Анна Леонова: "Українськість більше не вимагає відмови від інших твоїх ідентичностей"

Поки українські бренди в червні масово змінюють аватарки на веселкові, реальний правозахисний рух у регіонах залишається зоною постійного ризику та боротьби за виживання. В інтерв’ю Інтенту виконавча директорка ВГО "Гей-альянс Україна" та голова оргкомітету "ОдесаПрайд" Анна Леонова відверто говорить про проведення прайду в Одесі у 2026 році, загрози безпеці, специфіку південного толерантного "бренду" та про те, чому звернення до поліції іноді перетворювалося на злив особистих даних радикалам. 

Яка головна місія "Гей-альянсу Україна" для тих, хто чує про організацію вперше?

Офіційний статут написаний сухою юридичною мовою для Мін'юсту, але якщо перекласти це на звичайну мову, то наша місія – об'єднувати ЛГБТК+ спільноту в Україні, посилювати її голос та розвивати квір-активізм. Ми прагнемо не лише плекати внутрішню культуру, але й залучати спільноту до громадського життя та демократичних процесів у країні.

Що саме означає термін "квір-спільнота"?

Якщо ви запитаєте про це двох різних людей із нашого середовища, то почуєте дві різні версії, і це цілком нормально. Історично абревіатура ЛГБТК з'явилася раніше, а слово "квір" стало парасольковим терміном, який об'єднує інаковість. Воно охоплює людей із дуже різним досвідом сприйняття своєї сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності, які відчувають свою відмінність від цисгендерного та гетеросексуального мейнстриму.

Що саме вкладається у поняття "прайд" сьогодні?

У світовому контексті ставлення до прайдів дуже різне. У багатьох успішних європейських країнах, наприклад, у Нідерландах, прайд-рух уже частково монетизувався і перетворився на масштабні, яскраві комерційні проєкти – згадайте відомий водний парад в Амстердамі. Але для країн Східної Європи прайд залишається складним правозахисним рухом, де вихід на вулицю часто пов'язаний із ризиками для безпеки.

Чому для спільноти важливо мати символічний прайд-місяць у червні?

Як історикиня за освітою, я звернуся до фактів. Червень став прайд-місяцем у пам'ять про Стоунволлські бунти в Нью-Йорку 1969 року. Проте єдиного глобального календаря немає: якщо в США, Іспанії чи Італії заходи відбуваються на початку літа, то в Скандинавії вони тривають увесь теплий сезон, а в Новій Зеландії взагалі припадають на зимові місяці. До речі, сам термін "прайд-місяць" уперше виник у Сан-Франциско – місті, яке завдяки політику Гарві Мілку стало справжньою меккою для ЛГБТК+ руху.

<picture></picture>
СКРІНШОТ: youtube Інтента

Останніми роками прогресивні українські бренди в червні масово змінюють аватарки на веселкові. Наскільки прайд-місяць є актуальним саме для України?

Це надзвичайно актуально. Наша організація свого часу започаткувала "Київпрайд" і займалася його менеджментом із 2012 по 2015 рік. Ми свідомо обрали червень, щоб інтегруватися у світовий інформаційний контекст, коли глобальні медіа фокусуються на темі прав людини. Крім того, український прайд-рух давно перестав бути суто столичним. З 2015 року ми проводимо "ОдесаПрайд", у 2018 році започаткували "КривбасПрайд", згодом з'явилися ініціативи в Запоріжжі та Харкові, правозахисні форуми в Херсоні. На жаль, у 2026 році через безпекові умови воєнного часу не всі регіони можуть дозволити собі такий вуличний активізм.

Як діяльність вашої організації впливає на життя людей, які не належать до квір-спільноти?

Наша робота напряму зміцнює демократію в Україні. Демократична система вимірюється не лише інтересами більшості, а й тим, як захищені права малих, вразливих чи дискримінованих груп. Ми прагнемо жити в європейській державі, де закони працюють для кожного громадянина, а не лише для можновладців. Захищаючи права меншин, ми будуємо правове суспільство для всіх українців.

