"Це не допоможе нікому", - у Госпітальєрів немає місця емоціям

В Україні вони добре відомі. Бійці добровольчого медичного батальйону "Госпітальєри" щодня забирають поранених бійців з "нуля". Журналістка Джоан де Рійке для knack.be зробила один рейс з Госпітальєрами, Інтент публікує в перекладі Артура Чупригіна.

Під криваво-червоним вечірнім сонцем ми бачимо, як збирають зерно в хмарі пилу. Ми прямуємо з Дніпропетровської області до Донецької, де родюча українська земля кожного літа виглядає ще зеленішою ніж будь-де в Україні попри війну. Їдемо на автобусі, який перетворили на мобільний госпіталь, він оснащений шістьма ліжками з необхідним медичним обладнанням і десятьма сидячими місцями. Поки ще вони порожні, але незабаром заповняться пораненими українськими військовими, яких ми їдемо забирати.

Госпітальєри діють швидко і практично

Марія та троє її колег - волонтери в медичному батальйоні, цілодобово евакуюють та надають медичну допомогу, а також доставляють поранених солдат з фронту. У середньому, автобусом вони рятують від п’ятдесяти до сімдесяти п’яти життів на тиждень. Крім того, Госпітальєри також виїжджають каретами швидкої допомоги та позашляховиками дуже близько до лінії фронту. Марія пояснює, що автобус завеликий, щоб під'їжджати так близько тож буде занадто виділятися, і по ньому одразу ж відкриють вогонь. "Проте ми намагаємося підійти якомога ближче до гарячих точок, тому що транспортування повинно відбуватися оперативно. Військові потрапляють зі стабілізаційного пункту, де їм надають першу медичну допомогу, потім ми їх забираємо". З міркувань безпеки ми не можемо назвати жодне з місць евакуації. Щойно буде відомо назву місця чи орієнтири, випадково чи ні, є великий шанс, що росіяни обстріляють це місце ракетами чи безпілотниками.

Марія – наймолодша волонтерка, їй 23 роки, але вона вже обіймає посаду керівника групи. Коли почалася війна вона вивчала психологію в Києві, і з кінця 2022 року приєдналися до батальйону. Медичні курси, які їм потрібно пройти, – змістовні, запевняє вона. Вони також отримують певні тактичні навички.

"У разі потреби ми повинні вміти захистити себе". Більшість госпітальєрів мають постійну роботу, яку вони чергують з роботою на фронті. Вона говорить, що це відчуття гризе, коли вони живуть спокійно вдома, ніби нічого не коїться. Контраст великий: вони сидять на звичайній роботі у цивільному житті, а потім як фельдшери перевозять поранених військових. Про це діловим тоном розповідає Марія та її 34-річний колега з позивним Орлов. Діяти оперативно та практично – важливі риси їхньої роботи. Тут немає місця емоціям: "Це нікому не допоможе". Вони намагаються уникнути травматичних питань про те, що саме сталося з військовими, яким вони надають допомогу. "Ми вже раді, що можемо їм допомогти. Що ми можемо бути корисними в цьому божевіллі".

Фото: Вінсент Хайгес

Для Орлова це набагато більше, ніж волонтерство. Він відданий серцем і душею, це звучить рішуче. Він вивчав богослов’я в Греції, роками працював секретарем у православному монастирі, потім спробував роботу журналіста і врешті-решт опинився в ІТ-секторі. Зараз він на сто відсотків з Госпітальєрами. "Я вирішив для себе, що мені не обов’язково йти на фронт саме солдатом, працюючи тут я також можу зробити свій внесок у боротьбу з росіянами. Їх треба гнати за всяку ціну. Вони є уособленням зла. Зло, яке має зникнути з української землі".

Крім осколків і вогнепальних ран, Госпітальєри бачать багато ампутацій. Їм також доводиться мати справу з великою кількістю черепно-мозкових і головних травм. Щобільше, кожен військовий отримав численні контузії як наслідок численних вибухів. Одужати від такого струсу мозку немає часу. Але наслідки послідовних струсів мозку не можна недооцінювати.

