Ігор Лоссовський: Україні треба працювати з пригнобленими народами росії

У листопаді минулого року в Україні відбувся форум ідей та рішень для розвитку Закарпатської області, як поліетнічного фронтиру, мосту України до ЄС та НАТО Re:Open Zakarpattia.

Одним з учасників форуму був заступник голови Державної служби України з етнополітики та свободи совісті Ігор Лоссовський.

Пропонуємо читачам Інтенту інтерв’ю з Ігорем Лоссовським з приводу етнополітики в Україні.

Пане Ігорю, чи можете ви висловити позицію загальнодержавного органу, чи це буде радше ваша особиста думка. Та відразу питання: чи змінило повномасштабне вторгнення етнополітичний баланс в Україні, зокрема на Півдні? Адже Південь варто розглядати окремо – Одещина, Херсонщина і тим більше Крим мають свої особливості.

Я висловлюю власну експертну думку, а не офіційну позицію загальнодержавного органу.

Безумовно, повномасштабна війна суттєво вплинула на етнополітичні процеси в Україні. Але тут важливо розуміти, що ми маємо справу з дуже обмеженою та застарілою статистикою. Останній перепис населення в Україні проводився майже чверть століття тому – у 2000 – 2001 роках. За цей час змінилося ціле покоління.

Люди змінюють свою ідентичність, мігрують, виїжджають і повертаються, змінюються соціальні й політичні обставини. Тому сьогодні ми не можемо точно сказати, скільки і яких саме етнічних чи національних спільнот проживає в Україні.

Справді, ми бачимо певні зміни. Але важливо пам’ятати, що в Україні громадяни не зобов’язані декларувати свою національність – це робиться добровільно. Тому ми не маємо точних даних про етнічний склад населення.

За даними перепису 2001 року, близько 20% населення України належало до національних меншин, і було зафіксовано понад 130 етнічних груп. Новий закон 2022 року є дуже інклюзивним: усі, хто декларує себе як національна меншина, визнаються такими офіційно. Це відрізняє Україну від багатьох європейських країн. Наприклад, у Франції взагалі не визнають жодної меншини, а в Німеччині – лише чотири.

У нас же навіть ті групи, які в інших країнах вважаються мігрантами – араби, курди, турки – можуть бути офіційно віднесені до національних меншин. Це свідчить про особливий підхід України, де етнічне розмаїття визнається і захищається на законодавчому рівні.

Чи можна сучасну класифікацію національних меншин в Україні назвати певним спадком радянської системи?

У Радянському Союзі ситуація була іншою: там формувалася концепція "радянської людини" як єдиного соціального та економічного простору. Україна ж не проводить політики асиміляції – навпаки, ми підтримуємо національні меншини. Якщо група декларує себе як меншина, держава визнає це.

Під час війни всі громадяни України страждають однаково, незалежно від етнічного походження. Але для деяких меншин війна становить екзистенціальну загрозу. Це стосується, зокрема, корінних народів Криму – кримських татар, караїмів, кримчаків, а також приазовських греків. Коли народи змушені жити в дисперсному стані, їм важко зберігати свою культуру та мову.

Попри це, представники меншин воюють у Збройних Силах України, віддають життя за державу нарівні з усіма. Водночас вони стикаються з додатковим ризиком – загрозою зникнення як окремі етнічні спільноти.

Війна, попри всі трагедії, має й один умовно позитивний наслідок: вона згуртувала українське суспільство. Ми усвідомили, що маємо єдину країну, єдину державу, єдину батьківщину та єдиного ворога. І всі – і етнічні українці, і національні меншини – виборюють свободу та незалежність.

Щодо дискусій про корінні народи: нині в Україні офіційно визнані кримські татари, караїми та кримчаки. Гагаузи, які компактно проживають на Одещині, поки не мають такого статусу, хоча дискусії тривають. Аргумент проти їхнього включення полягає в тому, що вони мають автономію в Молдові…

Щодо інших груп – русинів, бойків, лемків – наукова думка схиляється до того, що це субетнічні групи українців. Русинська мова вважається діалектом української, хоча має свої особливості. Тому на рівні держави зараз немає активних дискусій про розширення списку корінних народів, але якщо з’являться нові наукові дані, питання може бути переглянуте.

Україна бере участь у міжнародних заходах русинів. Як держава ставиться до цієї спільноти?

Ми визнаємо русинів частиною українського народу. Наші дипломати регулярно беруть участь у їхніх з’їздах за кордоном. Коли я працював консулом у Торонто, бачив, як русини й лемки трималися разом, фактично як одна спільнота. Вони вважали себе українцями, хоча зберігали власну ідентичність. Україна підтримує їхні культурні ініціативи, такі як фестиваль "Лемківська ватра".

Який нині статус Меджлісу кримськотатарського народу та їхніх національних символів?

Найважливішим є закон про корінні народи України. На його виконання ми розробили три нормативні акти: два вже діють, один ще в процесі. Ми співпрацюємо з Меджлісом та Кримськотатарським інформаційним центром, які пропонують додаткові законодавчі ініціативи. Держава готова до обговорення й подальшої роботи над цими питаннями.

Якою буде доля національних меншин, що ідентифікують себе як росіяни чи білоруси, після війни? Чи зможемо ми забезпечити їхні права у рівному статусі?

