Дарця Веретюк: "Втрата близької людини не робить людину архітектором"

Сучасна українська комеморація опинилася перед складним вибором: залишатися в зонах комфорту пострадянської скорботи чи повернутися до власної традиції світлих і гідних військових некрополів. Чому особистий біль родин не повинен диктувати архітектурні рішення? Як чорний граніт насаджувався російською владою для пригнічення пам'яті й чому справжня військова некрополістика – це завжди про аскезу, єдність та збереження кожного імені? Про конфлікт між приватним горем і державною політикою, естетику білого каменю та ціну справжньої гідності говоримо з Дарцею Веретюк – графічною дизайнеркою та дослідницею теми смерті й військової комеморації.

Дарцю, ви досліджуєте історичні традиції та сучасні форми вшанування загиблих. Як ви прийшли до цієї теми?

У тему поховань та військової некрополістики ніхто не потрапляє просто так. Це завжди дуже персональна точка входу: або загинули побратими, або найближча людина. Я не виняток. У мене загинув Віталій Дерех. Він воював із 2014 року – з Майдану поїхав у складі перших добровольців батальйону "Айдар".

<picture></picture>
СКРИНШОТ: YouTube-канал Інтента

З огляду на його багаторічний бойовий досвід тема смерті для нас не була табуйованою. Ми усвідомлювали ризики. На жаль, коли це сталося, саме таке розуміння дало мені змогу діяти конструктивно й працювати з темою якісно, а не з позиції безмежної скорботи чи емоційного розпаду.

Що в цій сфері захоплює, а що – тривожить?

Захоплює світовий досвід. На жаль, зараз ідеться більше про світову некрополістику, аніж про українську. У нас це досі конфліктне середовище. Влада не може визначитися з вектором комемораційної системи як інституції, а локальні громади розгублені: сім’ї вимагають одного, центральна влада – іншого, а світовий досвід диктує взагалі третє.

Я на боці вивіреної світової практики та організацій, які працюють понад століття – як Американська комісія військових меморіалів (ABMC), Британська комісія військових поховань Співдружності (CWGC) чи німецький Фольксбунд. Не треба вигадувати велосипед: ці інституції пройшли той самий шлях, ті самі суперечки й притирки.

Питання століттями одне й те саме: що важливіше – право окремої родини зберегти персональну пам'ять чи право держави й нації гідно вшанувати масштаб подій на століття? У світі це давно вирішено. Якби родини, які 100 років тому обрали приватне неуніфіковане поховання, подивилися на наслідки сьогодні, вони б змінили рішення. Ми всі знаємо Арлінгтон чи нормандські військові цвинтарі у Франції – туди щодня йдуть сотні тисяч відвідувачів. Могили ж тих, кого поховали на приватних ділянках, досі доглядають комісії, але прості люди туди не їздять і не знають про них.

В Україні цей конфлікт відчувається особливо гостро.

Бо держава поки не запропонувала родинам настільки якісну та гідну альтернативу, яка б переконала їх обрати загальнонаціональний пантеон, а не приватне вшанування. Яскравий приклад – Тернопіль. Коли ми створювали перший уніфікований світлий сектор військових поховань "Пантеон Героїв" на Микулинецькому цвинтарі, одна сім'я почала судитися з сотнями інших родин, які прийняли уніфікацію. Це маркерна ситуація для всієї країни. Такі конфлікти виникають у багатьох містах. І мені перш за все шкода пам'яті полеглих хлопців, чиї імена, як на мене, збезчещують подібними розбірками. Прізвище воїна починає асоціюватися зі скандалом, а не з визвольними змаганнями нації.

Але ж родина має право на біль і на цивілізоване відстоювання своєї позиції?

Це беззаперечне право. Поки людина перебуває в гострій фазі втрати, діють складні психологічні механізми. У психіатрії є термін "насолода скорботою". Звучить цинічно, але це точний опис стану, коли біль потрібно проплакати й прожити.

Як ми проживаємо втрату вдома чи з близькими – це приватна справа. Але це перестає бути приватною справою, коли виходить у публічну площину. Військовий некрополь – це не про особисту амбіцію, це про ідею нації.

Коли помирає цивільна людина, родина часто намагається компенсувати розмір втрати пишним декором, масивністю – мовляв, чим більший пам’ятник і чим більше грошей вкладено, тим дужче любив. Водночас військова некрополістика – це про військовий аскетизм та строгість форм.

Чому в Україні так прижилася естетика важких чорних пам'ятників?

Це наслідок 70-річної радянської окупації. До 1920-х років цвинтарі в Україні, як і по всій Європі, були світлими, з великою кількістю зелені – вони більше нагадували парки скульптур, аніж морок і безпробудну чорноту. Використовувалися світлі алювіальні породи: вапняк, пісковик, ракушняк, мармур. Наші давні некрополі були ідентичні європейським, але їх цілеспрямовано знищила радянська влада.

Це була свідома ідеологічна боротьба з матеріальною культурою. У СРСР навіть видавали праці під назвою "В граните и бронзе". Завдання було простим: витравити європейську культуру й насадити радянську. Темні, блискучі, важкі й абсолютно нетактильні поверхні мали пригнічувати, змушувати людину схиляти голову й почуватися дрібною комашкою.

За три покоління ця імперська естетика стала "зоною комфорту". І коли сьогодні ми пропонуємо відійти від радянської парадигми до білих аскетичних некрополів, це часто сприймають багнетами. Закидають, ніби це "західна традиція". Це бздура. Це наша рідна культура, яку в нас просто винищили.

Що для вас означає якісна меморіалізація?

