"Якщо я розумів би Бога, то був би Богом", - рабин Менді Вольф

Вперше в циклі наших інтерв'ю з лідерами релігійних громад Півдня ми торкнулися філософських питань. Наш співрозмовник — рабин одеської синагоги на Фонтані Менахем-Мендл Вольф. Чому Бог не піддається логіці? І чому жити з питаннями без відповідей — це нормально? Рав Менді розповів, як на початку повномасштабної війни вивіз із Одеси до Берліна 120 дітей-сиріт і працівників дитячого будинку "Мішпаха" і через рік повернув їх назад. А ще — як весілля його брата з дочкою головного рабина росії стало несподіваним символом єдності для євреїв воюючих країн.

Що означає бути рабином у XXI столітті?

Рабин - це справочник з юдаїзму. Євреї, які цікавляться юдаїзмом звертаються до рабина. Потім він або скеровує їх до книг, або переказує, що в них написано. Це перша функція рабина. 

Друга — це участь у житті єврейського суспільства. Якщо у людей виникають проблеми, суперечки, труднощі у стосунках — рабин вирішує ці питання.

З часом роль рабина тільки розширилась. Юдаїзм охоплює буквально всі аспекти життя — від того, як людина прокидається, до того, як вона засинає. Навіть як засинати, в яку сторону повертатися — і на це є відповідь. І від народження — до поховання, до скорботи після смерті — Тора має, що сказати. 

Сьогодні є рабини вузької спеціалізації - психолог, невропатолог, юрист. А є рабин, який "мультитаск" - він має робити все.

Як юдаїзм пояснює страждання та несправедливість у світі?

Мойсей спитав в Бога: чому грішникам — добре, а праведникам — погано? І він не зовсім отримав на це відповідь. Якщо поверхностно, то  у кожної людини є щось добре і щось погане. За погане вона повинна відповідати, за добре — отримати нагороду. Але немає чіткої відповіді, як працює небесна канцелярія.

Один рабин колись сказав: "Якщо я дам тобі відповідь, чому стався Голокост — як ти себе почуватимеш?”. Але єдиний, хто по-справжньому знає, чому стався Голокост — це Гітлер. Я не хочу бути з ним в одному ряду. Бо якщо я це зрозумію — я перестану боротися зі злом. А я хочу боротися з ним усе життя.

Мені сподобалось, коли ви сказали, що на моє питання немає відповіді. Це дуже по-філософськи. Це змушує замислитися глибше.

Нам потрібно думати, шукати, ставити питання — але й прийняти, що той, хто створив наш розум і логіку, не зобов'язаний бути логічним.

Є єврейська мудрість: "Якби я розумів Бога — я був би Богом". У цьому й суть. Ми маємо право питати, маємо бажання розуміти. І Бог дав нам розум, щоб ми шукали. Але коли відповіді немає, коли вона нам не відкрита — це не має похитнути нашу віру. Бо Бог не зобов’язаний вкладатися в рамки логіки, яку сам же створив. Він — понад нею.

<picture></picture>
Фото: Хабад Одеса

Які виклики стоять сьогодні перед одеською єврейською громадою?

Вважаю, що виклики, з якими сьогодні стикається єврейська громада, — це ті самі, з якими стикаються всі українці. У цьому сенсі ми не відрізняємося. Проблеми, які виникають із боку юдаїзму як релігії, не нові. Новим є лише контекст, у якому вони постають.

Скажімо, євреї на фронті — вони не мають кошерної їжі. Але часто в них просто немає нормальної їжі. І це вже не суто єврейське питання. Немає фінансування на єврейську школу? Але й міський ліцей не має достатнього фінансування. 

Ми працюємо з цим. Ми намагаємось підтримати єврейську громаду Одеси, бо це наша місія. Нещодавно були влучання поблизу нашого дитячого садочка, біля нашої школи. Так само, як в десятках інших будівель по всій Одесі.

Ми не хотіли закривати наш садочок після влучання. Бо є діти. Вони — одесити. Вони — українці. Вони — євреї. Їхні батьки, які прийшли вранці, побачили розбиті вікна… але їм треба на роботу. А дитина має кудись іти. І ми відкрилися. Ми не закривались із самого початку війни. Ми робили все, щоб залишатися офлайн, на місці. Бо в нас є укриття. А вдома в цих дітей — немає. І якщо ми можемо дати їм тепло, дах, уроки, звичайне життя — ми повинні це робити.

Ми не планували цього. До 24 лютого 2022 року наша головна мета була інша: виховання, освіта, підтримка єврейської ідентичності. Ми надаємо матеріальну підтримку, але за духовною звертаються все більше. Є така фраза: "В окопах немає атеїстів". Це стало дуже відчутно.

Чи змінилась релігійність громади після початку війни? Ви вже почали про це говорити. Розкажіть про це ще.

Кожна людина — вона в щось вірить. Хтось — у Бога. Хтось — у гроші. Хтось — у суспільство, хтось — в Instagram. Але віра є в кожного. 

