"Європа буде наша": презентація книги Оксани Забужко

Презентація нової книги Оксани Забужко "Наша Європа" відбулася 29 серпня в Одеському академічному українському музично-драматичному театрі ім. В. Василька. За задумом авторки, ця книжка - про Європу, яка захищає тих, чия культура їй відома. І водночас - про Україну, яка здатна стати центром нового цивілізаційного маршруту.

<span class="ratio ratio-16x9"></span>
Дивіться повне відео на youtube-каналі Інтент

Про одеський початок книги "Наша Європа"

Я в Одесі не була - страх сказати! - сім років, а це непристойно. Від того 2018 року, коли я тут пописувалася на Одеському літературному фестивалі. Готуючись до цієї зустрічі, я якось упритомнила собі, що я ж той фестиваль тоді в Одесі відкривала. У мене була інаугураційна промова.

Я б і не згадала просто про цей свій текст про Одесу, якби не це запрошення і не цей візит. Я просто взяла, знайшла, розгорнула, прочитала і зрозуміла, що цього тексту бракує, справді бракує в цій книжці. Що, можливо, ця книжка, ось ця сама "Наша Європа", про яку ми тут сьогодні будемо говорити докладніше - це збірка текстів, написаних за час переважно Великої війни, тобто від весни двадцять другого року. Але починалася вона десь якось, як із певного пуп’яночка-зародка, мабуть, із тої самої інаугураційної промови, якою я вітала в Одесі міжнародний літературний фестиваль.

Про літературний фестиваль в Одесі

Мене кожного року, до речі, регулярно запрошують брати участь в Одеському літературному фестивалі - то до Бухареста, то до Софії, то ще кудись. Тобто вони його переносять кожного року в якусь центральноєвропейську країну, там, де безпечно, де, мовляв, ніби близько до Одеси, мінімум один кордон, тому що сюди вертатися, з їхньої точки зору ніби от не випадає: ну як же - тут же війна! Коли я пояснюю, що, перепрошую, війна війною, але війна, яку веде велика, розвинена європейська країна, - вона не заперечує життя в тилу. Безперечно, війна в побуті має свої прояви, і жодна війна не схожа на іншу, але культурне життя в тилу, як і всяке інше життя в тилу, не завмирає, воно, навпаки, інтенсифікується.

Я дуже мрію насправді про літературний фестиваль в Одесі, тому що - так, він потрібний Одесі, і Одеса потрібна йому, - міжнародний літературний фестиваль ось цього самого, якщо хочете, Балто-Чорноморського поясу. Я хочу в Одесі фестиваль двох морів, літератур двох морів.

І давайте ми цю зустріч вважатимемо ніби початком роботи одеситів над цим фестивалем, бо вона має йти, має відбуватись паралельно із формуванням політичним цього Балто-Чорноморського поясу. А політично він зараз формується.

<picture></picture>
ФОТО: Інтент, Наталя Довбиш

Про Мазепу та Міжморську доктрину

Я пам’ятаю, з чотирнадцятого ще року: анексія Криму, і першою країною, яка зреагувала на анексію Криму абсолютно адекватно, тобто вискочила, можна сказати, на авансцену світової політики, тупаючи ногами і кричучи, що це недопустимо, що це всяке порушення міжнародного права і що треба скликати Раду Безпеки ООН і так далі, - була маленька нейтральна Швеція. Здавалось би - що він Гекубі, що йому Гекуба? Чому саме Швеція?.. І ось цей момент умикання - можна називати це історичними інтуїціями, можете називати це якимось механізмами, котрі вмикаються і починають працювати. Просто письменники - вони такі, знаєте, пси історії, котрі відчувають це першими, знаєте, на нюх, коли вмикається раптом Європа Мазепи.

