза завжди була, є і буде. Питання в тому, що  скільки буде в нас живих, притомних, адекватних людей, які будуть рухати саме український порядок денний, розвивати цю культуру. Державної політики мені видається, що замало. Чомусь же дітвора слухає цих російських і вони залітають там по стрімінгових майданчиках. Хоча зараз багато з'явилося наших, сучасних, крутих виконавців на будь-який смак. Продуктів на будь-який смак вистачає. Хоча з іншого боку, якщо тобі в морду летить ракета і ти досі не зрозумів, що ну не треба дивитися цю срань і фінансуєш своїми переглядами цю ж ракету, то це, мабуть, якась клінічна історія.

Такого вже прям повернення, думаю, що не буде. Типу якась локальна історія, ну може хай ще в Музкомедії ще щось російською пограють із субтитрами. Давайте вже одразу російською! І немає на це управи. Ну типу Кремінь - омбудсмен, але ж субтитри - є, то і все. 

Кам'янське - це ж був Дніпродзержинськ, теж такий непростий регіончик. Там вистачало і вистачає, на жаль, ватників і не дуже приємних елементів. І це відповідно відображалось на тому, що я слухав, читав. У середній школі міг виставити колонки у двір і врубити Любє - і це було нормально. Я радіо-шансон знав напам’ять. І ніхто мені не казав, що це не твоє, а нав'язане, привнесене, насаджене - це задавлено наше. Навпаки це культивувалося і підтримувалося в усіх сферах абсолютно.

Перше, напевно, 2004 рік - Помаранчева революція, якраз відчуття, що ми не бидло і вся ця історія. Просто прикольні люди українською розмовляють щось і співають, якісь правильні, цікаві, притомні люди. А що так може бути? Тоді я зрозумів, є щось таке, що мені ближче, відгукується. Слава Богу, що виникло це відчуття. 

Фото: Інтент, Наталя Довбиш

А чим особисто вам приваблива українська культура, що ви в ній знаходите?

Я не можу сказати чогось одного. Просто воно почало якось підживлювати цікавість і так само впливати на усвідомлення, хто ти на позицію. Воно відгукується і резонує в тобі. Не  все звичайно. Але я ж кажу має бути все: лайняне, круте, геніальне, бездарне - неважливо. Головне, щоб якомога більше цього було. Треба більше нашого будь-якої якості. Звичайно хочеться, щоб все було талановите і прекрасне, але там матимемо хоча би шанс відокремитися і розвиватися окремо від цих сволот.
 

Марія Литянська