Хто вбив генерала Радієвського? Нові факти, які не сходяться із загальновідомою версією

Дуже часто буває, що резонансні відкриття відбуваються несподівано, у ході рутинної роботи, під впливом непримітних широкому загалу дрібниць. Так сталося в нашому випадку: здавалося б випадковий коментар невідомого свідка під постом у соцмережі став поворотним пунктом для нової версії щодо вбивства Олександра Радієвського, який звільняв Лисичанськ від окупації у 2014 році. Далі докладно в матеріалі Центру публічних розслідувань. 

Що викликає сумнів

Так що ж таки сталося в липні 2014 і чому так різняться дані?

Хто ховається під позивним "Малиш" 

Замість некролога

25 квітня 2023 року В'ячеслав Яковенко на прізвисько "Керч", який у 2014 році позиціонував себе як самопроголошений "комендант міста Лисичанська" та очільник проросійського загону "Восток-13", на власній сторінці "Вконтакте" опублікував невеликий допис про Лисичанську операцію 2014 року та загибель Олександра Радієвського. Однак не сам допис пропагандиста привернув нашу особливу увагу, а коментар до нього від 27 квітня 2023 року: "Слава, правда ли, что Андрей – Малыш, положивший полкана в 14м, погиб в этом году?".

Знімок з екрана допису "ВКонтакте" 

Цей, здавалося б, малопримітний коментар одного з проросійських місцевих мешканців (судячи з профілю), дав нам великий привід для роздумів. Адже усі вважали, що вбивць Радієвського (на момент подій 2014 року полковника – "полкана") вже давно знайдено і покарано.

Що викликає сумнів 

Спочатку ми вирішили розібратися шляхом отримання офіційних коментарів та аналізу публічних заяв.

Уже через декілька днів після звільнення Лисичанська у 2014 році, в інтерв’ю кореспонденту "Еспресо ТВ" командир батальйону територіальної оборони "Донбас" Семен Семенченко заявив буквально наступне: "взяли ми снайперську гвинтівку та снайпера, який застрелив полковника Радієвського… " (00:48 – 1.16). Утім, у відкритих джерелах інформації з цього приводу більше немає.

Тому ми спробували уточнити цю інформацію в першоджерела. У своєму коментарі Семен Семенченко розповів таке: "Я вже не пам’ятаю всі обставини, але ми разом з 24 бригадою звільнили Лисичанськ і попався, да, цей товариш, назвемо його так. Там було проведено таке експрес-слідство, ту гвинтівку я потім передав. Ну не я, а мої підлеглі, генералу Аллерову, який командував тоді сектором НГУ. А вбивця загинув. Він, вочевидь, вирішив, що був поганим хлопцем і кинувся під танк. Його правоохоронним органам не передавали, тому що він загинув".

Водночас інша інформація дає нам привід для сумнівів, що саме винний у загибелі Олександра Радієвського був виявлений у той час. 

Зокрема,  значно пізніше, у 2020 році пресслужба СБУ оприлюднила заяву, в якій повідомляється, що "Співробітники Служби безпеки України ідентифікували та оголосили в розшук російських найманців, які 23 липня 2014 року в Лисичанську вчинили збройний напад на підрозділ українських військових. Унаслідок ворожої атаки загинули полковник Олександр Радієвський, підполковники Павло Сніцар та Василь Спасьонов, солдат строкової служби Ігор Коцяр". 

Навряд чи б загиблу у 2014 році особу, про яку йде мова в коментарі Семенченка, оголосили в розшук у 2020.

Так що ж таки сталося в липні 2014 і чому так різняться дані?

Не порушуючи таємниці слідства та не заглиблюючись у детальний перебіг бойових дій, ми спробували за допомогою відкритих джерел з’ясувати, що саме відбувалося в ті дні і хто саме був винний у загибелі військовослужбовців. Для цього вдалися до подальшого аналізу інформаційних масивів, які використовувалися і використовуються проросійськими бойовиками для висвітлення своєї діяльності. 

І розпочали зі збору даних щодо згадуваних ватажком бойовиків В'ячеславом Яковенком підрозділів: "Напомним, 23 июля 2014 года при первой попытке оккупировать Лисичанск ополченцами Лисичанска "Восток-13", казаками "Сибирь" и бойцами "Лешего" была проведена успешная ликвидация предводителей наступавших боевиков, в числе которых оказался так называемый полковник укро-нацгвардии Радиевский, сделанный посмертно генералом".