Раптом виявляється, що ось ці наші давно забуті союзники - це і є проект, який на початку XVIII століття Іван наш Степанович Мазепа пропонував Європі як пояс європейської безпеки. У нього була оця лінія, як він оце означував, від Риги до Бахчисарая. Він пропонував союз держав, союз рівних, на засадах рівноправного партнерства. Це неймовірно важливий момент для дня сьогоднішнього. Чому? Ну дивіться: що Путін, що Трамп, що Сі - це люди, які грають ще за сценаріями: от є великі держави, які диктують свою волю, які ділять світ і диктують свою волю малюкам. От сидять в Ялті оці три людожери, і вже вони поділили Європу між собою, розібралися, що кому куди відходить. А тепер приходить Трамп і каже, що він із другом Владіміром домовиться, а ви тут якісь малюки і у вас цей, карт немає, розумієте. І це було дуже гарно - це був той момент, коли я перший раз аплодувала нашому президентові: "I am not playing cards". І ось ця відповідь "I am not playing cards" - прекрасно, це цілком вкладається в ось цей самий Мазепин проект, де він наполягав на тому, що хоч Мала Курляндія, розумієте, а хоч Велика Україна, а хоч Велика Польща - всі мають бути на рівних засадах. Так що ідея у цього міждержавного союзу, який, по суті, геополітична Чорноморська доктрина, чи Міжморська доктрина. Слухайте, ваш такий земляк, одесит Юрій Липа, написав "Призначення України", досі недооцінену у нас працю, котра тим не менше є фундаментальною в цій самій Чорноморській доктрині. Там дещо застаріло, але, в принципі, як ідея і як концепція він, безперечно, дуже цікавий автор, і пора це все переглянути і перетрусити. А точніше: якщо так багато розумних людей тільки в ХХ столітті говорили про ось цей самий Балто-Чорноморський пояс як пояс безпеки нової Європи проти Сходу - значить, щось у цій ідеї, безумовно, є, і тепер ми вже бачимо, що в ній є, і тепер ми бачимо, як формується ось цей самий європейський погляд на Схід і ось на цю вертикаль як на те, що захищає Європу.

Я до того, що кшатріями Європи, оборонцями Європи, воєнними захисниками Європи, воєнною силою Європи ми будемо, бо ми вже нею є. Але коли ми не хочемо своїм дітям тільки долі європейських найманців, долі європейських ландскнехтів, то ми мусимо зараз в чотири лапи рити під собою землю, щоби утвердити себе в статусі культурної нації.

І тому, поки політики укладають, формують, сваряться, форматують, дискутують, навзаєм троляться і так далі - одним словом, поки голос України як головного ґаранта європейської безпеки формується в міжнародних дипломатичних переговорах і не тільки, працюйте над міжнародним фестивалем Двох морів в Одесі.

Про авторів, яких варто читати

Той факт, що ми знали російську літературу, російську культуру за рахунок власної і за рахунок сусідів з західної сторони, сусідів по регіону і сусідів по майбутніх і корисних нам міждержавних союзах, - ось це, звичайно, проблема. Дуже погано, що ми досі знаємо всіх третьо-четверорядних російських письменників, але не знаємо навіть провідних угорських, румунських та навіть і польських - ну, польських ще сяк-так. Але тільки після того, як я видала "Нашу Європу", до мене почали підходити читачі і казати: а ось тут ви написали передмову до книги Чеслава Мілоша, ну, а це справді свіже польське видання, і це такий гоноровий проєкт - знаєте, поляки перевидавали Чеслава Мілоша, свого головного класика ХХ століття, лауреата Нобелівської премії, великого поета, зрештою, і автора кількох справді визначних інтелектуальних бестселерів, які мають бути в бібліотеці кожного освіченого європейця. От вони перевидавали його книжку "Родинна Європа", котра українською мовою виходила десь років 20 тому, - і вони замовили мені передмову до Мілоша. Що, звичайно, дуже круто. Вони, зрештою, свою нобелівську лауреатку мають, тобто Ольгу Токарчук, і коли вони замовляють передмову до Чеслава Мілоша не своїй нобелістці, а сусідній українці, яка відома в Польщі, яку таким чином вибирають ніби як учасника діалогу, паритетного учасника діалогу з Мілошем, - оце красиво, звичайно, це гонор, це визнання не тільки для Оксани Забужко, а й для всієї української літератури. Але я примудрилася там в цій передмові сказати кілька важливих речей про війну взагалі, про війну в Україні сьогодні, про те, чим різниться Мілошева війна, Польща в Другий світовій від сьогоднішньої України в Третій світовій. І ще кілька таких важливих і цікавих, як на мене, ідей до обговорення кинула. І українці, які це прочитали, тепер підходять до мене і кажуть: а ви знаєте, що в нас Мілоша немає в бібліотеках? От немає, все. Є передмова Забужко до Мілоша. Красиво, так, круто, а Мілоша-то немає! А Мілоша-то в нас не читали!

А тим не менше живемо без таких авторів - без таких, як Мілош, без таких, як Кундера, без таких, з ким я в діалозі, до кого я писала передмови на замовлення західних видань чи кого я згадую з тих чи інших причин як своїх співрозмовців і так далі.