Що стосується саме юдаїзму — то війна справді багато чого змінила. Є чимало людей, яких вона зробила ближчими до релігії. Але, на жаль, є й інший бік. Деякі євреї виїхали з України й опинилися у нових країнах — у Європі, США, Канаді, навіть в Ізраїлі. І не скрізь вони знайшли ту єврейську спільноту, яку мали тут, в Одесі. Там не було того рабина, якому вони довіряють. Там не було відчуття дому, яке давала громада.

Дехто вже три роки не був у синагозі. І в якийсь момент починаєш думати: "А так, значить, теж можна? Не приходити — і все одно жити?". Але в серці, всередині — завжди залишається тепле місце. Ми багато спілкуємося з одеськими євреями, які зараз за кордоном. Вони телефонують, пишуть. Вони сумують. Вони кажуть: "Коли все це закінчиться — ми приїдемо". Бо Одеса — це не просто місто. Це — атмосфера.

В Одесі нещодавно біля стін синагоги ховали загиблого воїна 34-ї бригади берегової оборони Григорія Звіргзде. Як багато євреїв воює у вашій громаді?

Є. Євреї воюють. І ми про них пам’ятаємо — кожної суботи у нас звучить окрема благословенна молитва за солдатів, які воюють у лавах ЗСУ. 

Є мами з дітьми, які навчаються у нашому дитячому садочку, у нашій школі. Вони приходять до синагоги на шабат, на свята. А батько — ні. Бо він зараз не тут. Він воює. І це не щось виняткове.

<picture></picture>
Прощання з загиблим Григорієм Звіргзде. Фото: Хабад Одеса

Чи допомагає ваша громада українській армії?

Є співпраця. Є конкретна допомога. Звісно, найбільше допомагає армії всеукраїнське об’єднання єврейських громад, і ми — його частина. Але й тут, в Одесі, коли звертаються прикордонники, військові, коли бачимо потребу — допомагаємо. І в тилу, і не в тилу.

У перші дні війни ви вивезли до Берліна 120 дітей-сиріт і співробітників дитячого будинку "Мішпаха". А через рік повернули їх назад. Чи може така ситуація повторитися знову, з огляду на нинішню активність росії?

Зараз ми краще розуміємо, що відбувається. У перші дні — ніхто нічого не розумів. Хтось думав, що російські танки будуть в Одесі. 

Повномасштабна війна почалася у четвер, а в суботу ми були тут, у синагозі. І сюди приходили люди з мисливськими рушницями, з пістолетами. З дозволами на зброю. Люди не знали, чого чекати. Вони боялися, що вийдуть на вулицю — а там вже російські солдати будуть стріляти. 

Коли нам надійшло офіційне повідомлення, що можна вивозити дітей навіть без закордонних паспортів — ми сіли в автобус і поїхали. Бо безпека — перш за все.

Я поїхав із ними. Ми були в Берліні. Але мій батько, головний рабин Одеси й Півдня України, залишився тут. І був тут, коли почались блекаути, коли взимку не було світла. Вони тоді поставили генератори для дитячих будинків — для хлопчиків, для дівчаток. Зробили укриття. Все облаштували. Бо стало зрозуміло: це не на три дні. І не на три тижні. Це — надовго.

В той же час в готелі в Берліні сидіти з дітьми надовго — неможливо. Тоді було прийнято рішення повернутись в Одесу. Діти щасливі тут. Вони називають виховательку "мама". Вони — вдома.

Кожного дня ми молимось, щоб нам не довелося повертатися. Щоб усе залишалося мирним — наскільки це взагалі можливо в теперішній ситуації. Бо діти сьогодні щоночі спускаються в укриття. І ми робимо все, що в наших силах, щоб дати їм хоч трохи дитинства. Дитинства, яке вони заслуговують. Наскільки можемо.

Як ви прокоментуєте одруження сина рабина Одеси та Півдня України Авраама Вольфа – Шолема Вольфа на дочці головного рабина росії Берла Лазара – Ривці Лазар?

Це мій брат. Шолем познайомився з Ривкою в Нью-Йорку. Коли вони прийняли рішення, що хочуть одружитися, мій батько і її батько — так, вони розуміли, який буде резонанс. Але ми не можемо заважати статися родині, навіть якщо суспільство ставиться до цього негативно. Ця сім'я аполітична. Вони навчаються за кордоном вже багато років, не є громадянами України та росії. 

На весіллі нової родині побажали доброго життя євреї з обох воюючих країн. З початку повномасштабного вторгнення я не бачив стільки євреїв з росії, які жали руки євреям з України і навпаки. Десь в душі це було некомфортно, але вони побороли себе, розуміючи, що тут відбувається щось святе. Бо родина для нас це найголовніше.

В росії критикували Лазара після цієї події значно більше, ніж в Україні мого батька. Там ситуація інша — жорсткіша. І тим більше я поважаю рабина Лазара за ті слова, які він сказав путіну прямо в обличчя: "Юдаїзм — за мир, не за війну. Якщо треба наша допомога, щоб зробити мир — ми тут". Ви розумієте, що не кожен релігійний лідер у росії насмілиться сказати подібне.

