Африка у вогні: уроки Війни Тойот для України

Кожна війна у будь-якому разі несе досвід для політиків, військових та істориків. Утім, далеко не кожна війна впливає на розвиток трендів у воєнному мистецтві. Маловідому широкому загалу Війну "Тойот" можна сміливо віднести до тих, які стали популяризаторами у галузі воєнної тактики. Чим саме цікава ця війна у тактичному плані та до чого тут японські автівки у публікації Інтента. 

Чад після отримання незалежності

Становлення арабського соціалізму

Чадсько-лівійський конфлікт

Тачанки нового покоління виграють війну

Висновки

Чад після отримання незалежності

Чад, французька колонія на півночі Африки, отримав незалежність у 1960 році. Новостворена країна отримала у спадок від французів проблеми, типові для так званих країн "третього світу". По-перше, економічно відстала колонія перетворилася на бідну країну. Франція володіла чималою кількістю колоній, але не завжди бажала вкладати гроші у їхній розвиток. Зокрема, Чад використовувався для масового виробництва бавовни, для чого, на думку французів, було досить місцевої робочої сили низької кваліфікації та нульової освіти. По-друге, загарбники епохи колоніалізму ділили захоплені території так, як їм було зручно, не враховуючи їхню етнічну, культурну та релігійну специфіку. Наслідком ставало те, що після отримання незалежності представники різних етносів та релігій одразу починали конфліктувати з регулярним переходом до громадянських та міжнародних війн із залученням сусідів та колишніх колонізаторів. Тогочасний Чад поділявся на північ, де мешкали переважно мусульмани та кочівники, та південь, де домінували африканці-християни. Північ тягнулася до арабського світу, а південь мав тісні контакти із Францією. Поділ країни підкреслювався і географічно: на півночі – пустеля Сахара і майже повна відсутність рослин, на півдні – річки, озеро Чад, савани та ліси.

Перший президент Чаду Франсуа Томбалбай швидко перейшов до авторитаризму, що разом із неспроможністю налагодити економіку логічно призвело до конфліктів усередині країни. У 1965 році мусульманське угруповання з півночі країни Фронт національного звільнення Чаду розпочало громадянську війну. З того часу і до Війни "Тойот" Чад регулярно знаходився у стані внутрішнього або зовнішнього конфлікту.

Становлення арабського соціалізму

Внаслідок перевороту 1969 року до влади у Лівії прийшов полковник Муаммар Каддафі. Новий лідер повністю змінив зовнішню політику країни, відмовившись від орієнтації на Захід та зблизившись із СРСР. СРСР швидко став постачальником бронетехніки та ракет для Лівії. Каддафі відстоював ідеї панарабізму і став швидко висуватися як один із лідерів арабського світу. Також Каддафі запропонував нову теорію державного устрою, яку протиставляв комунізму та капіталізму. На його думку, саме його теорія надавала народу справжню владу. Теорії теоріями, а на практиці лівійський лідер встановив у країні типову для Африки диктатуру. Оскільки добробут країни тримався на видобутку нафти, усі нафтові підприємства були націоналізовані.

Можна сказати, що Лівія та Чад становили контраст як одна з найуспішніших та одна з найбідніших африканських держав. Слід зазначити, що Лівія ще у 60-ті роки почала втручатися у громадянську війну в Чаді. Прийшовши до влади, Каддафі продовжив цю тенденцію. З одного боку, по допомогу до нього регулярно зверталися опозиційні рухи Чаду, які мали ісламське коріння і на постійній основі вели громадянську війну. З іншого боку, сам лівійський диктатор з інтересом поглядав на смугу Аузу – спірну територію на кордоні з Чадом. Відкидаючи стандартні у таких випадках розмови про відновлення історичної справедливості, Лівію цікавили розташовані на смузі Аузу значні поклади урану. Необхідно підкреслити, що Лівія виявила наміри отримати ядерну зброю ще у 1970-ті роки, а у наступному десятилітті розпочалася робота зі створення плутонієвої та уранової бомб.

Спірна територія на кордоні Лівії з Чадом смуга Аузу. Мапа: Вікіпедія

Чадсько-лівійський конфлікт

Чадсько-лівійський конфлікт – це умовна історична назва для серії зіткнень між двома країнами, які відбулися між 1978 та 1987 роками на території Чаду. Сили країн були зовсім не однаковими. Заможна Лівія підтримувала тісні контакти з СРСР, який забезпечував країну зброєю. На балансі лівійців були танки, стратегічні бомбардувальники та ударні винищувачі, ствольна артилерія, гвинтокрили тощо. Армія Чаду не мала літаків, була обмежена у засобах пересування та могла похвалитися незначною кількістю протитанкової та протиповітряної зброї. Тож іноді наступ повстанців за лівійської підтримки було неможливо зупинити. У легітимної влади Чаду був лише один козир – добрі стосунки з Францією, яка все ще відчувала відповідальність за ситуацію у регіоні. Тож під час французьких інтервенцій повстансько-лівійські загони вдавалося утримувати на півночі Чаду. При цьому Франція змушена була діяти обережно, оскільки була зацікавлена у лівійській нафті. Лівія також намагалася діяти обережно, відіграючи роль матеріально-технічної підтримки для повстанців й уникаючи прямого протистояння з французами.

