"Цивільні заручники не просто сидять у в'язниці - їх катують", - дружина політв'язня Сергія Цигіпи

Журналіст і письменник, голова громадської організації, волонтер Сергій Цигіпа був викрадений росіянами в окупованій Новій Каховці у березні 2022 року. У жовтні наступного року кримський суд оголосив вирок - 13 років ув’язнення у колонії суворого режиму за статтею "шпигунство".

Про затримання, судовий процес, довіру адвокату, страх і історію кохання розповіла Інтенту в ексклюзивному інтерв'ю дружина Сергія - Олена Цигіпа, яка продовжує боротися за звільнення чоловіка та інших політичних в’язнів.

<span class="ratio ratio-16x9"></span>

Яким був ранок 24 лютого у Новій Каховці?

Ми прокинулися від страшенних вибухів. Мені здалося, що будинки підстрибнули. Ми з Сергієм переглянулися, кажу: "Війна", - й швиденько пішла у ванну голову мити. Сергій здивувався. У мене чисто жіноча поведінка увімкнулася, нібито можна було вимити голову один раз і на все життя. Такою була моя перша реакція.

Сергій як колишній військовий швидко згуртувався, вивів собаку прогулятися й одразу поїхав у військкомат. Він очікував, що там видадуть зброю, буде якийсь загін, що він захищатиме рідне місто або кордони України. У нього були саме такі сподівання і віра. Повернувся досить швидко, бо сказали, що поїхала машина за зброєю, взяли в нього контакти. Час ішов і було близько по обіді, ніхто не телефонував. Тому він став телефонувати знайомим депутатам Нової Каховки, питати, яке становище, які є відомості. Сказали, найближчий блокпост, який був наш, розстріляли, там нікого не залишилося.

Зі знайомим знову поїхали до військкомату і дуже сильно здивувались, було зачинено. Навіть ніякої записки із контактами. Ми поїхали до міськради, де було декілька розгублених депутатів. Вони чекали термінову нараду, ніяк новин у них не було. У поліційного відділку двері були відчинені усі ніби щось вивозили, чи там вже були рашисти. Не можу точно сказати. Але ми побачили як над нашою ГЕС вже літали гелікоптери, був встановлений триколор. Так у перші години, ми зрозуміли, що наше місто знаходиться в окупації.

Розкажіть про мітинг 6 березня, коли близько 5 тисяч людей вийшло проти озброєних окупантів на площу. Як це відбувалося?

Люди через соціальні мережі один одному повідомили, що 6 березня ми збираємося біля кінотеатру Юність для проукраїнського мітингу. Щоб показати цим окупантам, що ми їх не чекали, не потрібно звільняти російськомовне, як вони кажуть, населення. Ми все життя, так склалося історично, розмовляли російською мовою і ми знали українську мову. Не було жодних проблем, ніякої дискримінації чи утискань - це все брехня, пропаганда.

Сергій Цигіпа. Фото: Олена Цигіпа

Ми навіть від себе не очікували, наскільки ми проукраїнські. У всіх були вишиванки, ми надягали їх на свята. Було страшно, чесно скажу. Тому що вони патрулювали місто на машинах, по кожній вулиці їздили, ми бачили людей зі зброєю в магазинах, на ринку, в аптеках. Вони скрізь були зі зброєю і ми не розуміли чим все для нас закінчиться, можливо, проти нас використають щось або повкидають в автобуси й вивезуть. Все одно, попри страх, люди вийшли й дуже багато. Я була приємно вражена.

Колона прийшли до міськвиконкому, ніхто не вийшов, не спитав нічого. Ні гауляйтер Володимир Леонтьєв, який вже займав кабінет нашого мера, ні наш мер не приєднався до цього мітингу. Ми поскандували, повиступали. Одна дівчина з парубком залізли на стелю, яка була біля міської ради, зняли триколірний прапор і встановили наш. Це було для нас лікування.

Сергій від початку волонтерив у місті, як його затримали?

Не знаю чи було в планах у Сергія одразу займатися масштабною волонтерською діяльністю. Бо спочатку просто його друзі та знайомі з різних куточків України та світу надсилали кошти й просили подбати про людей похилого віку, батьків, які не могли там за станом здоров'я або дуже боялися виходити з квартир. Потім людей стало більше. Ми зрозуміли, що можемо підтримувати не лише знайомих, а всіх, кому потрібна допомога. Робили виходи один-два рази на день, бо півдня стояли в чергах в аптеці чи магазині. Другу половину дня вже розносили придбане.

