Буджак – не просто степ: культурна економіка від кочовиків до міст-торговців

Науково-популярна праця історика Андрія Шевченка "Господарство Буджака Османсько-татарської доби" досліджує маловідому сторінку історії українського степу. Чим був Буджак у XV–XIX століттях — окраїною Османської імперії чи стратегічним продовольчим центром, що годував Стамбул?

Разом із автором читаємо уривок із книги, досліджуючи культурну мапу українського Півдня.

<picture></picture>
Генеральна карта України Боплана, 1648. Фото: Вікіпедія                                 

Буджак та економічні відносини Османської імперії

В Буджаку З 1420-х рр. Османська держава намагалася відвоювати Буджак у Молдавського князівства. Головною метою османів був контроль над Кілією та Білгородом (Монкастро), які були “морськими брамами Молдови”. Захоплення дунайських портів означало контроль над Молдавським шляхом, який був серйозним конкурентом Великому шовковому шляху, що проходив через Константинополь. У 1484 р. Османська Порта остаточно здобула дунайські міста Кілія та Білгород. Під час бойових дій їхнє торговельне значення було повністю зруйновано. Зокрема, після захоплення османами Білгорода понад 4 тис. мешканців було віддано в девширме1 , ще 3 тис. селян з навколишніх сіл захопили яничари й татари, а саме місто перейменували в АкКермен (Аккерман). Як згадували сучасники: “У місті залишилося тільки 200 родин рибалок” [55, с. 103]. У захопленій Кілії понад 2000 дівчат було віддано в девширме [58, с. 81]. У 1503 р. молдавський господар Стефан Великий уклав мирний договір із султаном Баязидом ІІ, за яким повністю визнав османську владу в містах Буджака. Відтепер Кілія та Аккерман перетворилися на османські портові міста, а землі степу були передані кримському хану [38, с. 41; 98, р. 52].

Підкорення османами Буджака збіглося з добою Великих географічних відкриттів у Європі. Транзитне значення Великого шовкового шляху в постачанні азійських прянощів, предметів розкоші до Європи занепало. Постійні війни з Угорщиною, Венецією, Мальтійським орденом спричинили економічний занепад, нестачу продовольства. Османська Порта була змушена кардинально реформувати свою економічну систему та сприяти відновленню господарства для забезпечення свого війська продовольством. Важливим заходом було обмеження приватного землеволодіння в султанаті. Згідно із законодавством Османської Порти існували лише державна та релігійна форми власності. Тільки султан міг дарувати або відібрати землю. Тімар отримувався лише від султана за досягнення у службі. Проте султан мав право забрати тімар без пояснень. Приватним залишалося тільки те, що було особисто зроблено людиною або передано у спадок. До релігійної власності належали землі (вакф, або вакиф), що султан також дарував релігійним установам Бекташі, Мевлеві, Мутазіллі. На відміну від Західної Європи, у султанаті не було спадкового дворянства, що значно спрощувало аграрні відносини [85, с. 248–249]. Першооснову економічної системи султанату становила селянська община. Сільські збори вважалися вищим органом самоврядування, і саме тут вирішували всі питання громади. Землі громади поділялися на присадибні, надільні та громадського використання (пасовища, луги, озера тощо). Надільна земля передавалася в тимчасове використання, і в разі потреби наділ надавали іншому селянину. Оподаткування, господарські роботи здійснювалися на принципі кругової поруки. Що стосується міст, то тут існувала цехова система: контроль над ремісниками та купцями здійснювали суддя (каді) або намісник султана (паша). Така система була поширена в мусульман Буджака – кочовиків-татар та турків-міщан. Для іновірців-гяурів існувала релігійна свобода. Православні, іудеї, протестанти сплачували податок (джиз’я) та отримували право вільного пересування й економічної діяльності. 

Про сільське господарство 

На першому плані залишалися скотарство і здобичництво. Як показує порівняльно-історичний матеріал, в умовах напівосілості випас худоби здійснювався загінним способом, із чітким чергуванням пасовищ. Незважаючи на засвідчену джерелами значну кількість худоби, у посушливих степах Буджака скотарство існувало в умовах підвищеного ризику, стада буджаківців часто гинули через нестачу води. У господарствах татар переважало екстенсивне скотарство, яке мало напівтоварний характер. Наявність худоби й далі була ознакою влади та багатства, гроші використовувалися обмежено. Підтвердженням цього є згадки французьких мандрівників Ж. де Люка та П. Шевальє, наведені І. Смирновим: “Турецькі та вірменські купці приїжджали до татар вимінювати продукти скотарства (сир, сало, вовну, худобу) на бавовняні тканини, сап’ян, ножі та ін. … Татари не беруть грошей, оскільки вважають їх непотрібними у господарстві... Інколи вони вимінюють худобу на невільників. Лише татари-землероби використовують гроші для розрахунків з османами та молдаванами” [93, с. 118]. Цікавим є факт використання сала. Воно використовувалося як паливо для обігрівання домівок узимку. Саме для цього татари вирощували особливу породу овець. “Їхні вівці мають великі товсті хвости з чистого сала, що важили 20– 30 фунтів” [81, с. 498]. Буджацькі ногайці розводили коней, овець, двогорбих верблюдів. Анонімний турецький автор 1740 р. повідомляв про їх стада: “Кожен з них має великі стада баранів, худоби, коней, кобил, яких називають “чялджі” та двогорбих верблюдів білої та рудої масті. Останніх запрягають і користуються ними, щоб орати землю і для перевозок”.

Зазвичай Глава 2 43 незаможна родина утримувала коня, корову та 6–7 овець. Більш заможні родини володіли стадами від 50 голів худоби, здебільшого овець. Стада заможних ногайців налічували понад 500 голів худоби. Невідомий російський автор зазначив: “Коней та рогатої худоби – волів, овець вдосталь. Худобу годують сіном у степу” [60, с. 146]. Про розмах скотарства в регіоні свідчать спогади мандрівника Е. Челебі XVII ст.: “Поблизу о. Зміїний щорічно забивали до 40–50 тис. корів” [13, с. 66]. З огляду на те, що лише на околицях Кілії татари утримували до 62 тис. овець та 70–80 тис. голів рогатої худоби, кількість голів худоби повністю забезпечувала продовольчі та ринкові потреби регіону. Щорічно за кордон переганяли 70–80 тис. голів дрібної рогатої худоби за фіксованою вартістю: вівця коштувала 6 аспрів, кінь – 8 аспрів [13, с. 6; 81, с. 524]. Лише кількість овець у 1769–1812 рр. зросла з 888 тис. до 2,7 млн голів. Молдавські чабани (мокани) приганяли овець, велику рогату худобу до Австрії, Росії, Порти. Наприкінці 1811 р. та влітку 1812 р. серби та буджацькі татари випасали 23144 овець, трансильванські чабани (каралаши) – 5467 голів худоби [16, с. 114–115]. На степових теренах у цей період спостерігається збільшення стаціонарних сільськогосподарських об’єктів, які називалися “кишла”, або “вівчарні”. Наявність цього елемента помітна в топонімах Ханкишла, Кишинів. Подальший розвиток кишларства серед татар зупинила їхня міграція до Кубані в 1807–1812 рр.

Катерина Глушко