Меморіалізація та комеморація – це не лише цвинтарі. Це комплекс інструментів: музеєфікація, щорічні дати вшанування, хвилини мовчання, стели пам'яті, кав'ярні, відкриті на честь полеглих.

У нашій історії є чудові практики. Раніше родини загиблих воїнів фінансували створення лікарень для ветеранів, шкіл і дитячих садків. Вони розуміли: людина живе у своїх вчинках та допомозі іншим.

Сьогодні родини отримують від держави виплати. І, скажу відверто, для багатьох комеморація закінчується купівлею квартир чи машин. Сім'ям важко прийняти рішення спрямувати ці кошти на щось суспільно корисне. Але ім'я полеглого житиме доти, доки воно приносить практичну користь іншим. Навіть якщо ми поставимо статую у сквері – за два-три покоління перехожі вже не знатимуть, хто це. А от школа чи лікарня, яка носить ім'я героя і щодня служить людям, береже цю пам'ять у живих.

<picture></picture>
СКРИНШОТ: YouTube-канал Інтента

Чому саме козацький хрест став головним символом сучасного вшанування українських військових?

Сам термін "козацький хрест" - це певною мірою симулякр, адже канонічної єдиної форми не існує, кожен із них унікальний. Але дивовижно те, як це працює на рівні підсвідомості. Навіть якщо дитина, яка ще не вчила історію, побачить серед поля самотній кам'яний хрест, вона інтуїтивно скаже: "Це козацький хрест". Це глибокий маркер нашої матеріальної культури.

Форма рівнораменного хреста пройшла крізь століття. Після доби козаччини її імплементував уряд УНР в екзилі та українські ветеранські організації в Канаді (зокрема, Українська стрілецька громада, яка в 1928 році створила Комбатантський хрест). Цю ж форму має і відомий Петлюрівський хрест.

У 1932 році художник Микола Битинський трансформував символ: замість тернового вінка додав меч. Це була знакова зміна настрою – відхід від пасивної жертовності й скорботи до активної боротьби, готовності до бою та помсти.

Фактажем нашої історії є тисячі козацьких цвинтарів по всій країні. Завдяки проєкту "Україна Інкогніта" Романа Маленкова на карту нанесено вже близько тисячі таких об'єктів, а загалом їх понад 3,5 тисяч. Географія охоплює всю Україну, і 99% із них виконані зі світлого каменю – вапняку та пісковику.

Чи є ризик, що козацький хрест перетвориться на банальний декоративний знак без розуміння його походження?

Це залежить від того, хто на нього дивиться. Науковець, дитина чи випадковий перехожий сприймають його по-різному. Коли я дивлюся на рівнораменний хрест на могилі воїна, я не думаю про християнство. Хрест – це набагато давніший, солярний протосимвол, який передував будь-яким релігіям. Це первісна зарубка людини, яка намагалася осмислити своє буття у світі.

Коли ми говоримо про сучасні військові нагороди, ця форма рівнораменного хреста також присутня. Це пряма тяглість від традицій УНР.

Як правильно поєднати історичну традицію, архітектурні рішення та потреби родин у нових військових некрополях?

Ніяк. Поки триває війна і є гостра фаза горя, суспільство не готове до ідеальних рішень. Зараз усе робиться за радянськими лекалами: з темними, блискучими поверхнями, левами й вензелями.

Коли перша хвиля родин відійде через 20–30 років, це все, ймовірно, буде замінено на якісні світлі аскетичні форми. На жаль, ми йдемо гібридним шляхом.

У світовій практиці, в ABMC чи Британській комісії, родини не беруть участі у проєктуванні військових меморіалів. Звучить жорстоко, але втрата близької людини не робить людину архітектором. Проте в Україні політики є заручниками виборців і медіаскандалів, тому йдуть на поводу в емоційних вимог. Єдиний вихід у цивілізованому світі – це незалежні державні комісії, захищені від політичного впливу. В Україні до цього поки не готові ані влада, ані суспільство.

Що Україна могла б перейняти з європейського досвіду просто зараз?

Організаційну структуру, щоб не вигадувати квадратний велосипед. В Україні є окремі позитивні прецеденти: світлий уніфікований сектор у Тернополі, відкриті архітектурні конкурси у Львові, Ужгороді чи Вінниці. Але жоден із цих проєктів поки не доведений до ідеалу через суперечки щодо головних монументів чи тиск чорного граніту.

Військовий некрополь – це не просто цвинтар. Це цілісна система: вхідна брама, що відділяє світ живих від світу полеглих, стіна з іменами зниклих безвісти та єдиний задум.

Чим відрізняються цивільні цвинтарі від військових?

Цивільні некрополі – це біографічна мішанина стилів і приватна пам'ять. Військовий цвинтар базується на головній ознаці – уніфікованості. Навіть через століття дитина, потрапивши туди, помітить: усі могили різні, а ці однакові. Це візуальний знак того, що люди тут віддали життя за щось більше, ніж їхнє особисте існування – за ідею свободи.

Стихійні меморіали – прапорці на майданах, фотографії, банери – мають величезну цінність на етапі гострого горя, бо це маркери суспільного болю. Але вони є тимчасовими.

Яку головну помилку у меморіалізації треба виправити просто зараз?

Поки триває війна, наша перемога є єдиною передумовою для створення якісної некрополістики. Поки йдуть бої, якісної системи не буде.

Але якщо говорити про правило для всіх – для архітекторів, чиновників, дизайнерів і політиків – воно одне: робіть свою роботу якісно. Подумайте про те, що через сто років ваше ім'я або назвуть із повагою, або згадуватимуть із ганьбою в історичних книжках. Думайте про те, у якому вигляді ваше прізвище залишиться в історії.

Ната Чернецька