Як би ви описали сприйняття ЛГБТК+ спільноти на півдні України?

Тут є певний парадокс. Офіційний бренд Одеси завжди включає пункти про мультикультурність та толерантність. Але як історикиня я розумію, що це красивий міф, схожий на міф про "російськомовну Одесу". Насправді всім тутешнім меншинам доводилося важко виборювати своє право на безпеку – згадайте хоча б єврейські погроми минулих століть, на які тогочасна влада заплющувала очі. Водночас Одеса разом із Києвом, Харковом та Дніпром залишається в четвірці найпривабливіших міст для спільноти, адже це великий туристичний та економічний центр, де простіше знайти роботу та житло.

Що стало для вас головним уроком під час організації нещодавнього "ОдесаПрайду"?

Для мене це стало приємним відкриттям. Через обстріли та проблеми з енергетикою ми не проводили заходи у 2023–2024 роках і дуже переживали, як спільнота та поліція відреагують на повернення вуличного формату. Мене неймовірно вразили наші волонтери – 20 людей у стані постійного стресу та недосипу щиро ввімкнулися в роботу не заради якихось довідок для виїзду за кордон, а задля спільної мети. Усе пройшло чудово.

<picture></picture>
СКРІНШОТ: youtube Інтента

Як під час заходів в Одесі була організована безпека?

Поліція спрацювала професійно. Нас критикували колеги-правозахисники за те, що ми пізно анонсували дати, але це була свідома безпекова стратегія. Ми мали переконатися, що правоохоронці впораються з опонентами. Проти події вийшло близько 30–40 агресивних осіб, і поліція легко їх стримала. Якби ми дали анонс на десять днів раніше, радикальні групи встигли б звезти сили з Києва чи Харкова, і ми б отримали зовсім іншу картину. У підсумку учасники на Приморському бульварі відчули дві найголовніші емоції прайду – гідність і безпеку.

Як зараз виглядає взаємодія прайд-руху з іншими інституціями міста?

Процес відбувається складно через історичну ізольованість одеського громадського сектору. Наприклад, у Харкові правозахисні організації набагато тісніше переплетені та краще підтримують одна одну. Проте цього року ми вперше успішно залучили до співпраці локальний бізнес – близько 15 одеських закладів розмістили нашу інформаційну символіку. Також потужним об'єднавчим фактором для громадськості по всій країні стала адвокація та обговорення важливих законопроєктів у медіа.

Як змінилося розуміння прайду в Україні за останні десять років?

По-перше, з'явилося чітке розуміння, що право на мирні зібрання не можна скасувати просто тому, що подія комусь не подобається. У 2015 році влада й поліція сприймали нас як "ошалілу молодь, яка скандалить". Нам довелося пройти всі судові інстанції аж до Верховного Суду України, щоб створити прецедент: неприязнь мера чи керівника поліції не є підставою для заборони акції. По-друге, тему детабуїзували в політикумі. Якщо раніше депутати уникали цієї риторики через страх репутаційних втрат, то зараз на рівні Верховної Ради та місцевих адміністрацій абсолютно спокійно обговорюють заходи протидії злочинам на ґрунті ненависті.

З якими стереотипами про ЛГБТК+ ви стикаєтеся найчастіше?

Як жінка, яка перебуває в лесбійських стосунках, я найчастіше чую міф, ніби квір-пари хочуть знищити інститут шлюбу й не бажають мати дітей. Найстрашніше, коли такі абсурдні речі про "дітей з інкубаторів" озвучують високопосадовці. Гомосексуальність не позбавляє людей репродуктивних потреб та батьківських почуттів. Я хочу виховувати свою дитину в безпечній країні, де немає шкільного булінгу через формат родини. Інший поширений стереотип – існування міфічного "гей-лобі", яке нібито гарантує легке працевлаштування на високі зарплати "своїм". Це така ж нісенітниця, як і конспірологічні теорії про інші малі групи.

Як ви оцінюєте нинішній рівень солідарності в українському суспільстві?