<picture></picture>
Весілля Ривки та Шолома. Фото: COL

Тобто рабини росії засуджують війну? 

Вони не можуть її засуджувати, бо вони більше там не залишаться, не зможуть виконувати свою місію, допомогати своїй громаді. Тому вони повинні тримати політкоректність. Вони хотіли б, щоб війна закінчилася як страшний сон, її ніхто не підтримує. 

Робота рабина — тримати єврейське життя. Забезпечити, щоб була синагога, школа. Якщо вони скажуть щось політичне — це може закінчитись депортацією або гірше. І тоді євреї залишаться без нічого.

Усі розуміють, що війна повинна закінчитися. Усі моляться, щоб люди жили, а не помирали. Життя людини - це найцінніше, що є.

Як ви бачите роль жінки в єврейській традиції та в громаді сьогодні?

Роль єврейської жінки — ключова. Тому що дім, діти — усе на її плечах. Це величезна відповідальність. Це набагато складніша робота, ніж в чоловіка. Бо народження дітей — це одне. Але ще треба гарно виховати. Історично так склалося, що дитина більшість часу проводить із мамою — і саме вона має найбільший вплив. І саме вона несе найбільшу місію.

Єврейська жінка це скромний об’єкт, який не повинен бути у всіх на камерах, стояти посередині синагоги та щось говорити. Але є такі жіночі вечори, коли чоловікам не можна до синагоги. Це їх особливий день, коли їх ніхто не сковує. 

Є така єврейська фраза: "Кошерна жінка робить бажання свого чоловіка". З одного боку робить тобто виконує, з іншого - створює бажання. 

Тому єврейська жінка — це опора родини, суспільства, а значить — і народу.

<picture></picture>
Весілля Менді та Мушки. Фото: Хабад Одеса

Як юдаїзм ставиться до сучасних тем, таких як права людини, гендерна рівність?

Один із перших задокументованих текстів про права людини — це Тора. Але в юдаїзмі права завжди йдуть поруч із обов’язками. Це не лише "мені повинні", а й "я зобов’язаний".

Як казав один кіногерой — "з великою силою приходить велика відповідальність". Якщо людина має права, вона має і обов’язки. Якщо немає ні того, ні іншого — це вже рабство. Навіть в умовах, коли рабство існувало, Тора визначала обов’язки щодо раба: наприклад, якщо у домі є лише одне ліжко — на ньому мав спати раб. 

Про гендерну рівність. Юдаїзм не говорить, що чоловік і жінка однакові. Вони — різні. І саме тому мають різні обов’язки та права. Жінка - відповідальна за наступне покоління. Заробляти гроші повинен чоловік. Він не має права сказати жінці - йди працювати, а я буду виховувати дітей. 

Суспільство функціонує, коли кожен робить своє. Коли мама — мама, тато — тато, коли є повага до природної місії людини. А не коли всі міняються місцями, намагаючись стати кимось іншим.

Чи стикаєтеся ви зараз з антисемітизмом?

На побутовому рівні — майже ні. Я не згадаю, коли востаннє щось серйозне траплялося. Антисемітизм був завжди, відколи існує єврейський народ. Казати, що його взагалі немає, — було б неправдою. 

Але сьогодні це радше окремі випадки — хтось щось скаже в інтернеті, хтось пожартує. Ми до цього звикли.

Коли ми прощалися з Григорієм Звіргзде, солдатом 34-ї бригади, який загинув, його побратими приїхали попрощатися. Просили навіть перенести похорон на день, щоби встигнути приїхати. І на єврейському кладовищі вперше прозвучав військовий салют.

Що Вас надихає і дає сили в найскладніші моменти?

<picture></picture>
Фото: Хабад Одеса

По-перше — моя сім'я. По-друге — відчуття місії. Супергерой — це не той, кому щось потрібно. Це той, хто потрібен іншим.

Коли важко, я думаю: кому я потрібен? Своїй дружині. Своїм дітям. Своїй громаді. Місту. Якщо я можу бути корисним — це і є джерело сили.

Коли я познайомився зі своєю майбутньою дружиною, вона спитала: "Які у тебе плани на життя?" Я відповів: "Я знаю, де я потрібен". І це було в Одесі. Ми приїхали сюди разом, і вона побачила, що ми тут потрібні.

Навіть після ночі в укритті з дітьми ми прокидаємося з думкою: "Може, поїхати до її родичів — там спокійніше?" Але там я не корисний. А тут — корисний. І вона — теж. Ми потрібні. А це — і є натхнення.

Запам’ятайте: якщо ви потрібні, а не просто щось потребуєте — ви супергерой.

Цим матеріалом Інтент продовжує цикл відеорозмов зі священнослужителями півдня України. Мета цього циклу - показати якомога ширшу і повнішу картину релігійного життя.

Ната Чернецька