Часопис "Камертон": уривки з творів

<picture></picture>
Роман Кракалія. Фото: Камертон/facebook

Дівчинка з ноти SI

Роман Караклія, новела

Маленька дівчинка – нерозчесане світле волоссячко, пальтечко на тоненьких плічках – стояла перед роялем і зосереджено одним пальчиком натискала одну й ту ж клавішу.
Позаду стриміла розбита п’ятиповерхівка – наче молилась до неба всіма своїми гостряками. Може там була музична школа й ці суворі маестро поблажливо дивилися на юних своїх нащадків. Тепер вони суворо дивилися в небо з тих самих – вже розтерзаних та повержених – стін.

Ні, вона не забула урок, але хто її тепер послухає – тут, біля цієї руїни, біля вірного роялю, котрий діждався її, хоч стоїть тепер вже не такий поважний і так самосамітній під зчужинілим небом?..

Машина мовби сама стала перед купою потрощених уламків. Підійшов ближче:

- Де твоя мама? Як тебе звати?

Не обернулась, лише зосереджено посилала у простір відчайдушну одну й ту ж ноту Sі.
Гукнув голосніше. Дівчинка глянула далеким-далеким поглядом – чи й побачила? – по хвилі вернувшись, кивнула кудись убік.

Вранці ми роздавали у тому підвалі гуманітарку. Вскочив туди; хто був ближче – глянули де з подивом, де з надією: може, знову щось роздаватиму?

- Де її мама? – крикнув голосно, мабуть, істерично.

Всі мовчали, тільки чути було дитячі схлипи й материнські примовляння десь у кутку. Старенька бабуся поряд скорботно перехрестилась. Ще – тихий голос поблизу:

- Інтернатська вона…

…Ми поспішали. Ще мали доставити решту привезеного і до вечора вибратись на околичну необстрілювану дорогу. В бічному дзеркальці ще побачив розтрощену п’ятиповерхівку, захаращений простір довкола, маленьку дівчинку біля роялю – такого тут неприродного…

…Він вмовк, товариш мій – волонтер, заблуканий у цій війні музикант, з яким не бачились майже рік. Війна перемішує не лише людей – вона перемішує часи, пересипаючи їх, наче пісок між пальцями, то що вже казати за людей: чим довша розлука, тим менше слів потребує зустріч.

Крізь кавову пару й цигарковий дим тут, на перетині двох найвідоміших вулиць нашого чудесного міста, бачу високу сцену, струнку білявку в чорній сукні з великою червоною трояндою там, де серце, біля блискучого чорного роялю; бачу сотні променистих очей у великій залі – мов недосяжні зорі, до яких лине в нескінченнім польоті ця відчайдушна, ця – як нескінченна надія – одна-однісінька, без кінця-завершення, ця тривожна відкрита нота Si.

<picture></picture>
Тарас Федюк. Фото: Камертон

світанок мов з халабуди
вилазить заспаним дідом
будильник мене розбудить
автобус мене поїде
мотору занудні мантри
і книжечка муракамі
о як не люблю я мандри
і цю суєту з квитками!
і цей підкидний з грошима
і ці світанкові когути
і замкнений простір з чужими
що мусять своїми бути
й мета яка вислизає
із пальців нічної втоми…
…клубочком за небокраєм
згорнулося слово "вдома"
що попри життя скажене
і географічні мапи
чекає завжди на мене
поклавши морду на лапи…

<picture></picture>
Анатолій Кичинський. Фото: Камертон

Золота моя жінко, золота моя муко,
я до неба злітав, я тинявсь, як мана,
я, цілуючи подумки золоті твої руки,
і сміявся, і плакав, як дитина мала.
Ти проходила мимо золотою ходою,
зачепила крилом золотим, а затим
сіру землю зробила мені золотою.
Вже і небо над нею стає золотим.
Ти прийшла і пішла, та ще довго тремтіла
золота твоя тінь на моєму житті.
В небі серця мого, мов зоря, пролетіла
лишила на серці сліди золоті.
Золота моя птахо, золота моя осене,
так ніхто ще не міг золотіти мені.
Скільки часу минуло, а я ще і досі, —
мов листок, на твоєму золотому вогні.

 <picture></picture>
Андрій Хаєцький. Фото: Камертон/facebook

гойдаються самотні кораблі
один від сили два на горизонті
так само й ми лихі і незворотні
гойдаємось у вирії подій
невизначені в просторі сумні
загублені для когось нездійсненні
навіки позачассям полонені
і часом плинним збиті навесні
все ж трапилися необачні ми
як би свободи кожен не хотів
та море синє бачило всіляке
загублено багато не знайти
з якого моря вийшли кораблі
і у яке зайдуть лишити якір 

<picture></picture>
Марина Забуранна. Фото: Марина Забуранна/facebook

сатин і сутінь. сто хвилин на двох.
вечірні хмари сіє тихо Бог
крізь решето фортуни, а за рогом
здіймає кошики на дощ чортополох.
усе мине, бо в світі все минуще.
і дощ мине, і ми колись минем. 
аби не промайнути рідні душі 
на перехрестях Божих мізансцен.