Так, їхні права будуть захищені. Україна є членом міжнародних конвенцій і зобов’язана гарантувати рівність усіх національних меншин. Вступ до Європейського Союзу лише посилить ці гарантії.

Справа не в етнічності людини, а в її позиції. На фронті я бачив, що багато військових тоді спілкувалися російською мовою, хоча зараз ситуація змінилася – дедалі більше людей переходять на українську. Російська мова стала маркером, який асоціюється з ворогом, але це не означає, що вона належить лише росії. Багато людей змінили свою ідентичність через агресію рф, щоб не асоціюватися з імперською політикою.

Щодо білорусів, ситуація схожа. Режим у Мінську допомагає росії здійснювати агресію, але є чимало білорусів, які воюють ЗСУ – як громадяни України, так і громадяни Білорусі. Є навіть асоціація, яка організувала виставку з портретами та біографіями білорусів, що загинули за свободу України. Ця виставка вже побувала в багатьох містах України та за кордоном.

Усе залежить від того, чи людина підтримує "русский мир" і імперію, чи вона проти війни та за свободу. Є навіть російські громадяни, які воюють на боці України, серед них не лише етнічні росіяни, а й представники малих народів, наприклад якути. Це показує, що боротьба проти імперії об’єднує людей різного походження.

Ви згадали про якутів та інші малі народи, які проживають на території росії фактично в статусі окупованих. Чи можна очікувати, що під час наступного перепису населення в Україні збережеться така кількість національних меншин, як раніше? Адже багато з

Ситуація така, що якщо національні меншини не проживають компактно, а розсіяні серед більшості, то з часом вони поступово втрачають свою ідентичність. Це природна тенденція, яка відбувається в усьому світі. Люди змішуються, діти й онуки часто вже не ідентифікують себе так, як їхні предки. Тому кількість меншин у переписах може зменшуватися.

У росії ж ми бачимо інтенсивну політику асиміляції. Навіть великі народи, як татари в Татарстані, стикаються з тим, що їхню мову більше не обов’язково вивчати в школах чи дитсадках. Це призводить до швидкої втрати культурної ідентичності. Російська влада нав’язує концепцію "русских людей", заперечуючи право на власну культуру.

Ті, хто виступає проти такої політики, часто змушені жити за кордоном. Є численні асоціації чеченців, татар, башкирів, якутів та інших народів у Європі. Наприклад, проводяться конгреси угро-фінських народів у Фінляндії та Естонії. Це свідчить про те, що потенціал збереження культурної ідентичності існує, але він реалізується поза межами росії.

росія залишається останньою імперією. Всі інші імперії розпалися: Британська імперія, яка колись була найбільшою, сьогодні трансформувалася у співдружність націй (Commonwealth), що процвітає й навіть приймає нові країни, які ніколи не були колоніями. Натомість Співдружність Незалежних Держав, створена росією, фактично занепадає. Це показує різницю між імперським підходом росії та демократичними моделями інших країн.

Чим відрізняється сучасна Британська співдружність від російської колоніальної системи?

У Британії колоніалізм був зовнішнім – заморські території, які з часом отримали незалежність. Сьогодні навіть потужні країни, як Канада, Австралія чи Нова Зеландія, формально визнають британського монарха главою держави, але це символічно й не обмежує їхню незалежність. У Канаді, наприклад, є генерал-губернатор, призначений монархом, але країна фактично самостійна.

росія ж діє зовсім інакше: вона силовими методами намагається утримати контроль над своїми колишніми колоніями та регіонами. Це внутрішній колоніалізм, коли народи всередині країни позбавлені права на власну культуру й самовизначення.

Що може зробити Україна для підтримки народів, пригноблених на території росії?

Український парламент уже ухвалив низку постанов, зокрема щодо століття Кавказької Федерації та визнання Чеченської Республіки Ічкерія. Це важливі кроки. Україна також надає майданчик для проведення конференцій чеченському уряду в екзилі.

У Києві та інших містах відбуваються наукові конференції, присвячені темі розпаду Російської імперії. На них запрошуються відомі професори з Британії та США, які досліджують ці процеси. Це створює міжнародну дискусію й підтримку пригноблених народів.

Чому важливо підтримувати ці народи, навіть якщо це може виглядати як втручання у внутрішні справи росії?

Ці народи фактично позбавлені можливості захищати свою мову й культуру всередині росії – будь-яка активність там карається смертю, ув’язненням чи висилкою. Тому вони змушені діяти за кордоном. Україна має моральне право підтримувати їх, адже сама протягом століть була пригнобленим народом.

Звісно, така діяльність може трактуватися як підтримка сепаратизму чи втручання у внутрішні справи, але важливо знайти "золоту середину" – допомагати пригнобленим народам, не порушуючи міжнародних норм.

Це не входить, на жаль, в мандат нашої організації, але я думаю, треба активніше працювати з визнаними у світі організаціями, які представляють пригноблені народи росії. А це – саме пригноблені народи. І ми маємо їм допомагати, тому що ми теж були пригнобленим народом. Продовж 300-250 років. І вони зараз також вт<span><span><span><span>рачають свою мову. </span></span></span></span>

Валерій Болган