"Мені захотілося в Одесу після "Майстра корабля", - письменник Артур Дронь

Сучасна Одеса в постійній боротьбі проти зросійщення та маркерів російської ідеології. Саме так побачив місто війсьвослужбовець та письменник Артур Дронь, який прибув на презентацію своєї першої прозовий книжки. Ми поговорили про дитинство, рішення мобілізації, сучасні виклики для суспільства та Одесу. Дивіться повну версію та читайте скорочену на Інтенті.

<span class="ratio ratio-16x9"></span>
Дивіться повне відео на youtube-каналі Інтент

Ми почали вивчати певний досвід дитинства і вивчати, чому ми зараз реагуємо так на війну. Тобто, і зазвичай ми знаходимо у всіх знайомі сценарії того, як ми зростали. Ви народилися на межі нового століття і на Івано-Франківщині. Розкажіть, яке це дитинство на Івано-Франківщині, що вас оточувало?

Це Роготинський район Івано-Франківської області. Роготинщина - район, який межує з Львівською областю. Думаю, що це можна назвати якимось таким звичним, класичним, галичанським, західноукраїнським, сільським дитинством. В оточенні дуже багатьох традицій, з великим впливом церкви. Вона залишає найбільший відбиток про найперші роки. У мене було дитинство в оточенні багатьох інших людей, дітей. У своїй сім'ї я єдина дитина, але у мене з багатодітної сім'ї мама - у неї вісім братів і сестер. І тому в мене дуже багато двоюрідних. Я завжди так жартую, що їх можливо і забагато вже. Тому так, хоч у своїй сім'ї я сам, але завжди ріс в оточенні інших, в спілкуванні, в гостинах один до одного. У нас на Галичині на свята ми всі один в одного в гостях. І це постійне зростання разом із кимось, спостерігання того, як хтось інший народжується і підростає також. Постійний рух.

А ось елемент такого домашнього навчання. Можливо, якісь книжки, які вам мама читала, або те, що вам радили почитати в дитинстві. Яка література була?

У такому ранньому дитинстві, то якісь звичні дитячі книжки. Мені здається, що моєю улюбленою книжкою була якась історія про єнота - єнотик Бо, щось таке. Вона ще десь у мене вдома зберігається. У такому віці, коли я вже сам цікавився читанням, десь кінець 9-го - 10-й клас, то читав щось таке, що дуже притаманне підліткам. Серію про Відьмака, яку якраз в ті роки почав видавати "Клуб сімейного дозвілля", романи Кінга.

Оце мені дуже подобалось. Через ту сторону я в літературу входив, через якісь такі сюжетно цікаві історії. Щось таке, власне, типово підліткове, юнацьке.

<picture></picture>
ФОТО: Інтент, Наталя Довбиш

Коли почалося повномасштабне вторгнення, і я почала спілкуватися з оточенням, і питала їх більше про те, в якому контексті розмов вони виросли з батьками щодо того ж самого Союзу. Як це було у вашій родині, у вашому оточенні?

Так, це, очевидно, не про ділення країни. Там, де зростав я, власне, ніякої туги за Союзом не чув. Що ми могли почути про цей період радянської окупації в дитинстві, коли самі ми не сильно розуміли. Але з розповідей, зі згадок батьків, їхніх батьків ми просто знали, що це був якийсь такий дуже бідний час. Напевне, найбільше, чим він характеризувався, то бідністю, з невеликою кількістю продуктів, з чергами, з чимось таким незрозумілим, з чимось, про що не сильно хочеться згадувати. Пієтету до цього, якогось романтизування, ні від когось зі своїх рідних, зі своїх оточуючих я ніколи не чув. Зараз ти розумієш, що це був за період, тому почути від когось якийсь такий пієтет тобі дивно, але ти вже розумієш, напевне, він зростав в іншому контексті, в нього була інша сім'я, родина, і тому з дитинства вони йому про це переказували в такий спосіб.

Зараз в цьому віці я розумію, але вперше потрапивши до Львова, знайомлячись з людьми з різних куточків країни, вперше десь таки чув, що дійсно комусь переповідали про Радянський Союз щось хороше, що це було щось таке гарне, що там є священний “дєнь побєди”, і навіть, звісно, морозиво за скількість там копійок, це для мене було просто мємами з інтернету. І з часом я дійсно зрозумів, що багато хто зростав в наративах таких, багато кому так про це і розповідали. Ну в нас такого не було. Очевидно я думаю, що це на щастя.