12 березня Сергій повинен був піти до Таврійська. Це був вихідний день. У нас не було багато замовлень. Там живе моя мама і ми зазвичай заходили до неї. Мама мені телефонує і каже, що Сергія немає. Я її заспокоїла, бо знаючи Сергія, думала, що він когось зустрів. Але звісно вже почала хвилюватися. Він ще повинен був зустрітися зі своїм другом. Його друга викинули з автівки, забрали її та каталися поки не закінчилося пальне, потім машину просто кинули.

Сергій хотів просто поспілкуватися, можливо, висвітлити якось цю історію. Вони мені телефонували протягом всього дня і казали, що Сергія нема. Я себе і їх заспокоювала. На той момент вже були випадки, коли чоловіків затримували, їх не було дві-три доби, потім повертались. Копали якісь ями. Чи це для поховання, чи окопи, вони не пояснювали. Думаю, ну добре, можливо, вони його "повиховують", щоб Сергій припинив писати, висвітлювати всі ці події, новини на своїй сторінці. Можливо, десь щось змусили копати. Не знаю взагалі як я дожила до наступного ранку, були переживання. Побачила у Фейсбуці, що Олега Батурина відпустили через вісім діб. Я спілкувалася лише з його сестрою. Ми знаємо, що його разом із Сергієм перевезли до херсонського СІЗО спочатку. Коли Олега відпустили, його сестра подзвонила мені у надії, що і Сергій повернеться. Я так зраділа, сиділа вдома, бо у нього ж немає ключів. Але, на жаль, цього не сталося тоді, не через тиждень, місяць.

Я наважилася і пішла до Володимира Леонтьєва, гауляйтера у міськраду. Мене пропустили. Він прямо по методичці проявив до мене емпатію, співпереживання. Каже: "Не хвилюйтеся, йдіть додому. Батуріна ж випустили, випустять і вашого. З ним ще продовжують працювати у нього ж більше гріхів перед нами, ніж в Олега. Він повернеться". На що я відповіла, що у Сергія вік, на той момент йому вже було 60 років: "Я дуже хвилююся, щоб його здоров'я вистачило на всі ваші оці роботи". Леонтьєв знову сказав, що Сергія відпустять і я пішла. Йду, плачу, у мене таке безсилля було.

Фото: Новинарня

Куди звертатися? Зв’язку чи інтернету немає. Якимось чином через соцмережі зверталася до ЗМІ, вже почалися публікації про Сергія. Але з часом було важче і важче це робити. Інтернет був у декількох місцях поряд з якимось супермаркетом, щоб ми розраховувалися картками українськими. Ось це була зона wi-fi, де ми могли написати своїм близьким, що живі. Кілька речень, на розмови не було ніякої можливості.

Сергій як зник, то моя мама одразу злягла. Взагалі вона сибірячка і батько привіз її сюди. Він служив у армії ще при Радянському Союзі, за розподілом службу відбував там, закохався і забрав її у Нову Каховку. Це було нове місто, розбудова, молодь запрошували. Їй було важко, вона все розуміла і вона намагалася українською спілкуватися. Вона не розуміла, як це нас прийшли звільняти, від кого, ми жили досить добре, у кожного було окреме житло, ніяких притискань.

Оця людина, яка на мене чекала, розповідала, що у них про нас було все: "У них були такі фото про які я не знав, що вони взагалі існують. Де я серед людей, з прапорами на якомусь заході. Я не знав, що нас хтось фотографує". Тобто оці агенти вони були досить довго в нашому місті. Володимир Леонтьєв, який досі гауляйтер нашого міста, декілька років працював у корпорації "Чумак", займав високі посади, працював на соєвому заводі. Виявилось, що це особистість, яка була заслана і просто вичікувала часу.

Яка є різниця між військовополоненим та політичним вʼязнем?

Є громадська організація "Меморіал", які публічно визнають після вироку особу. Роблять публікацію, як було у нас, що Сергія Цигіпу засуджено за шпіонаж, за спричинення шкоди СВО і ми визнаємо його політв'язнем. Із самої статті ми робимо висновок, що це політв'язень, але наші державні органи продовжують його вважати цивільним полоненим. Для тих він дуже страшний шпигун, а для нас - звичайна людина. Він не мав зброї, не був у військовій формі. Так, він ділився інформацією через Facebook, розповідав стільки техніки пройшло, але він був у себе вдома. З України забирають людей і кажуть, що вони шпигуни. Вони патріоти - так треба казати.

Фото: Інтент, Наталя Довбиш

З початком судового процесу з вами контактувала російська сторона?