Головним чинником солідарності є війна, тут немає сумнівів. Особисто мої ідентичності українки та лесбійки формувалися паралельно. Я росла в російськомовній родині, і коли в підлітковому віці почала переходити на українську, мама дивувалася, адже в мені була лише "крапля української крові". Я відповідала, що ця крапля вимагає справедливості. Тоді, у 2010 році, правозахисний та проукраїнський рухи часто існували окремо. Сьогодні ж суспільство дозріло: українськість більше не вимагає відмови від інших твоїх ідентичностей. Ми всі об'єднані спільною відповідальністю за майбутнє держави.

Що є найважчим у поєднанні керівництва національною організацією та регіональним рухом?

Складнощі виникають через нерівномірність ресурсів у регіонах після реформи децентралізації. Те, що ми фінансово та організаційно можемо реалізувати в Одесі, Дніпрі чи Вінниці, майже неможливо втілити в Ужгороді чи на Сумщині. Національний рівень необхідний нам для масштабної адвокації змін до законодавства – як-от ухвалення закону про партнерства. Але щоб цей процес не перетворювався на відірвану від життя "кабінетну експертизу", якою часто страждає київський правозахисний сектор, ми зобов'язані постійно тримати живий зв'язок із громадами на місцях.

Як за роки правозахисної діяльності змінилиcя ваші особисті цінності?

Раніше я була романтиком і вірила, що для глобальних змін достатньо просто об'єднатися. Тепер я розумію, що будь-які широкі об'єднання зазвичай короткострокові. Ставку треба робити на тривалу інформованість та залученість людей на місцях. Світовий досвід показує, що правозахист всюди розвивався в унікальному локальному контексті. У США успіх прайду виріс на базі загального підйому боротьби за громадянські права та антивоєнних протестів 1960-х. В Європі ситуація залежала від історичної правової бази: Франція не криміналізовувала одностатеві стосунки ще з часів революції, тоді як Велика Британія та Німеччина мали жорсткі гомофобні закони. У Німеччині славнозвісний 175-й параграф скасували лише в першій половині 1990-х років, через що геї – жертви нацистських концтаборів – отримали правову реабілітацію на тридцять років пізніше за інших. Для сучасної України зараз є два ключові законодавчі виклики: ухвалення закону про злочини на ґрунті ненависті та забезпечення повноцінної шлюбної рівності, яка захистить права дітей у квір-родинах.

Що допомагає вам продовжувати боротьбу в моменти вигорання та втоми?

Після першого ж одеського прайду в 2015 році я миттєво потрапила в поле зору місцевих праворадикалів і чітко усвідомила, що таке питання особистої безпеки. Коли ти подаєш заяви до поліції через погрози чи переслідування, твої персональні дані часто потрапляють до рук опонентів, і телефон починає розриватися від цькування. Це важко. Рятує лише вміння концентруватися на маленьких щоденних перемогах. Саме з таких мікрокроків згодом складаються великі історичні зміни.

Чи виникало у вас бажання кинути активізм і просто сховатися?

Регулярно виникає думка повністю змінити сферу діяльності. Навіть цього року перед прайдом я казала колегам, що це мій останній сезон і я йду на спочинок. Але захід проходить успішно, ти бачиш очі цієї неймовірної, вмотивованої молоді й одразу починаєш планувати проєкти на наступний рік. Я просто не вмію залишатися осторонь. Коли бачиш, як у парламенті під виглядом євроінтеграції намагаються просунути якісь консервативні норми "домострою", то розумієш: якщо правозахисники зараз підуть, ми швидко опинимося в диктаторському правовому вакуумі за прикладом наших північних сусідів.

Якою ви бачите Україну в день, коли ваша місія як правозахисниці буде повністю виконана?

Я бачу європейську Україну, де під час прайд-місяця веселкові прапори офіційно майорять навпроти будівлі кожної обласної адміністрації як чіткий знак того, що місцева влада поважає, бачить і захищає рівні права всіх своїх громадян.

Катерина Галенко