Лівійський "Міг-23" на авіабазі у Файа-Ларго на території північного Чаду у середині 1980-х років. Фото: Вікіпедія

У 1981 році повстансько-лівійські війська захопили столицю країни Нджамену. Лідер повстанців Уеддей Гукуні, який мав із Муаммаром Каддафі непрості стосунки, висунув вимогу, щоб лівійці залишили територію Чаду. Лівійці відійшли на смугу Аузу, і в наступному році контроль над країною стали виборювати збройні угруповання Гукуні та Гіссена Габре, якого підтримував Захід. Габре захопив більшу частину країни, однак Гукуні зміг закріпитися на півночі.

Оскільки Габре на чолі Чаду категорично не влаштовував Каддафі, у 1983 році Лівія розпочала черговий раунд підтримки повстанців. Активне просування повстанців налякало французів, які відправили до Чаду війська і висунули повстансько-лівійським силам ультиматум: не просуватися далі 15-ої паралелі. Тим не менш Лівія та повстанці кілька разів робили спробу порушити "червоні лінії". Відповідями були атаки французьких літаків на позиції противника та збільшення французького контингенту у Чаді. Більше того, Франція в односторонньому порядку пересунула лінію оборони на 16-ту паралель.

Злітна смуга лівійського аеродрому під ударами французьких літаків. Фото: petrimazepa.com

Величезною помилкою Каддафі став і його прямий конфлікт із Гукуні, коли лівійці перемогли повстанців у битві, а сам Гукуні був заарештований. Повстанці фактично легалізовували лівійську присутність на території Чаду. Тепер вони побачили у лівійцях ворога. Уперше з початку збройних протистоянь на території Чаду війна з громадянської перетворилася на національно-визвольну. Настав час перейти до останнього етапу конфлікту – Війни "Тойот" - і нарешті пояснити, до чого тут реклама японських автівок.

Зони контролю на території Чаду у 1983-86 роках. Мапа: Вікіпедія

Тачанки нового покоління виграють війну

Війна "Тойот" охоплює період у дев’ять місяців, який майже повністю припадає на 1987 рік. На початку року лівійці мали на території Чаду солідне для цієї війни угруповання у вісім тисяч бійців з повною комплектацією важкої техніки. Однак ситуація змінилася не на їхню користь. По-перше, вони лишилися майже без союзників на території Чаду. Це робило присутність лівійців нелегальною, а також максимально ускладнювало їхні пересування по незнайомих пустелях півночі країни. По-друге, лівійські війська звикли надавати підтримку повстанцям, які виступали у ролі тарана. Тепер же їм треба було брати на себе основний тягар війни. Очевидно, що лівійські солдати були не в захваті від такої перспективи. По-третє, лівійські війська, які контактували з повстанцями у різних частинах півночі, виявилися розділеними на дві частини.

Мапа Чаду. Мапа: Вікіпедія

З іншого боку, ситуація для чадців значно покращилася. По-перше, кількість військ досягла десяти тисяч завдяки колишнім повстанцям, які остаточно зневірилися у лівійській допомозі. По-друге, Муаммару Каддафі в останні роки вдалося сильно роздратувати Францію, яка готова була докласти більших зусиль на придушення конфлікту. По-третє, не розпещеним технічними новинками чадським військам Франція передала близько 400 пікапів "Тойота" різних моделей. Автівки були підібрані з розрахунку на пересування пустелею та оснащені великокаліберними кулеметами, ручними гранатометами та протитанковими ракетами MILAN. Незабаром виявиться, що мобільні групи на пікапах є надзвичайно ефективними проти загонів, які повільно пересуваються з важкою технікою. Тактика швидких пересувань та партизанських набігів зробить значний внесок в остаточну перемогу.

Чадські солдати біля пікапа "Тойота" у 2008 році. Фото: Вікіпедія

Вже 2 січня урядові війська захопили лівійську базу у місті Фада, яку захищали танки та артилерія. Використовуючи перевагу у мобільності, чадці оточили та атакували базу з усіх боків. Щоб помститися, Каддафі наказав бомбити місто Арада, яке знаходилося далеко на південь від 16-ї паралелі. У відповідь Франція завдала авіаційного удару по стратегічно важливій лівійській авіабазі Уаді-Дум. Вже у березні чадські війська захопили Уаді-Дум, який був захищений мінними полями та важкою технікою. Чадці атакували сили ворога що переважали, але знову здобули перемогу завдяки мобільності пікапів. Чадці захопили значну кількість техніки, а лівійські війська лишилися без повітряного прикриття на чужій території.

Лівійський гвинтокрил "Мі-24", захоплений чадськими військами на авіабазі Уаді-Дум. Фото: Вікіпедія

Оскільки лівійські війська у Чаді опинилися під загрозою оточення, Каддафі віддав наказ про їхнє виведення. Чад був звільнений, за винятком смуги Аузу, яку лівійці вважали своєю. Успіхи Гіссена Габре зацікавили США, чадський лідер отримав фінансування на придбання американського озброєння, включаючи протиповітряні ракети "Стінґер". США почали розглядати варіант повалення режиму Каддафі руками Габре.

