Герої не вмирають: Іван Прокопович

"Іван дуже любив Україну. І головним для нього було вигнати ворога з нашої землі, - згадує свого чоловіка Олена Прокопович. – Він завжди казав: те, що любиш, треба захищати. Свій дім, свою родину, свою країну".

Інтент продовжує цикл публікацій про загиблих захисників "Герої не вмирають".

Водій-електрик стрілецької роти 172 окремого батальйону 120 бригади територіальної оборони Іван Миколайович Прокопович став до захисту України 25 лютого 2022 року. Він не вагався і не шукав причин чекати. З вересня 2023 року його підрозділ боронив державний кордон на Харківщині. Саме там ворог намагався прорватися будь-якою ціною.

<picture></picture>
ФОТО надане співрозмовником

Іван безпосередньо брав участь у стримуванні наступу. Він доставляв провізію, боєкомплект і побратимів під постійними обстрілами. Працював там, де було найважче. Залишався там, де було найнебезпечніше. Під час виконання завдань Іван Миколайович неодноразово ризикував життям. Він проявляв мужність, витримку й справжній воїнський характер.

12 травня 2024 року внаслідок артилерійського обстрілу позицій підрозділу поблизу Стариці Іван Прокопович загинув, віддавши життя за Україну.

Ми поспілкувалися з дружиною воїна – Оленою Володимирівною. Вона знала Івана не лише як солдата. Вона знала його як людину честі, праці та відповідальності. Як чоловіка, батька і друга, на якого завжди можна було покластися.

<picture></picture>
ФОТО надане співрозмовником

"Ми познайомилися в 2006 році, - згадує Олена. – Я тоді навчалася в медичному університеті, а Іван щойно повернувся зі строкової служби". Він завжди з повагою говорив про армію. Там він змужнів, загартувався й знайшов друзів. Іван вважав службу необхідною справою. Він говорив, що це обов’язок чоловіка.

У мирному житті Іван був людиною праці. Спокійною і надійною. Він рано вставав, ще о шостій. У нього завжди були плани й робота. Він був усміхнений і життєрадісний. Поруч із ним Олена почувалася захищеною, як за кам’яною стіною.

Іван займався будівництвом і внутрішніми роботами. До нього завжди була черга. Люди довіряли йому складні об’єкти й великі кошти. Вони знали: він не підведе.

<picture></picture>
ФОТО надане співрозмовником

Свій власний дім Іван збудував за півроку. Почав у лютому. Вже в серпні родина жила у власній оселі.

У подружжя дві доньки. Старшій, Євгенії, - 15 років. Вона дуже схожа на батька зовні. Така ж цілеспрямована. Євгенія – професійна скрипалька. Вона навчається у Львівському спеціалізованому музичному ліцеї. Уже представляє Україну на гастролях. Молодшій доньці, Олександрі, - 12 років. Вона була справжньою татусевою дівчинкою.

<picture></picture>
ФОТО надане співрозмовником

"Мій чоловік завжди хотів жити тільки в Україні, - каже Олена. – Він не говорив гучних слів, але я знала, як сильно він любить цю землю".

Із військкомату Івану телефонували ще до повномасштабного вторгнення. Він не міг ховатися. Це було не про нього. Уже 25 лютого Іван був мобілізований і став у стрій.

На фронті його руки були потрібні постійно. Він привіз до частини власний інструмент. Облаштовував бліндажі, ремонтував автівки, допомагав усім, чим міг. Він казав: "Заробляти будемо потім. Спочатку треба вигнати ворога".

Іван майже щодня телефонував додому. Залишав донькам голосові повідомлення. Востаннє він вийшов на зв’язок 10 травня. Сказав, що ніч була дуже важкою. Говорив, що майже не спав. А за два дні його не стало.

"Я пишаюся його вибором, - говорить Олена. – Він не загинув, перепливаючи Тису. Іван вчинив як справжній чоловік".

Побратими Івана приїжджають до родини, коли мають можливість. Вони допомагають і підтримують.

Олена долучилася до волонтерської роботи. Вона збирає кошти на дрони для війська. "Це моя місія, - каже вона. – Я продовжую його справу. Я живу так, як жив би мій чоловік. Саме з таких людей складається наша сила. Саме з них народжується перемога й майбутнє України".
 

Антон Терехов