"Енергетики можуть звільнитися, але обирають інший шлях", - режисер Антон Штука

Хто такі енергетики і який шлях пройшла Курахівська ТЕС на Донеччині під час війни. Чому ці люди виходили на роботу, бувши під прямим прицілом і продовжували "реанімувати" підприємство. І чому ця історія потрібна нам сьогодні поговорили із Антоном Штукою — режисером та продюсером документального фільму  "Останній Прометей Донбасу", який презентували в Одесі. Читайте скорочену версію на Інтенті та дивіться інтерв’ю про сміливість, "красу" війни та відчуття мети на нашому відеоканалі. 

<span class="ratio ratio-16x9"></span>

Ми будемо сьогодні говорити про фільм "Останній Прометей Донбасу", який розповідає історію Курахівської теплоелектростанції. Чи можемо ми для глядачів розповісти базово її історію, що це за підприємство? ТЕС була введена в експлуатацію у 1941-му році, на жаль, в листопаді 2024 року вона була знищена росіянами. 

Для мене насправді це було щось унікальне, коли місто утворюється навколо якогось одного підприємства. Це якраз випадок міста Курахове. У більшості містян хтось працював на станції.  Або кожен другий працював на станції. Станція дійсно була центром міста, навколо чого весь світ обертаєтьсяі. Це, чесно, важко пояснити: величезне підприємство, до якого емоційно і фізично всі прив’язані. 

Ми розуміємо, що до початку повномасштабного вторгнення там працювало дуже багато людей, і вона функціонувала щодня. Опишіть нам умови, коли ви приїхали на зйомку. 

Це об'єкт критичної інфраструктури, це була закрита інформація. Мені про станцію розповів один з представників компанії ДTEK, який на той момент працював в стратегічних комунікаціях. Він розповів і одразу зрозуміло мені, що туди треба їхати, треба знімати, бо це була дійсно унікальна історія з тим, що дуже близько до лінії фронту, великий індустріальний об'єкт, там досі працюють люди і намагаються працювати попри всі щоденні обстріли, загрози. І ми буквально зібралися за пару днів, у нас, на жаль, не було часу навіть на дослідження цієї історії, ситуації, тому що буквально пару тижнів може протриматися станція. У нас була інформація про те, що там дуже небезпечно, обстріли, Донеччина, дуже близько до фронту, об’єкт закритий енергетичний об'єкт. 

Ми приїхали туди, побачили дуже зруйноване місто,  майже зруйновану станцію. Нас тепло зустріли, приготували чай, печиво. Ми для них були гості. Десь за годинку після того, як ми попили чай, поговорили трошки про ситуацію, вони у нас запитали: "Хлопці, ну коли вам вже достатньо? Коли ви вже поїдете додому?". Ми посміхнулися, звичайно, і сказали,  що ще якийсь час побудемо. Все ж таки тут ми здалеку їхали. Прям під час запису розмови відбувся обстріл станції. І ми всі разом з працівниками бігли в укриття, в бомбосховище. Причому в цей момент були прилети по станції саме. Звичайно, територія станції велика, але все одно це було дійсно небезпечно, бо зазвичай ціль — це станція. І після того, як вони побачили нашу реакцію на такі виклики,  на те, що ми не просто собі бігли ховатися, а ми в цей момент ще контролювали, знімали — у такій стресовій ситуації. Ну і після цього їхнє серце трошки привідкрилося для нас. 

<picture></picture>
Антон Штука. ФОТО: Наталя Довбиш

Було досить небагато людей, порівняно з тим, скільки зазвичай людей працює на станції. Люди боялися навіть виходити з приміщень, пересуватися по станції. Тобто це було дійсно небезпечно, тому що коли щось прилітає, краще бути, звичайно, десь в приміщенні. Тому атмосфера була досить напружена,  і всі пересувалися в бронежилетах, в касках. Дивно було бачити, чесно кажучи, енергетиків в бронежилетах та військовому спорядженні. Прилітало дійсно часто, у людей горіли машини, були поранені, були загиблі.  

Треба розуміти,  що це енергетики, вони є цивільними, це їх робота. Тобто, вони можуть або звільнитися, або не вийти на роботу в якісь там моменти. Компанія не може заставити людей ходити на роботу. Тому ті, хто залишався, це їх був свідомий власний вибір, залишатися під загрозою. При тому, що у них в домівках в місті не було води, тепла. Вони обирали такий шлях. 

Я хотіла, щоб ви нам трошки розповіли про самих енергетиків, можливо, розмови, які поза роботою відбувалися:  що це за люди?

У нас 55 знімальних днів було цього проекту, і ми дуже для себе цікаво відкрили людей саме з Курахового, зі станції. Звичайно, це в першу чергу люди дуже сфокусовані на своїй роботі, тобто всі ті виклики для них були цікаві. І вони дійсно надхненно дуже, з таким полум'ям очах всі ці виклики приймали.  І при чому там були дійсно дуже нестандартні ситуації. Енергетики та ті, хто з цим пов'язаний, я думаю, зрозуміють, що були обстріли. Через це станція зупинялася.  Циркуляція води зупинялася. Вода замерзала в цих трубах. Там дуже багато, мільйони труб. і коли замерзає вода, вони лопаються. Знову ж таки, це так, як у нас зараз відбувається з опаленням. Але це в промислових масштабах. Це треба було все лагодити, зашивати,  виявляти де саме, тобто потім спускати воду, або навпаки. Запускати станцію після зупинки через обстріл, це начебто як реанімувати майже померлу людину. Це така реанімація в усіх сенсах величезного підприємства. І вони дійсно були цим натхнені. І потім, коли вже відбувалися процеси евакуації обладнання — це унікальні події насправді в історії України, загалом, в принципі, світі. Бо коли транспортуються великі такі агрегати по 200 тонн,  то це дуже унікально. Навіть ті, хто транспортувала цю компанію, вони навіть ніколи такого не проводили.

У них дуже багато було знову життєвих і людських моментів. Мені багато хто з героїв розповідали про таке хобі, як рибалка. Дуже люблять ловити рибу, у них є озеро, річка Вовча, і цей резервуар, який біля станції.  Навіть були чемпіонати по ловлі риби між працівниками станції. Вони з теплом згадували про ці моменти, тому що, на жаль, знову ж таки, під час активних бойових дій, коли вони набизлилися до станції, це було неможливо робити, бо люди й гинули під час риболовлі, їхні знайомі... Прилітало часто і по водосховищу, і по берегу. І тому це, на жаль, було дуже небезпечно. Ну і звичайно, футбол. "Шахтар" Донецьк — знаковий футбольний клуб. Курахове дуже близько до Донецьку, буквально 30 кілометрів. Багато людей жили в Кураховому та їздили на роботу в Донецьк або навпаки. 

Незабаром буде 1500 день повномасштабної війни. Ми живемо чи існуємо? 

Ми безперечно живемо,  але ми живемо і важко працюємо. Мені так хочеться думати, щоб всі в принципі відчували, так і робили.  Тобто ми живемо саме тому, що ми працюємо. І, можливо, якщо в ширшому форматі дивитися, ви знаєте, життя — теж якісь такі речі, не тільки пов'язані з конкретною якоюсь працею. А це і якісь побутові речі: культура, кінематограф, якісь такі речі просто для натхнення. Ми в принципі існуємо, тому що ми живемо, якщо так можна сказати. Тому що у нас є це життя, ця культура,  ці речі, які нас оточують,  які нас радують, насправді, поміж цих тривог, блекаутів, ударів, на жаль, втрат. Тому важливо продовжувати саме жити, надихатися і обов'язково виконувати свою місію.

Марія Литянська