Коли розпочався судовий процес, зі мною ніхто не зв'язувався взагалі. Завдяки організаціям "Зміна", "Центр громадянських свобод" я поїхала з ними на конференцію ОБСЄ в Варшаву. Потім ми розділилися, я поїхала у Страсбург на виступ у ПАРЄ з цією темою цивільних полонених в Криму. Потім одна із журналісток мені каже, що вони знайшли адвоката, який знає, де Сергій і допоможе отримати офіційні відповіді. Бо відомості про те, що Сергій у СІЗО в Сімферополі, у мене були від людей, які звільнялися. У мене з'явилась можливість отримати офіційні відповіді, їх була ціла купа і всі вони: не знаємо, не перетинав кордони, немає, немає. Була одна хитра відповідь, що щодо особи, за номером запиту перевіряються дії та їхня шкода СВО. Юридичною мовою можна довести, що інформація надана стосовно Сергія.

Адвоката не пускали з грудня до серпня, коли вже тривали слідчі дії. Ті, хто працює в СІЗО підтверджувати його візит попередньо, але по факту не пускали та сміялися з нього там. Потім йому показують, що мій чоловік підписав відмову від мого ж адвоката. Ми вже дізналися, щоразу, як його вивозили на слідчі дії, то під погрозами змушували писати відмову.

У мене не було вибору і я просто довірилася тим людям, які мені його порекомендували. Хитрощами, фінансовими ланцюгами йому заплатили гонорар. До речі, перший гонорар мені допомогла сплатити організація "Зміна". Коли ти знаходишся в безвиході, тобі все одно потрібно комусь вірити. Хоча розповідають інші доньки та дружини про те, що гроші взяли, а роботу не виконали. Є такі.

Поліція рф приховано контактувала із вашою родиною, чого вони хотіли?

Це загадковий випадок. Ми тільки-но приїхали в Київ, почали трошечки оговтуватися. Дзвінок із-за кордону від старшої доньки Сергія, від першого шлюбу - Каті. Їй повідомили, що треба певні речі та документи Сергія, ніби його випустять. Я намагаюся подзвонити цій людині, з якою говорила Катя, але прийшло повідомлення, що будемо переписуватися. Я кажу, що мені потрібен час, тому що ми виїхали, у Новій Каховці немає зв’язку. Я ж їм пишу, чи будуть вони Сергія вивозити на підконтрольну територію, йому ж у місто повертатися не можна, бо воно окуповане. І ще, я до них українською, відповідають вони російською. У мене вже перший дзвіночок. Я спитала, яку організацію вони представляють - поліцію. Яку країні - росію. За три дні все ж таки ми зібрали всі ці речі я намагаюсь узгодити місце зустрічі, співрозмовник вимагає прислати дані людини, яка передаватиме речі, бо планують затримати та допитати.

Я подумала, що невідомо чи випустять Сергія, а ще одна людина постраждає, то сказала - ні. Я питала у людей, які звільнялися щодо цієї історії, то вони зазначили, що вони чули подібні речі, але це якісь "мутки" і я правильно зробила, що нічого не передали.

Я думаю, що вони розгублені, в першу чергу. Ніхто не очікував, що міжнародні організації у яких багаторічні домовленості не зможуть ніяк впливати на весь цей конфлікт і звільнення цивільних заручників. Вони кажуть, що усе фіксують. Спілкувалася з представниками ООН і онлайн, і офлайн, давала якісь свідчення, то мені зазначили, що інформацію передають, але вплинути ніяк не можуть. У деякі колонії чи СІЗО їх пускають. А до Криму взагалі нікого, ні з Червоного Хреста, ні з інших міжнародних спільнот.

Чим може допомогти будь-який громадянин, чим посприяти для звільнення українських бранців із росії?

По-перше, це розголос. Кожна людина може допомогти своїм репостом, поділитися. Я була на національній конференції в Києві, де зрозуміла, що люди не знають про кількість цивільних заручників. Треба потужнішу інформаційну кампанію проводити. Я своїм прикладом про це розповідаю, деякі родичі просто бояться таких інформаційних публічних виступів.

Цивільні заручники не просто сидять у в’язниці, де як в інших країнах толерантно до них ставляться. Тут - ні, над ними знущаються. Їх катують електрострумом, б'ють молотками, вибивають зуби, ламають ребра та кінцівки, їх кусають собаки при переміщенні. Їм вселяють те, що вони не потрібні країні, зрадники, тому їх ніхто не звільняє. Бо, як правило, у цих людей є відео, які дискримінують їх як особистість.

Наприклад, у Сергія є відео, де він каже про Бучу, що це все постановка, зрежисовано. Але розумна людина, яка буде аналізувати його діяльність, побачить публікації до затримання, 12 березня. Бучу звільнили 30 березня, як він може знати про якісь подробиці звільнення Бучі? Звісно ж йому дали текст, змусили його вивчити, погрожували. На відео видно, що у нього синці, його коротко постригли, напевно, бо кров запеклася на волоссі. Це відео зроблено спеціально, щоб Сергія дискримінувати в наших очах. І були деякі люди при посадах, які на це купилися. На жаль, у Сергія досить велике коло знайомих серед високопосадовців і ніхто не допомагає. Можливо, вони бояться, що він зрадник і не хочуть заплямувати своє ім'я. Я не знаю.