У пошуках детальної інформації щодо цих загонів, серед інших ми проаналізували відеоматеріали, відзняті одним із "широко відомих у вузьких колах" проросійських пропагандистів місцевого значення Олександром Бахмутським.

<span class="ratio ratio-4x3"><span class="ratio ratio-16x9"></span></span>

Так, у відео під назвою "Лисичанская крепость Волк и Ведун" російські бойовики, які відступили з Лисичанська, розповідають про бойові зіткнення з українськими військовими. Зокрема, підтверджують вищезазначену інформацію В'ячеслава Яковенка щодо підрозділів, які брали участь у боях за Лисичанськ з боку бойовиків та зазначають приблизну кількість -  50-60 осіб.

На фото: Дмитро Волков

У ході аналізу соціальних мереж, нам вдалося ідентифікувати за портретними даними зазначених росіян, які ховалися під псевдонімами "Волк" та "Ведун". Це виявилося не складно, адже один із них був "у друзях" автора відео Олександра Бахмутського в соцмережах, а також вони знаходилися "у друзях" між собою. Це мешканці росії Дмитро Волков та Ігор Дружинін. 

На фото: Ігор Дружинін

Утім, незважаючи на їх зізнання в тому, що вони свідомо брали участь у бойових діях і показували на відео службові документи загиблих українських військовослужбовців (що вже є дуже важливим матеріалом у кримінальному судочинстві щодо цих осіб), Дмитро Волков підкреслює, що "я лично не присутствовал при его (Радієвського – авт.)  убийстве. Я был с другого фланга. Наверное, пусть лучше рассказывает конкретно тот, кто конкретно это сделал, чтоб не плодить левых. То есть я не присутствовал при убийстве Радиевского". 

Ці зізнання спонукають нас викреслити групу "Сибір" з-поміж підозрюваних і продовжити пошук убивць серед представників інших підрозділів, зокрема, найбільш численного на той час (за свідченнями самих фігурантів відео - до 30 осіб) "Восток-13". 

Натомість часткову відповідь на наші запитання нам може дати інше відео, відзняте саме з бойовиками цього підрозділу вже після їх відходу з Лисичанська в серпні 2014 року – "Лисичанская крепость как это было". 

<span class="ratio ratio-4x3"><span class="ratio ratio-16x9"></span></span>

Окрім загальних свідчень про перебіг подій, на питання оператора про ситуацію з полоненим полковником (Олександр Піскун – авт.), на 4 хв 30 сек містяться такі заяви: "Получается, человек – "Малыш" попадает, убивает старшего ихнего… Полковник берет, с его слов, взял бойцов и сказал, что пошел за командиром, так как он его не бросит". 

При цьому, зазначене аудіо супроводжується плесканнями по плечах одного з бойовиків, високого зросту з кулеметом, чиє обличчя наполовину закрито пов’язкою. Нагадаємо, що саме це прізвисько – "Малиш" разом з ім’ям  "Андрій" фігурувало в коментарі, який став поштовхом для початку нашого розслідування.

На фото: Андрій "Малиш"

Хто ховається під позивним "Малиш" 

Перше ж згадування бойовика з таким позивним у районі трикутника Лисичанськ – Сєвєродонецьк – Рубіжне веде нас на сторінку "Миротворця". Особа з позивним "Малиш" є "бойовиком сєвєродонецького угруповання Сафоновим Андрієм Володимировичем 1989 року народження".

Знімок з екрана, сайт "Миротворець"

Іншим нашим джерелом став блог "Луганський інформаційний спротив", який функціонував з перших днів подій 2014 року як проукраїнський ресурс. На одному з дописів за 11 липня 2014 року (ще до описуваних подій) ми можемо знайти аналогічну інформацію, більш того, підкреслено, що "Малиш" - Андрій Сафонов був саме снайпером: "Сафонов Андрій Володимирович, 10.12.1989 р.н., уродженець Німеччини, зареєстрований у Щасті, мешкає в Лисичанську. Бойовик загону "Восток-13", снайпер. Позивний "Малиш".

Знімок екрана "Луганський інформаційний спротив"

У ході подальших пошуків, можна знайти таку інформацію у блозі одного з "літописців" історії "ЛДНР" Юлія Федоровського (yadocent), яка також співвідносить з попередньої інформацією щодо участі "Сафонова - Малиша" у НЗФ та загибелі саме у 2023 році: "Сафонов Андрей Владимирович (10.12.1989). Вступил в ополчение с позывным "Малыш", стал командиром подразделения "Слон". Погиб 2 января 2023 при выполнении боевого задания под Лисичанском".