Якщо симптоми контузії та травми голови тривають понад шість тижнів поспіль, лікарі називають це посткоммоційним синдромом. Симптоми можуть бути як фізичними, так і психологічними, починаючи від депресії та закінчуючи некоординованими рухами. За словами українських лікарів, синдром набуває "епідемічних форм".

Фото: Вінсент Хайгес

Бахмут

Понад годину ми стоїмо на безлюдному місці десь у полі. Фургон з пораненими зупиняється перед задніми дверима нашого кольорового мобільного шпиталю. Водій фургона бадьоро зустрічає нас і через деякий час штовхає нам свій телефон в обличчя зі страшно закривавленими фото. "Це щоденне явище", каже він. 

Чотирьох поранених бійців на ношах переносять із фургона в госпітальний автобус. Переломи ніг, поранення живота, осколкові поранення. Безпорадні чоловіки, деякі голі, лише прикриті тканиною на статевих органах. В цей момент це робить їх надзвичайно вразливими. В уніформі всі вони рівні.

Четверо інших солдатів, які все ще можуть ходити самостійно, вилазять із труднощами. Їх плечі, руки або ноги в бинтах. Вони курять, не розмовляють, але їхні обличчя говорять багато про що. Втомлені, згаслі, порожні погляди. Сідаємо разом з ними в задній частині автобуса, вони на сидіннях, ми на підлозі, вони роблять усе можливе, щоб добре триматися перед нами. Сидимо на рівні їхніх ніг, бачимо бруд на ногах та поношені капці, бачимо червоні сліди вибухів на тілі. Чоловіки з окопів. Там битва за кожен метр землі оплачується буквально кров’ю.

"Я лише пів року тут, а вже на все життя надивився жахів", - 22-річний Госпітальєр

"Ми безпосередньо з Бахмутського напрямку" — каже солдат праворуч. Його звуть Віктор. "Зі мною це сталося сьогодні вранці, близько 10 ранку. Ми евакуювалися, коли на наш автомобіль підбили. Моя права рука постраждала". Він підіймає свою закутану руку: "Втратив три пальці". Костянтина, чоловіка поруч з ним, під час артилерійського обстрілу під час евакуації перебило ногу. "Мені здається, що моя стопа розтрощена".

Марія приходить запитати, чи не паморочиться в голові та, чи потрібно їм знеболювальне. Обидва чоловіки кивають. У двох інших, Ярослава та Миколи, осколкові поранення та опіки. Безпілотник скинув гранату, неподалік від нього, розповідає Микола. Ярослав перебував у БМП, який був підбитий кумулятивним снарядом. "Він вибухнув всередині, тиск у невеликому просторі був величезним. Стався спалах вогню, але мені пощастило, що мій шолом значною мірою взяв на себе удар. У мене струс мозку та опіки, та я не можу скаржитися, мені ще пощастило".

Вони перебували в Бахмуті понад два місяці. Один в самому місті, інші на околицях та поблизу. "Бої все ще дуже інтенсивні. В Бахмуті бої ніколи не зупинялися. Можливо, у червні було трохи тихіше, але в липні знову загострення". Чоловіки підтверджують, що загиблі та травмовані є щодня. Українські військові не розголошують дані про втрати.

Фото: Вінсент Хайгес

Троє з них, гранатометники. Четвертий - стрілець. Усі четверо вже були в армії, коли почалася війна. Ярослав постукав пальцем по голові: "Я пішов за контрактом три роки тому. Я був божевільним...".

Віктор каже: "Після лікарні та подальшого лікування ми зазвичай отримуємо місячну відпустку і можемо повернутися додому. Якщо ми одужаємо до того часу, нам доведеться повернутися на фронт". Потім пояснює, що не всі його пальці повністю відірвані та, очевидно, їх можна частково відновити. Він сміливо тримається. Якщо на деякий час ми відвертаємося, все ж помічаємо, що на його обличчі одразу ж відбивається біль.