Чи є достатньою для вас реакція та залученість суспільства, влади, міжнародних організацій?

З приводу органів державної влади, то на початку була на них злість. Я думала, чому тільки родини борються за своїх рідних. Зараз я розумію, що щось вони роблять, але нам не розповідають, тому що це секретна інформація і дипломатія. Це ми диванні експерти, можемо кричати, що нічого не відбувається. Я змінила своє ставлення і до державної влади і навіть до знайомих Сергія. Я розумію. Зараз веду таку інформаційну кампанію, як допоміжний захід, для органів державної влади. Щоб оці культурні проєкти виходили за рамки України, світової спільноти. Я вже стала виходити на знайомих інших знайомих, які за кордоном і сприяю поширенню історії Сергія.

Який стан Сергія зараз?

Звісно, що він розгублений, не очікував таких масштабів і термінів ув’язнення. Він сам як журналіст і військовий, у період між 2014 до 2022 року намагався підіймати тему цивільних заручників. Коли хотів допомогти, то його зупиняли постійно, казали не лізти та не підіймати важливість особи, бо це важко для обміну. Він звичайно трошечки засмучений, сили покидають його, але в Україну він продовжує вірити. Він вірить в людей, в народ, свою родину. Він знає, що ми за нього боремось і те, що йому пишуть друзі, дуже підтримує.

Чому терміни ув’язнень стають все більше? Василь Стус отримав до 5 років позбавлення волі та 3 роки заслання, В’ячеславу Чорноволу присудили 3 роки в таборах суворого режиму. Політвʼязням, вивезеним з 2014 року: Олегу Сенцову - до 20 років ув'язнення, Амету Сулейманову - до 12 років, Різі Ізетову до 19 років.

Це робиться навмисно, щоб люди, які досі знаходяться на окупованих територіях, боялися. На цих прикладах, величезних термінах, квазісудами їх намагаються залякати. Сергій так на суді й сказав: "Мені байдуже скільки ви мені дасте 2 чи 20 років. Відповідно до мого віку і стану здоров’я кожний день може стати останнім. Я буду вільним лише тоді, коли сюди прийде ЗСУ". Я як почула оці слова. Пропозиція прокурора була 19 років і там був проміжок до винесення вироку, то я просто злягла. А потім мені написали, що йому дали 13 років. У мене трошки відлягло.

Фото: Інтент/Наталя Довбиш

Розкажіть про Сергія до війни, що його турбувало, чим займався, яким він та ваше життя було тоді?

З Сергієм ми були знайомі досить давно. Він ще в радянські часи він був якимось секретарем комсоргом, а я була театралка. Він допомагав, аби до нашого театрального колективу заходило фінансування.

Він засновник фестивалю "Рок-н-рол Таврійський", з якого потім витекли "Таврійські ігри". При позитивному іміджі людини при владі, він все одно залишався трошки хуліганом. У нього є збірник "Блокнот інтелектуального анархіста" Уже у 2015 році у проєкті "Каховський плацдарм", де він всіх скликав до миру, солідарності. Тоді я вже стала вдовою, батько моїх дітей помер від онкології,  ми з Сергієм зустрілися випадково. Я дізналася, що він розлучений і тоді вже стала на нього дивитися як на чоловіка.

У 2021 році у нас офіційно відбулося весілля. Хоча нам казали, навіщо ми це робимо у такому поважному віці. Ми всіх заспокоювали, що це ж не буде весілля з фатою та криками "Гірко" - просто свято для друзів.

Ми поєднали його ювілей, 60 років, і весілля в один день. Дрес-код був джинси, щоб ніхто не готувався. Я собі замовляла джинсову сукню і це була величезна проблема, вирізнятися серед всіх інших. Сергій каже: "Я пам'ятаю як в 60 років в цьому ресторані ми мого батька відправляли на пенсію, а я в 60 років одружився".

Ось такий він, енергійний, позитивний і останній рік писав казки для дітей. Я йому кажу: "Слухай, Сергію, треба подумати про добре і вічне". Він раніше про Дніпро писав казку-квест, я запропонувала про наше місто написати. І він написав "У полоні у Водяника". Ця казка про нас, наших друзів, що на Івана Купала поїхали у Плавні відпочити й водяник взяв у полон Сергія. Саме так він написав і ми по цій історії мали знайти для водяника сім ключів і тоді він відпустить Сергія. Це якесь передбачення.

Марія Литянська