<picture></picture>
ФОТО: Інтент, Наталя Довбиш

Про західні стереотипи щодо українців

Шоком для Європи якраз і були наші освічені біженки. Шоком для Європи було ось те обличчя України середнього класу, котра приїхала на своїх автомобілях, часто хорошої марки. Проблема воєнних стереотипів європейця, котрий асоціює війну із третім світом, злиднями, бідою, катастрофами, чимось таким, що зі мною ніколи не може трапитись. Зі мною не може трапитись, на мене не можуть напасти. За цим стоїть ціла культура самозаспокоєння, і ми збурили цю культуру самозаспокоєння, тому що приїхали люди такі самі, як вони, такі самі за кольором шкіри, і це теж візьмемо в рахубу, такі самі за бекграундом, такі самі за освітою, такі самі за одягом, такі самі за вишколом, такі самі, як ми. Ні, не може цього бути. Це означає, що і зі мною може таке статися? Ні. За всяку ціну я буду себе переконувати, що ні.

Є така модель реакції, безумовно. А є і інша, є відкриття того, що, виявляється, оця Україна, про котру ми досі думали, що це злидні, заробітчани, країна третього світу, і нам розповідали, що це найбідніша країна в Європі, така страшна, така корумпована, така жахлива, а якщо ми там ніколи не були, то ми собі її уявляємо якимось таким європейським Зімбабве, а тут у нас ще, перепрошую, сіються золоті дощі російських грошей, які нам цілий час це вмовляють.

Ти зустрічаєшся з журналістами, і ти, в тому числі, відповідаєш їм на питання про свою країну. І питання, які мені там ставили, що от у вас така бідна, корумпована країна, і українські жінки - вони головні проститутки в Європі. Стоп, стоп, стоп, стоп. Не вони number one проститутки в Європі. Як? Ні, кажу. Румунки, так, факт-чекінг. Тобто, я мусила робити факт-чекінг. 

І хлопчик… ну… хлопчик… молодий журналіст, скажемо так, молодий німецький журналіст, у якого буквально спадають окуляри з носа, коли він це чує, - він каже: а нам говорять, що українки. Тобто хтось говорить - хто? Власник газети. Власникові газети говорять російські колеги. Ось це називається інформаційна війна. Коли вас оточують ось цією самою хвилею і хмарою, розумієте?

Оцей імідж, який творився, якому, перепрошую, дружно підгавкувала, даруйте за непарламентарний вираз, ціла армія, перепрошую, українських медіафігур, спікерів, інтелектуалів, журналістів, погоджуючись: так, паночку, так, ми такі бідні, ми такі корумповані, ми такі злиденні, ми такі нещасні… І тут - бабах: двадцять другий рік, розумієте, і от вона - справжня Україна, і, звичайно, що для європейців це було шоком.

<picture></picture>
ФОТО: Інтент, Наталя Довбиш

Автори, що пишуть про сьогоднішню війну

Те, що я можу порекомендувати, - воно готується зараз, я точно знаю, що воно вже навіть перекладено українською. От тільки не лайте мене, це не українська література, це написала американська солдатка, дівчина, яка була в Іраку і Афганістані і яка приїхала як військова фотографиня до України ще 19-го року, хтось з її колег її покликав і запросив, і вона тут застрягла, і вона тут зустріла 24 лютого. Воно називається "Snapshots from Home" ("Snapshots Sent Home" - Ред.). Я не знаю, як в українському перекладі. І вона називається JT Blatty. Джен Т. Блатті - її ім’я. Листівки, альбом, щось таке - я не знаю, який заголовок. Але просто постежте за цією Джен Блатті, не пропустіть, вірніше, цієї книжки. Це найкраща, як на мене, нон-фікшн про нашу війну, яку я читала. Бо вона її бере трохи в іншій оптиці. Вона весь час порівнює, в неї весь час ідуть флешбеки. Вона порівнює свій воєнний досвід - іракський, афганський… Це взагалі якийсь особливий жанр - я б тут ще підшила подумки оцей фільм "Куба і Аляска", - коли з’являються голоси жінок-войовниць. Коли заговорила Афіна, так би мовити. І цікаво, що американська войовниця заговорила теж, тільки потрапивши на українську війну. Українська війна дала їй голос.

Останнє питання до Кассандри

- Європа наша? Наша чи ні?

- Буде.

Віктор Турецький