А ось важливий історичний момент в контексті Івано-Франківщини, що це там обговорюється, вивчається. От в Одесі зараз, знаєте, ціла історія з днем міста, наприклад, і ось ті, хто хочуть, вони долучають, починають вивчати історію. Чому 2 вересня, в принципі, не День міста Одеси. Але це те, що закидує всіх людей, як би вони хотіли чи не хотіли, в контекст історії. Можливо, з історії Івано-Франківщини є якийсь цікавий період, який важливий для цього регіону, і там всі про нього знають, а ми в Одесі, можливо, про нього і не знаємо.

Мені здається, що у нас такого немає чогось такого суперечливого, яке б було якимось каменем спотикання. Конкретно моя місцевість, в значенні, не вся Франківщина, а Рогатинщина, головний наш історичний маркер – те, що це є батьківщина Роксолани. Рогатин – це місто, з якого походить Настя Лісовська, яка увійшла в історію як Роксолана - дружина турецького султана, мати наступного турецького султана. Я б не сказав, що там є якийсь культ Роксолани, але це така якась найголовніша історична постать. В Рогатині є великий пам'ятник Роксолані в центрі міста та різні туристичні та сувенірні продукти по типу магнітиків і так далі. Очевидно, всюди Роксолана зображена. Тобто, якийсь головний історичний маркер нашої місцевості – це Роксолана. А щось таке масовіше в плані не однієї постаті, наприклад, історичного періоду, то, напевно, у нас більше культивується УПА. У нас досі цієї історичної пам'яті, власне, про упівців, про повстанців дуже багато. Наприклад, у Княгиничах – це село між Рогатином і моїм селом - є невеличкий музей, присвячений генералу-командувачу Української повстанської армії Роману Шухевичу. У нього там певні роки була своя підпільна штаб-квартира. У мене було таке завдання з університету – взяти інтерв'ю в когось, хто застав ще в своєму житті Другу світову війну.

Я спілкувався з моєю сусідкою пані Мартою, в якої ці роки припали на дитинство, якихось там 6-7 років. І вона мені розповідала, як вони з мамою допомагали колись дружині Романа Шухевича, яку переховували і де в нього бували час від часу з нею здибанки. І це дізнатися у нас було дуже важливим, цікавим.

Стосовно Радянського Союзу це, очевидно, дуже жорстке, тільки негативне ставлення стосовно українських повстанців, стосовно української повстанської армії.

Це дуже важливо в нашій місцевості берегти про це пам'ять.

<picture></picture>
ФОТО: Інтент, Наталя Довбиш

Яке уявлення ви складаєте про Одесу рівно до моменту, поки ви сюди, наприклад, не приїхали? Яке це місто?

Моє уявлення формувала оця масова культура, яка теж була дуже сильно зросійщена, і наскільки розумію, як і сама Одеса. Тобто це асоціації по типу Одеси-мами, перлини у моря, якось такої єврейської говірки, якісь такі дуже масові, стереотипні уявлення. Зараз, в час повномасштабної війни, з тим, що я знаю, бачив, і після того, як я вже побував, у мене уявлення про Одесу, як місто, яке постійно бореться. Всі ми боремося тому, що війна, але вона бореться за свою справжню ідентичність, проти цього, власне, зросійщення, проти неприємних такій свідомій частині одеситів, стереотипів.

І я прочитав якраз цього року фантастичну книжку про Одесу. Є такий письменник Юрій Яновський, і в школі ми вивчали його роман "Вершники" про громадянську війну, про те, як чотири сини на різних сторонах воюють. І не так, щоб той роман дуже сильно нам сподобався, бо кожна друга книжка в шкільній програмі тоді була про цю національну боротьбу, і ми вже стільки про неї знали, і так вже були змучилися.

І тільки тепер я дожився до того, що прочитав "Майстер корабля" і мені відкрилися, власне, мені так захотілося в Одесу. Мені відкрився цей якийсь такий дух… Ну, очевидно, вона там не названа Одесою, але ми всі розуміємо, що оце місто з великої букви – це місто Одеса. І це про якесь таке, власне, зовсім не про Одесу-маму. Це про якесь таке молоде місто з морем, з хвилями, з молодими людьми, про те, як ці молоді люди закохаються, як вони там сперечаються між собою, як вони знімають кіно, як вони мріють підкорити світ. Такий молодий дух, якась така свіжість, бриз з того моря. Це значно приємніші асоціації з містом. Я зараз, якщо про Одесу думаю чи говорю, то я собі тепер більше все-таки згадую не з дитинства якісь такі стереотипи, а більше думаю про того ”Майстра корабля”. А ще мені дуже подобаються оці красиві білі великі дерева, які всюди ростуть. Я Хаєцького питав весною, що то за такі дерева, ніби баобабами всіяне місто. Дуже красиво.

Марія Литянська