З чотирьох чоловіків, що лежать в іншій частині автобуса один має змогу говорити. Микола перебував у БМП на правому фланзі від Бахмута, коли по них почали вести вогонь і БМП перекинувся, каже він. У нього зламане стегно, але знеболювальне дозволяє перенести цю подорож: "Я знаю лише те, що нас кудись везуть у лікарню, потім реабілітація. Я не хочу думати зараз, що після цього".

Марія та її колеги стежать за своїми пацієнтами, ставлять крапельниці, дають знеболювальне, а військові ззаду автобуса отримують по упаковці солоного печива. "Усе стабільно. Наразі завдання виконані", каже Марія.

Фото: Вінсент Хайгес

Вже пізня ніч, коли добираємося до лікарні. Ноші знову дістають, Костянтина з роздробленою стопою садять в інвалідний візок. Він викурює останню сигарету, махає нам рукою, а потім зникає в коридорі лікарні.

Місію виконано. Орлов дістає банку газованої води, Мері роздає енергетичні батончики. Все продезінфіковано, руки вимиті. Коли повертаємося, в автобусі гасне світло. Музика також вимкнена. Ми мовчки повертаємося до бази Госпітальєрів, старої будівлі, що сховалася в зелені. Зв’язки з колегами міцні, каже Марія. "Ми спілкуємося так, ніби були найкращими друзями протягом багатьох років. Не називаючи конкретно деякі речі, ми знаємо, як кожен себе відчуває. Ми всі переживаємо те саме, бачимо той самий жах. Зазвичай ми нічого не говоримо. Нам не дуже весело. Якщо навантаження стане занадто багато, ми завжди можемо повернутися додому. І все ж. Кожного, хто сидить вдома кілька тижнів, знову починає гризти. Тому ми будемо бачитися знову і знову".

Подвійний дотик

Медичний батальйон Госпітальєри був заснований у 2014 році після початку війни на Доннечинні, яка почалася після російської анексії Криму. Багато ветеранів того періоду після масштабної війни записалися в медичний батальйон. Крім того, долучилося багато молоді, в тому числі багато студентів. Батальйон утримується за рахунок пожертвувань приватних осіб, бізнесу та благодійних ініціатив.

Фото: Вінсент Хайгес

Парамедику з позивним "Принц" 22 роки, він у батальйоні з грудня минулого року. Щодня він відправляється на машині швидкої прямо на передову, туди, куди Госпітальєри не можуть відвезти журналістів, бо військові забороняють з міркувань безпеки.

Він розповідає про сумнозвісний "подвійний дотик" росіян, коли вони чекають, поки рятувальники прибудуть на місце події після першого обстрілу, а потім одразу ж здійснюють другу атаку. "Нам часто доводиться слідкувати за повідомленнями про можливу повторну атаку, поки перед нами лежать поранені. Це відчуття, звичайно, боляче, ти хочеш допомогти, але не можеш. Але правило таке: дбайте спочатку про свою безпеку. Тому що парамедик може стати героєм, який врятував життя однієї людини та загинув, або може залишитися живим і врятувати п'ятдесят людей".

Принц переживав це кілька разів: "Іноді ми беремо з собою поранених цивільних. Якось у селі неподалік від Запоріжжя, під завалами розбитого дому знаходилися постраждала похила жінка. Треба було якнайшвидше її забрати, але коли повідомили, що летить друга ракета, ми змушені були сховатися в бомбосховищі. Ракета прилетіла, та розірвалася поруч. Коли вийшли, то побачили, що хата старенької вщент зруйнована. Усі, хто ще міг бути усередині - мертві. Якби ми там працювали, ми б теж загинули. І так було вже кілька разів".

Joanie de Rijke, Артур Чупригін