У серпні чадські війська атакували смугу Аузу. На цьому етапі Франція допомагати відмовилася, оскільки втрата Лівією Аузу могла підірвати режим Каддафі, з яким у європейської країни попри конфлікт залишалися ділові відносини. Чаду вдалося захопити місто Аузу, однак незабаром лівійці спромоглися відновити контроль над містом. Цікаво, що єдина перемога лівійців у Війні "Тойот" була здобута завдяки використанню мобільної техніки – джипів, всюдиходів "Тойота" та легкоброньованих машин піхоти. У відповідь на невдачу з Аузу угруповання чадських військових пройшло на 100 кілометрів вглиб лівійської території й атакувало лівійську авіабазу Маатен-ас-Сарра. Захисники авіабази були вбиті або взяті в полон, техніку було знищено, а злітні смуги пошкоджено. Франція виступила з заявою, в якій висловила своє незадоволення чадською ініціативою.

Враховуючи ситуацію на фронті, Муаммар Каддафі був не проти перемовин. З іншого боку, Чаду було небезпечно розвивати далі військову ініціативу, оскільки країна могла втратити підтримку Франції. Тож 11 вересня сторони підписали угоду про припинення вогню. Дипломатичні стосунки між країнами незабаром відновилися, однак Лівія відмовлялася віддавати смугу Аузу. Зрештою сторони погодилися відправити суперечку щодо Аузу у Міжнародний Суд ООН, який у 1994 році прийняв рішення про передачу Аузу Чаду.

Муаммар Каддафі мав надзвичайно довгу та успішну кар’єру диктатора, керуючи Лівією упродовж 42 років і встановивши культ особистості. Утім, його життя завершилося трагічно: під час "арабської весни" його вбили повстанці.

Диктатор Лівії Муаммар Каддафі. Фото: Вікіпедія

Гіссен Габре перебував на посаді президента Чаду лише кілька років. Він встановив жорстоку диктатуру, за численні порушення закону отримав прізвисько "Африканський Піночет". Після повалення режиму Габре довго переховувався у Сенегалі, але зрештою був засуджений до довічного ув’язнення.

Диктатор Чаду Гіссен Габре. Фото: Вікіпедія

Висновки

Війна "Тойот" у черговий раз засвідчила, що перевага у мобільності може бути серйозним контраргументом у боротьбі проти неповороткої армії, озброєної важкою технікою. У війнах сьогодення ми бачимо, що ефективність важкої наземної техніки ставиться під велике питання через використання високоточних ракет та дронів.

Як свідчать джерела, Війна "Тойот" не стала революційною у плані застосування пікапів та джипів для швидких пересувань та нападів. Подібна практика використовувалася ще у середині 1970-х років у північно-західній Африці. Ще раніше аналогом можна вважати тачанки, озброєні станковими кулеметами. Утім, можемо стверджувати, що Війна "Тойот" ввела цю тактику у моду. Надалі у багатьох конфліктах в Азії та Африці використовувалися пікапи та джипи, оснащені кулеметами, РПГ та іншими видами легкого озброєння.

Війна "Тойот" підтвердила, що армія, яка б’ється за незалежність країни, має моральну перевагу, а також перевагу через знання місцевості та підтримку з боку місцевого населення. З іншого боку, армії агресора необхідні союзники усередині країни. Вони допомагають закріпитися на місцевості, ефективно пересуватися, а також легалізують присутність агресора, який нібито прийшов на допомогу людям у біді.

Тактика "нас там немає", яку активно використовувала Лівія у конфлікті, була актуальною задовго до путіна і застосовувалася у XX столітті як диктаторами, так і лідерами демократичних країн. Перевага тактики полягає в тому, що через невизначеність ситуації держава-агресор виграє необхідний час для захоплення територій, при цьому міжнародні організації сушать голову, як правильно сформулювати претензії для зупинки агресора.

Чад є яскравим прикладом того, якими жахливими можуть бути наслідки колонізації. Цілком очевидно, що Франція використовувала колонію як плантацію для виробництва бавовни, не бажаючи вкладати в неї гроші та дбати про розвиток населення. Через таку політику Чад фактично не мав шансів на ефективне політико-економічне зростання після здобуття незалежності. Країна і сьогодні, попри налагоджений видобуток нафти, вважається однією з найбідніших та найкорумпованіших у світі.

Чи може Україна винести щось корисне з Війни "Тойот"? Перемогти такого монстра, як росія, виключно тактикою кавалерійських атак не вийде. Однак завдати йому значної шкоди та змусити страждати цілком можливо. Прикладами можуть слугувати Північна Корея та Афганістан, які боролися навіть з більшими монстрами та перемогли. Звісно, в Україні немає джунглів та довгих гірських ландшафтів, які значно спрощують партизанську тактику. Натомість у нас є нескінченно довгий кордон з країною-агресором, яка поки що навіть не відчуває страждань від тривалої війни. У наших силах це змінити. 

Олег Пархітько