Герої не вмирають: Руслан Мегрес

"Син сказав мені: "Мамо, а хто, якщо не я?". У цих словах було все його серце. У них була його мужність і його доля. Він був Людиною з великої літери", – так згадує мати Руслана Мегреса – воїна, який без вагань став на захист України з перших днів повномасштабного вторгнення. Він був добрим, безвідмовним і майстровитим. Віддав усі сили, знання й золоті руки служінню армії — коли цього вимагали честь, обов’язок і любов до Батьківщини.

Розповіддю про Руслана Мегреса Інтент продовжує цикл "Герої не вмирають" про людей, які ціною свого життя захистили Україну від російської навали...

Становлення воїна

Руслан воював у складі 172-го окремого батальйону 120-ї бригади ТрО. Він був одним із тих солдатів, які тримають оборону не словами, а справами. Працював гідно. Бився сміливо. Залишався стійким навіть у найважчих умовах.

Коли загроза нависла над столицею, Руслан Анатолійович разом із побратимами боронив Київ. Саме там, на блокпості, доля подарувала йому зустріч із майбутньою дружиною Ольгою. Після звільнення Київщини підрозділ перевели на схід, під Харків. Там війна вирувала з новою силою.

<picture></picture>
Руслан Мегрес. ФОТО надане співрозмовниками

Побратими високо цінували Руслана. Його поважали за врівноваженість і тверезість думки. Він умів приймати правильні рішення у вирішальну мить. З 10 травня 2024 року їхній підрозділ стримував люту навалу ворога на півночі Стариці Чугуївської громади Харківщини. На той час Руслан уже був командиром стрілецького відділення. За ним ішли. Йому вірили.

У важких вуличних боях, серед пилу й вогню, він проявив себе як справжній професійний воїн. Він був рішучим, хоробрим і точним у діях. Особливо важко було стримувати штурмові групи противника. Але Руслан працював упевнено та чітко. Так діють тільки ті, хто не допускає страху й добре знає, за що стоїть. Він вірив у себе, у своїх хлопців і в Україну.

Смертельні поранення Руслан Мегрес отримав після мінометного обстрілу. Його життя – як і життя тисяч українських бійців – стало частиною фундаменту нашої держави. На якому стоїть наша свобода й будується право на вільне й достойне життя.

<picture></picture>
Руслан Мегрес. ФОТО надане співрозмовниками

Рідні про захисника

Щоб показати Руслана справжнім, ми звернулися до тих, хто знав його найкраще – до рідних.

"Він був безвідмовним. Прагнув допомогти кожному", – згадує мати, Галина Станіславівна. – "Я завжди пишалася ним. Син працював водієм. Три роки був далекобійником за кордоном – і я дуже сумувала. Потім працював в "Автостраді". Повернувся з рейсу – і почалася війна. Я просила бодай день побути вдома. Але Руслан відразу зайняв чергу до військкомату. Таким він був завжди. Скільки машин він полагодив у частині. Навіть свого буса віддав…"

<picture></picture>
Руслан та Ольга. ФОТО надане співрозмовниками

Про першу зустріч згадує дружина Руслана, Ольга Анатоліївна:

"Ми зустрілися через війну. Їхній підрозділ прибув обороняти Київщину. Я тоді волонтерила. Ми побачилися на блокпості, куди я привозила допомогу. Почали спілкуватися – і вже не могли зупинитися.

Наша волонтерська група допомагала бійцям із побутом: привозили техніку, холодильники, засоби гігієни. Я шукала будинки для їхнього розміщення.

Руслан сам підійшов до мене. Сказав, що я – та жінка, яку він шукав усе життя. Це було щиро й по-справжньому.

Найбільше мене вразила його доброта. Вона була в кожній дрібниці. Навіть бачачи егоїзм, він умів знаходити світле. Ми були схожі в цьому".

<picture></picture>
Руслан Мегрес. ФОТО надане співрозмовниками

"У школі він не був відмінником, – посміхається мати. – Але вчителі його любили. Класна керівниця колись сказала: "Ваш Русланчик зірвав урок, але сварити його – гріх. Така добра дитина". Для мене він був найкращим. Єдиним сином".

Ольга продовжує:

"Щодня я відчувала його турботу. У його руках ти відчуваєш себе не просто жінкою – а безмежно коханою.

Коли його перевели з Київщини, ми залишалися близькими. Він телефонував, писав, знаходив хвилину навіть тоді, коли був виснажений. Поки він не був на самому "нулі", я їздила до нього кожні два тижні.

Ми продовжували збирати допомогу для його підрозділу. Для Руслана знайшли приціл – він умів збивати “Шахеди".

Ми не говорили про політику. Ми просто бачили ворога на нашій землі.

Він став командиром. Хлопці поважали його. Він мислив логічно, тверезо й відповідально.

До війни він був мисливцем і далекобійником. Він бачив і чув усе навколо. Але ту міну… не почув. Як кажуть, якщо твоя, – не оминути".

<picture></picture>
Руслан Мегрес. ФОТО надане співрозмовниками

Мати згадує останню розмову:

"Після Пасхи він подзвонив. Сказав: "Мамо, довго не можу говорити. Через тиждень буду вдома. Але зараз іду туди, звідки не завжди повертаються".

Наступного дня я вже не додзвонилася. У тому бою він витягнув кількох хлопців. Побратими приїжджали. Дякували…

Руслан і Оля одружилися 29 грудня 2023 року. Ми й досі підтримуємо одна одну".

<picture></picture>
Руслан, Ольга та їхня дитина. ФОТО надане співрозмовниками

Ольга каже:

"Він подзвонив за день до загибелі. Сказав, що не знає, чи повернеться. Вони вже були на Харківщині. Було дуже серйозно. "Чекай мого дзвінка. Зараз зі мною все добре", — сказав він 8 травня, коли почався наступ.

До того він воював на Донеччині, біля Слов’янська. Евакуйовував 200-х і 300-х. Інколи розповідав про хлопців – веселих, різних…

А найбільше він любив говорити про наше майбутнє. Мріяв про будиночок у лісі – свою "фазенду". Про спільну працю. Про життя після війни.

Я й зараз продовжую волонтерити. Роблю те, що ми робили разом. Бо свобода для нас – не просто слово. Це те, за що Руслан віддав життя.

Ми не маємо фонду. Але коли треба, звертаємося до друзів і небайдужих. Нещодавно допомогли хлопцям: клеї, газові балони, кабелі, лампи… Робимо все, що можемо. Так, як робив би Руслан. Так, як тепер залежить від нас".

Антон Терехов