Скрин з блога Федоровського 

Зазначений підрозділ "Слон" - це саме згадуваний вище "Восток-13", який взяв таку назву на честь загиблого у 2015 році Максима Васильєва з позивним "Слон" (мешканець Лисичанська, був заступником Яковенка – "Керча").

Знімок екрана "мемориал героев z"

Утім, не тільки зазначені дані можуть пролити інформацію на особу "Малиша". Наше джерело на окупованій території підтверджує окремі факти: "Я не знаю, чи він вбив Радієвського, чи ні. Втім, на відео можу впізнати Андрія Сафронова з кулеметом, його голос, манеру говорити. Він був дуже примітний, спортсмен, високого зросту – самий високий з усіх них. Саме його поплескують по плечу, коли йде мова про того, хто поцілив генерала. Сам він не місцевий, з міста Щастя, але разом з сестрою Мірою приєднався до загону "Керча" навесні 2014 … Ми всіх їх знали в обличчя і по іменах, вони жили в самозахопленій будівлі ЛРНУ (Лисичанське районне нафтопроводне управління – авт.), часто патрулювали місто у травні-червні 2014. Наскільки мені відомо, до початку війни в лютому минулого року він жив у Луганську і десь служив в армії "ЛНР", якомусь спецпідрозділі. Кажуть, що на початку січня цього року він загинув, йому відірвало ногу під час спроб чергового штурму українських позицій".

Більш того, джерело підказало нам, де шукати відео з підрозділом "Восток - 13" за участю Андрія "Малиша", щоб його обличчя не було прикрито маскою. Це маловідомий момент з нагородження згадуваного нами В'ячеслава Яковенка – "Керча". Андрій Сафонов  стоїть поряд із ним, це високий кремезний чоловік, з 40 секунди обличчя попадає в кадр в анфас. 

Портретна схожість загиблого з чоловіком у масці (з характерним розрізом очей та надбрівних дуг) може розвіяти всі сумніви, хоча остаточну оцінку може дати тільки портретна експертиза.

Уся сукупність цих даних дає нам певні підстави вважати, що саме Андрій Сафонов і є тим  "Малишем", який є винуватцем загибелі генерала – особою, яка натискала на гачок. Більш того, маємо й надію на професійність наших правоохоронців:  хоча таємниця слідства не дозволяє нам отримати відповідь щодо особи підозрюваного у вбивстві генерала в рамках доступу до публічної інформації, є інший непрямий спосіб упевнитися в нашій правоті.

Шляхом простих маніпуляцій на сайті розшуку МВС, ми знаходимо "нашого героя": Сафонов Андрій Володимирович 10.12.1985 (а не 1989, як написано в сепаратистських пабліках) знаходиться в розшуку СБУ за ст. 110 ч.3 і 260 ч.5. ККУ. 110 стаття Кримінального кодексу передбачає посягання на територіальну цілісність і недоторканність України, тоді як 260 стаття – створення не передбачених законом воєнізованих або збройних формувань. А статті 3 і 5 відповідно – що ці дії розшукуваного "призвели до загибелі людей чи інших тяжких наслідків".

Сподіваємося, що у будь-якому разі масив знайдених нами маловідомих доказів злочину поповнить кримінальне провадження стосовно ліквідованого Андрія Сафонова та цілої низки інших осіб.

Замість некролога

На честь генерала Радієвського ставлять і будуть ставити пам’ятники і меморіали, його ім’ям називатимуть вулиці, а його героїзм увійде в історію творення нової української нації. Навіть після смерті його постать не дає спокою загарбникам. Адже народ пам’ятає героїв, а не зрадників без Батьківщини, роду та племені. Натомість "малиши", "слони", "лєшиє" та інші  безіменні Іуди, які ховали своє ім’я та обличчя від Феміди, так і залишаться після смерті безіменними фігурантами пильних папок кримінальних проваджень. А ще живі Іуди все життя будуть переховуватися і не знайдуть собі спокою, адже "правосуддя повинно здійснитися, навіть якщо загине світ".

23 липня 2023 року у Кривому Розі, на роковини з дня загибелі генерала Радієвського. Фото: krivbass.city

Редакція Центру публічних розслідувань та Інтента просить вибачення в родини Олександра Віталійовича за те, що бентежимо рани, які не можна загоїти. Однак віримо, що наш матеріал дозволить здійснитися правосуддю, що так важливо в цей нелегкий для країни час.

Олексій Хут