<picture></picture>
Дмитро Шупта. Фото: Камертон

Розгубив я, чекаючи, жданки.
Жухне золото квіту латать.
В благодатний оазис мовчанки
Птахи слів однокрилі летять.
Я не зміг дочекатися лодій
Перевізних, дістатися плес,
Пити навхилки звуки мелодій
Із бездонного дзбану небес.
Оглашенного слова потреба,
Вимовляння бажання сліпе.
На зворотній дорозі до неба
Доведеться шукати себе.

<picture></picture>
Станіслав Стриженюк/Фото: Камертон/facebook

Степ як степ.
Не куряться дороги,
Бо дощем хмарини пролились,
Відчувають землю босі ноги,
Як давно в дитинстві, ще колись.
Де їм не доводилось ходити?
Та життя прожите не – парад.
Не одну в путі підошву збито
По стежинах, по трасах автострад…
Під ногами Азія й Європа
Простеляли шлях мені не раз.
Всі шляхи карбовано на стопах:
Берег Ельби, Сахалін, Кавказ…
Всі шляхи по світу розійшлися,
Та з яких не вернусь роздоріж –
Так і тягне по степах пройтися
Пастушком маленьким босоніж. 

<picture></picture>
Оксана Лукаш. Фото: Камертон

Усе, як завжди: трохи подощить,
Туман застелить місто білим димом.
І день у день життя кудись біжить,
А хочеться часами трохи дива.
Щоб серед сірих буднів та імли
Метелик раптом сів мені на плечі.
Або посеред білої зими
Розквітнув під вікном бузок надвечір.
Або щоб рідні очі в одну мить
До тебе засвітилися зірками,
Аби хотілось жити, і творить,
І не зважать на зиму і тумани. 

<picture></picture>
Олесь Чайківський. Фото: Камертон/facebook

Невідомий звитяжець

Не оплакуй, матусенько, сина,
Не чекай, не дивись на дорогу,
Стрічку в нього найшли злото-синю,
Що пришита була до вилоги.
В чистім полі його поховали,
З гнівних крісів варавили громи,
На хресті з клену накарбували:
«Тут звитяжець спочив невідомий».
І прийшли матері до могили
(При собі мала кожна світлину),
Той надгробок сльозами зросили,
Ніби чайки, квилили: "Мій сину"
Нині йдуть батальйони у лаві.
Мати щиро синочку бажає,
Щоб вернувся здоровим, у славі
Він зі Сходу. Молитву складає…

<picture></picture>
Ірина Тома. Фото: Камертон

Україна-Свобода

Ти вдруге родилася — у бомбосховищі
Під звуки сирен і криваві видовища.
Під вистріли, вибухи, страшні завивання
Родилася в лютому ранесенько-зрання.
Підняла свої оченята стурбовані
І спила з грудей нені молоко зболене.
І вперше відчула присмак гару й пожежі,
Із броні носила свої перші одежі.
Тебе боронили піснями й молитвами,
Тебе вберігали кривавими битвами.
Ти в серце вбирала голос свого народу
Із півдня і півночі, із заходу й сходу.
Із кожним ударом — сильніша, згуртована,
Із болем і кров’ю ростеш загартована.
Нескорена ворогом, незламного роду!
Твоє друге ім’я, Україно, — СВОБОДА! 

<picture></picture>
Гліб Кучма. Фото: Камертон/facebook

бермудський трикутник
знаходиться між ключицею
і жіночим плечем
у цьому трикутнику шкіри
загублено душі моряків
мандрівників і туристів
так само митців і студентів
будь-кого кому іноді треба
виходити в море спокуси й свободи
в цьому трикутнику тонули
всі кораблі
як добре що я пролітаю повз
на літаку
але кажуть що й літаки
тут
розбиваються. 

<picture></picture>
Катерина Глушко. Фото: Камертон/facebook

чумацький шлях розсіяв богу кримську сіль
спілкуючись жестами крізь вогке віконце горища
древня книга заповідала лишатись нагими
аби дух зливався із пучками палючого сонця
говорити притискаючи язик до піднебіння
допоки небеса осипаються снігами
допоки у хмарах народжуватимусь нові життя
старі стигнуть як знекровлені едемські гнилички
залишивши підвішеним на вселенському дереві
обвивають тебе словами отруйні хрестовики
дай їм ймення та під пильним оком оріону
пропиши власною кров’ю
бо твоя артилерія харчується
ґрудками херсонського чорнозему.